Куркульські господарства Зарічненщини 1947 року

Хутір Піщаниця 

На Поліссі не було поширеним в ужитку слово «куркуль». Принаймні, я в дитинстві його не чула. Заможних людей у нас називали «багатирами». І хоч селяни не використовували слово «куркуль» у повсякденному мовленні, в офіційних документах воно фігурувало.

Вивчаючи скарги післявоєнних років, дізналася, що такі списки куркулів складалися ще в 1939-1940 роках. Шоломіцький Антон із хутора Коник пише, що його господарство було занесене до куркульських ще в 1940 році. Жаль, архівних документів того часу не вдалося відшукати. Дивні речі тоді відбувалися. Жителька Мутвиці Корнійчук Єва в 1948 році вже повернулася додому «з виселки». Її з чоловіком виселили в 1939 році, бо вони тримали в Мутвиці бакалійну лавку. Жінка вимагала повернути забране житло, її прохання задовольнили. А от Апончук Ганні з Млинка відповіли: «Ваша сім’я в 1939 році була репресована, а все майно перейшло до держфонду. Після війни дім було передано під школу, тому повернути його не можна».

У Державному архіві Рівненської області (фонд Р-559 «Виконавчий комітет Зарічнянської районної ради депутатів трудящих», опис 1) є справа «Списки куркульських господарств». Датований цей документ 1947 роком. У ньому вміщені списки куркульських господарств по багатьох селах нашого району, протоколи засідань виконкомів сільських рад, довідки-характеристики на кожне куркульське господарство.

Хто вони, куркулі? У різні періоди історії відповіді на це питання були різними. Нині цим словом називають заможних або просто працьовитих селян. У післявоєнні роки радянська влада оголосила їх «класовим ворогом», оскільки вони використовували найману працю та чинили опір колективізації.

Моїм орієнтиром у вивченні цієї теми стала збірка спогадів та документів «Із криниці печалі», видана в Рівному 1996 року редакційно-видавничою групою під керівництвом Євгена Шморгуна: «У першій половині 1947 року в районах Ровенської області розпочалося складання списків куркульських господарств. У відповідності до постанови Ради Міністрів УРСР від 21 червня 1947 року №975 віднесення того чи іншого господарства до категорії «куркульських» мало розпочинатися на засіданні сільвиконкомів, а далі затверджуватися на га засіданнях райвиконкомів. Більшість сільвиконкомів не могла цього зробити, і тоді включалися райкоми та райвиконкоми зі своїми зграями уповноважених. Були розроблені критерії, за якими господарства відносилися до куркульських.

У постанові №614 Ровенського облвиконкому від 1 липня 1947 року підставою визначати господарство куркульським, було 8 факторів: використання найманих працівників, використання сезонних найманих працівників, використання праці інших селян на певних умовах, наявність доходів від млина, крупорушки та інших підприємств, наявність доходів від прихованої оренди, скуповування урожаю садів та їх переробка, скуповування з метою перепродажу та торгівлі. Вимагалося, щоб на осподарства були складені характеристики на спеціально віддрукованих бланках, у яких обов’язково мали заповнюватись такі розділи: склад родини, площа землі, кількість худоби, наявність підприємств та промислів, наявність сільгоспмашин, використання найманої сили, інші ознаки нетрудових доходів».

Господарства, які влада відносила до «куркульських», обкладали спеціальним податком, який часто перевищував увесь їхній реальний дохід. Якщо селянин не міг вчасно сплатити цей непомірний податок, на нього накладали штраф у розмірі п'ятикратної вартості несплаченого боргу. Оскільки сплатити такі суми було фізично неможливо, за борги у селян повністю вилучали зерно, реманент, худобу та будівлі. Несплата податків трактувалася як саботаж і контрреволюційна діяльність, що ставало приводом для депортації селянина та його родини до Сибіру або ув'язнення. Таким чином, через податкову політику радянська держава спочатку повністю руйнувала господарство економічно, а вже потім ліквідовувала його власників фізично або адміністративно (через розкуркулення та депортацію).

Справа ДАРО №9 «Списки куркульських господарств» має 126 сторінках. Розпочато її 1 січня 1947 року, закінчено 8 липня 1948. Тут зафіксовані документи із таких зарічненських сіл: Борове, Кутин, Острівськ, Перекалля, Заозір’я, Млинок, Привітівка, Новорічиця, Нобель, Муравин, Велике Морочне, Локниця та Омит. Тут збереглися також документи Малих Телкович (7 господарств), Залізниці (7) та Судча (4), які тоді належали до Зарічнянського району.

У селі Борове збори сільвиконкому відбулися 8 липня 1947 року. На них був присутній секретар райкому Афанасьєв. Головою сільської ради був Ковенько Г. О., секретарем – Сидорчук О. С. На збори були запрошені бідняки села. Тоді куркульськими було визнано 11 сімей: Ошурко Йосип Семенович (сім’я із 7 чоловік), Ковенько Олексій Адамович (6), Ковенько Ганна Михайлівна (8), Дяденчук Алімпій Демидович (7), Дяденчук Степан Кирилович (7), Тарасюк Каленик Йосипович (8), Ромасюк Дмитро Петрович (5), Середа Іван Олексійович (5), Поляк Євтихій Трохимович (13), Калюта Гордій Лазорович (6), Подерня Іван Іванович (14).

Яким було господарство борівського куркуля, можна побачити на прикладі того, що мав Ошурко Йосип Семенович: 3 га землі та сіножатей, 5 га випасів, тримав коня, 3 корови, 6 голів молодняка, 3 овечки та свиноматку. У кожній характеристиці вказувалося, що господар «має утайку землі». Наприклад, Ковенько Федір Адамович приховав від податку 7 га своєї землі.

Лише Ошурко Йосип Семенович протягом 10 років наймав одного працівника. Інші борівські «куркулі» наймали працівників під час збору врожаю. Майже в кожній характеристиці господарства записано, що вони не виконували поставок, вели антирадянську пропаганду, закликали односельців не вступати до колгоспу. У характеристиці Дяденчука Степана написано, що «свій хліб він не здавав державі, а продавав на базарі». При описі господарства Середи Івана Олексійовича занотовано, що «він займався експлуатацією, бо йому відробляли за інвентар та за хліб».

Майже кожен господар цього села тримав по 2 воли. Жителі Борової в основному мали від 2 до 6 га землі, найбільше її - 11 га - було в Подерні Івана Івановича. А як було віднести до куркулів Поляка Євтуха з 5 га землі й 13 членами родини! Із ним жили брат, сестра, племінники, діти та внуки.

У селі Кутин збори проводилися 7 липня. Головою сільради тоді був Кирилюк Д., секретарем – Кутасевич Б., член виконкому Веремейчик В., від бідноти був присутній Янчук П. С., від райвиконкому – Гладович. Усі вони поставили на протоколі свої підписи, а Веремейчик як неграмотний – два хрестики. З інформацією про виявлення куркульських господарств «для обкладання сільгоспподатками з натуральними обов’язками поставки державі» виступав Гладкович.

На збори було подано список із 11 господарств, які мали визнати куркульськими, але після обговорення цей список зменшився до 6 господарств. Бо виявили, що Ковальчук Семен Адамович є «трудовим середняцьким господарством»; Гуринович Михайло Федорович – інвалід праці й у нього велика сім’я; Козел Афанасій Трохимович, Шкльода Кирило Мефодійович, Чернякович Григорій Гордійович не користуються «найманою силою». Ці господарства вилучили з числа куркульських.

Заулочний Хома Трохимович мав сім’ю із 6 чоловік, жив на хуторі Застінок Любинь. Син Степан перебував у Червоній Армії. Мав 2 га землі, обробляв її 2 кіньми. Постійно наймав помічників на різні роботи при прополці, при зборі хліба, картоплі та при сінокосі.

Гайвук Іван Романович, житель Кутина, крім землі, мав дохід від вітряного млина. Наводилися такі цифри: за день млин перемелював 15 пудів зерна; господар брав 1 кг муки з пуда; заробіток за день становив 150 крб; 50 крб йшло на змазку млина, а прибуток становив 100 крб; за рік буває приблизно 100 вітряних днів; річний прибуток – 10000 крб. Ось чому це господарство було визнане куркульським.

Був визнаний куркулем житель Кутина Янчук Михайло Гнатович. У його родині було всього 3 чоловіки: він, дружина та онук - син його зятя Йовича Семена, учасника ОУН. Сам Михайло Гнатович під час німецької окупації був старостою німецької управи. І тоді він тримав велике господарство: мав 12 га землі, коня. Найманих працівників він заробляв, віддаючи для робіт свого коня. Односельці потім відробляли йому. Янцевич Антон Іванович жив у Кутинку, мав 7 членів родини. Господарство його хутірське, сезонно наймав для роботи працівників, тому й визнано його куркулем. У власності було 24 га землі, яку обробляв 2 кіньми. Його син Євстахій був учителем, батькові в господарстві не допомагав.

Зубкович Степанида Адамівна була власницею господарства, яке збори визнали куркульським. У родині було всього 3 чоловіки. Її син 1 липня 1947 року був демобілізований із Червоної Армії. Але сім’я мала 23 га землі, 2 коней і використовувала чужу силу. 

Чернякович Данило Гордійович мав у хутірському господарстві 25 га землі, потім відділився брат Григорій і отримав 11 га, згодом відділився і Євстахій, який отримав 3,5 га землі. На час проведення зборів у Данила Гордійовича було 10 га землі, він тримав 2 коні, мав молотарку, весь необхідний сільськогосподарський інвентар. Ось чому його господарство визнали куркульським.

Сім'я Павла Лазаревича з Острівська

У селі Острівськ засідання виконкому проводилося 10 липня. На ньому були голова сільради Марчук, секретар Охрімчук, члени виконкому: Томаш – директор лісозаводу, Шиманський – голова сільпо, Пархомчук – секретар «КСМ організації», Тумаш – завмагазином, Пархомчук – командир групи самооборони, Пархомчук М., Марчук М., Шиманський П. – комсомольці.

Куркульським було визнано 4 господарства. У родині Дейнеки Петра Григоровича проживало 5 чоловік. Він мав усього 166 га землі: орної землі 5 га, сінокосів 35 га, пасовищ 30 га, лісу 80 га, води 15 га, городу 1 га. Мав молотарку. Тримав 2 постійних працівники, а на сезонні роботи наймав біля 150 чоловік. У 1947 році Петро Григорович працював бухгалтером Локницького лісництва.

Дейнеко Олена Василівна проживала лише з дочкою. До 1940 року в них було 83 га землі, 8 га води. Вона теж мала 2 постійних працівники, а на сезонні роботи наймала 113 чоловік. 

У сім’ї Омельчука Антона Наумовича було 7 членів родини. Вони мали 0,5 га лісу, 5 га орної землі, 10 га сінокосу, 4 га пасовищ, 0,5 городу. В Омельчуків був паровий млин та лісопильний завод. Тут працювало 19 постійних найманих працівників та 50 сезонних. У господарстві була молотарка, віялка.

Лазаревич Павло Антонович мав до 1940 року землі 25 га. У нього, крім орної землі, пасовищ, сінокосу, був власний сад. Він займав пів гектара. У господарстві були молотарка та віялка. Павло Антонович наймав на сезонні роботи до 40 чоловік. У характеристиці цього господарства зазначено, що дочка його працює бухгалтером у Зарічненському РПК.

У селі Заозір’я куркулями було визнано дві родини Філончуків. У 1937 році помер Філончук Йосип, він залишив своїм синам Івану та Максиму вітряний млин. Оскільки млин приносив великий прибуток, родини обох синів було визнано куркульськими. Незважаючи навіть на те, що син Максим був призваний у Червону армію й у 1947 році місце його перебування було невідоме. У характеристиці господарств Філончуків зазначено, що млин працює постійно.

Калюта Лазар із села Млинок

Список куркульських господарств села Млинок спочатку складався із 15 родин, після обговорення в ньому залишилося 7 сімей. Збори тут проходили 23 липня. Голови сільвиконкому – Ошурко С. М., секретар – Ромасюк І. А.

Найбільше землі серед тих, кого визнали куркулем, мав Романов Михайло Захарович. Чотири члени родини володіли 30 га. Займався Михайло Захарович і розведення бджіл: мав 6 бджолосімей. Здавав в оренду озеро, за що брав великі гроші. Наймав 1 постійного працівника та 5 сезонних.

Родина Касянчика Антона Семеновича складалася з 6 чоловік. У родини було 20 га землі, які обробляли 2 кіньми та волом. Тримали в господарстві 2 корови. 

Мельник Трохим Семенович (6 членів родини) мав 15 га землі. Наймав 1 постійного працівника та 5 сезонних. 

Аж 10 членів родини було в Мельника Андрія Васильовича. Вони мали 11 га землі, які обробляли 2 кіньми. Тримали 5 корів. 

Касянчик Яків Максимович (7 членів родини) мав 10 га орної землі, 12 га лугу, 5 га лісу, 0,3 городу. Мав 2 коні, 3 корови. Наймав 1 постійного працівника та 10 сезонних. 

Мельник Левон Антонович жив удвох із дружиною. Вони мали 6 га землі. На господарстві тримали 1 коня, 1 корову й 4 овець. 

 Касянчик Дмитро Максимович жив удвох із дружиною, мав 6 га орної землі, 16 га лугу, 5 га лісу, 0,1 га городу. Тримав 1 коня та 3 корови. Наймав 1 постійного працівника та 2 сезонних. У господарстві була молотарка.

Вісім сімей млинківчан не затверлили куркульськими. Причини не пояснено, але платили вони звичайний податок. У цьому спискові був Мельник Михайло Микитович із дружиною, які мали 7 га землі. Але в них не було тяглої сили. А наймали для роботи 1 постійного працівника та 5 сезонних. Невідомо, із якої причини туди потрапила сім’я Гайчука Івана Яковича. У них було 7 членів родини (3 сини, невістка та внук), а в господарстві не було ні коней, ні корів. Щоправда, родина мала 6 га землі, але працею найманих працівників не користувалися. Родина Супрунюка Арсентія Софроновича (6 чоловік) теж не мала коня. У куркульський список потрапили, бо мали 9 га землі. Касянчик Марія Семенівна жила з матір’ю та 4-річним сином. Сім’я мала 12 га землі й наймала 1 постійного працівника та кілька сезонних. Коня вони не мали, але утримували 2 воли, 4 корови. Заможною була родина Мельника Івана Васильовича (6 чоловік,) бо вони мали 11 га землі. Тримали в господарстві 2 коні й 4 корови.

У спискові на визначення куркульських господарств було три сини Лазаря Калюти: Феда, Петро та Конон. Їхні господарства не були визнані куркульськими, хоча достатки в родині були великі. У характеристиці господарства кожного з них зазначалося: «До війни мав власний невід, займався ловлею риби. При цьому залучав до цієї справи 12 чоловік. А на сезонні роботи наймав ще 15 чоловік. До війни й під час війни орендував озера й ріки, усього 100-150 га «дзеркальної води». Мав великий прибуток». Крім того, кожен син мав чимало землі. Лазар Петрович із дружиною жили в сім’ї сина Феди. Мали 9 га землі. Утримували 3 коней, 2 воли, 4 корови. Син Петро теж мав 9 га землі, 2 коні 4 корови. У Конона в 1947 році була велика родина – 8 чоловік (5 дочок та 2 сини). Мали вони 10 га землі, утримували 2 коні 4 корови.

У Погості куркульськими було визнано 3 родини. Голова сільради – Климович Яків, секретар – Кохно Йосип. Члени виконкому: Шеметило Микола, Климович Андрій, Шикало Микола, Юхневич Микола. Були запрошені й активісти сільради.

Куркульським було визнано господарство Гричини Марії Андріївни (3 члени родини). Вони мали 11 га землі, коня й 4 корови. У господарстві були вітряний млин, вовняночесалка, молотарка та соломорізка, якими користувалися навколишні жителі. Гричини використовували найманих працівників. Тут часто працювала жителька села Кальця Федюшко Степанида. На зборах давалася характеристика родини: син Василь працював в органах МВС, був у партизанах, мав орден Червоної Зірки, а чоловік Марії Андріївни був засуджений.

Хутір Піщаниця 

До куркульських планували віднести 2 господарства Полюховичів із хутора Піщаниця: Дмитра Григоровича та Федося Григоровича. Федось мав 8 га землі. Вони утримували багато корів та овець овець. Мали велику пасіку. У господарствах були воли. На зборах повідомили, що обидва вони використовують найманих працівників. А дочки Дмитра Віра та Олександра продають на базарі промислові товари. Однак збори вирішили, що вартує перевірити використання Дмитром найманих працівників.

Кидун Іван Васильович мав 7 га землі, 2 коней, 2 корови. Використовував сезонних найманих працівників, тому був віднесений до куркулів.

У Привітівці головою сільради був Петровець, а секретарем – Кирикович. На виконкомі Привітівської сільської ради було визнано куркульськими 7 господарств. Усі господарі мали прізвище Шоломіцький, жили на хуторі Коник, походили «із зажиточної родини», використовували в господарстві найману силу. У володінні кожного з них була частина млина та лісопильного заводу. У кожного з них були коні.

Шоломіцький Михайло Григорович і його дружина Шоломіцька Ганна Йосипівна

Шоломіцький Антон Григорович (5 членів родини) працював старшиною Морочанської волості. Мав 80 га землі, 20 голів рогатої худоби. Із ним проживала дочка Галина. 

Шоломіцький Петро Григорович (5) мав 40 га землі, 12 голів рогатої худоби. Син Федір загинув на фронті. У характеристиці господарства зазначено, що його дерев’яний будинок покритий черепицею. 

Шоломіцька Віра Григорівна (5) мала 10 га землі, 8 голів рогатої худоби. 

Шоломіцький Лук’ян Васильович (5) мав 20 га землі, 3 голови рогатої худоби. 

Шоломіцька Єва Григорівна (2) мала 20 га землі, 12 голів рогатої худоби. Син Степан загинув на фронті. Великий прибуток мала від молотарки. 

Шоломіцька Ганна Йосипівна (4) мала 40 га землі, 10 голів рогатої худоби. Сини Володимир та Йосип демобілізувалися з Червоної армії. У характеристиці його господарства зазначено, що його дерев’яний будинок покритий соломою. 

Шоломіцька Марія Павлівна (4) мала 40 га землі, 8 голів рогатої худоби. Великий прибуток мала від молотарки.

Чотири родини були визнані куркульськими в Новорічиці. Головою сільради там був Шрамович, секретарем – Пінчук. Усі 4 родини мали в своєму господарстві молотарки, використовували найманих працівників. 

Горошко Антон Данилович (2) мав ще й крупорушку (пристрій для подрібнення зерна). У нього було 7 га землі, кінь та 2 корови. 

Гутовець Андрій Васильович (8) - 10 га землі, коня, 1 корову та 12 вуликів. 

Войтович Володимир Михайлович (7) - 9 га землі, коня та 2 корови. 

Поліщук Василь Антонович (3) - 7 га землі, коня та 2 корови.

Засідання сільвиконкому Муравинської сільради відбулося 16 липня 1947 року. Голова сільради – Малишев, секретар – Кидун. На засіданні було 5 членів виконкому, представники від активу та бідняків, уповноважені з району. Куркульськими було визнано 3 родини. 

Шоломіцький Олександр Михайлович (6) мав 25 га землі. Вона не обробляється з 1944 року. Сільрада визнала її «бросовою» (покинутою). «Холодні будівлі» перевіз у Муравин із хутора. Йому виділили для будівництва церковну землю. Для користування надали 0,5 га орної землі, 6 га власного сінокосу. Мав у господарстві молотарку. Працює механіком у Зарічненському МТС. 

Калаур Дмитро Павлович жив із дружиною. Він із батьком мали раніше багато землі й віддавали її односельцям для користування на «кабальних умовах». 

Ковенько Петро Васильович (5) мав 20 га землі. У нього був ліс, який він продавав. Мав спільний із Шоломіцьким паровий млин на хуторі Коник. У господарстві є кінна молотарка, якою він надає послуги селянам.

Головою Великоморочнівської сільради був Карпович, секретарем – Мелеша. У селі Велике Морочне до куркульських віднесли 3 господарства. Усі вони сезонно використовували найманих робітників, здавали в оренду сінокіс. 

Максим Леонтійович Юхневич (8) мав 20 га землі, пасіку, де було 13 бджолосімей. У господарстві була молотарка. 

Максимчук Данило Іванович (7) мав 18 га землі, коня, 3 корови, 20 овець. У господарстві була молотарка. 

Некрашевич Володимир (5) мав 10 га землі, коня, 2 корови, 7 овечок.

Обійстя Лицевичів у Ноблі 

У Нобельській сільській раді куркулями визнали 4 господарства. Засідання виконкому тут проходило 19 липня. Голова сільради – Ходневич Микола М., секретар - Ходневич Микола В. Зібралися члени виконкому та актив із 19 чоловік. Куркульськими визначалися господарства, які за часів Польщі мали багато землі.

Ходневич Трохим Єлисейович жив у 1947 році один. Раніше він мав 67 га землі, 3 коні, 12 корів. У нього були млин, молотарка, крупорушка. Наймав 2 постійних працівники й 15 сезонних. За рішенням сільради у нього забрано землю. Тепер він має лише 2,5 орної землі та 12 га сінокосу. Інша його земля роздана селянам, а 2 га орної землі віддано під школу. 

Цесар Андрій Павлович (7) мав 28 га землі, 2 коні, 11 корів. У нього була січкарня. Наймав 4 сезонних працівники. 

Лицевич Андрій Степанович мав 60 га землі, 4 коні, 19 корів. У нього були молотарка, січкарня, культиватор. Наймав 2 постійних працівники й 20 сезонних. Його земля в 1940 році під час поділу відійшла двом синам, які живуть окремо. А в нього залишилося 22,7 га. 

Куликович Степан Кіндратович (8) мав 28 га землі, 2 коні, 11 корів. У нього була січкарня. Наймав 4 сезонних працівники. Сочевчич Григорій Гаврилович (7) мав 47 га землі, 1 коня, 11 корів. У нього була січкарня. Наймав 1 постійного працівника й 4 сезонних. У 1947 році в нього залишилося 33 га землі. Син Іван в 1947 році перебував у Червоній армії.

У селі Локниці головою сільради був Кушнерук, секретарем – Антосюк. Куркульськими тут визнали 6 господарств. 

Васерук Олександр Вавилович (4) мав землі 7 га, коня, 2 корови; наймав 5 працівників. 

Надієвець Антон Іванович (6) - землі 7 га, коня, 2 корови; наймав 10 працівників; син у Червоній армії з 1945 року. 

Марчук Євтух Лаврентійович (6) - землі 8 га, коня не мав, 2 корови; у господарстві був невеликий сад; син у Червоній армії з 1945 року. 

Опацький Євтух Никонорович (2) - землі 10 га, коня, 1 корову; наймав 15 працівників. 

Гулюк Адам Нестерович (6) - інвалід Великої Вітчизняної війни ІІ групи; мав землі – 10 га, коня, 2 корови; наймав 15 працівників.

Васерук Анастасія Євтихіївна (5) - землі 11 га, коня, 2 корови; наймала 10 працівників; син – інвалід Великої Вітчизняної війни ІІ групи.

Головою сільради в Омиті був Сікідін, секретарем – Потапчук. Засідання виконкому тут проходило 21 липня. Куркульськими тут визнали 2 господарства. 

Сапега Василь Сергійович (3) жив у селі Гориничі. У характеристиці його господарства записано, що за часів Польщі він мав землі 15 га, а в 1947 році значиться 3 га, але ним «утаєно» майже 12 га. Худоби тримав по 12 -15 голів. Нині коня не має, тримає 4 корови. У господарстві є молотарка; наймав 3 постійних та 15 сезонних працівників. 

Богданович Кіндрат Каленикович жив у селі Омит. У сім’ї – 4 члени родини. Раніше мав 16 га землі, у 1947 році записано 3,5 га, «утаєно» - 8 га. За часів Польщі тримав від 12 до 24 голів худоби, нині має коня та 2 корови. У господарстві є молотарка, крупорушка, соломорізка. Наймав 2 постійних та 8 сезонних працівники.

Деякі селяни писали заяви, аби їхні господарства були виведені із цих списків. Так, у 1948 році була зареєстрована скарга жительки хутора Коник Шоломіцької Антоніни Адамівни. Після перевірки наявної землі, інвентаря та іншої маєтності було встановлено, що її господарство не може бути віднесене до куркульських.

Писав таку скаргу й Шоломіцький Антон Григорович, але її не задовільнили. У цій заяві вказувалося, що списки куркульських господарств встановлювалися ще в 1940 році. І тоді його прізвище було туди занесене.

Історик Андрій Жив’юк у своїй науковій праці «Суцільна колективізація і зселення хуторів як інструмент примусової радянізації західних областей УРСР» пише, що господарствам, які визнавали «куркульськими», призначали фіксовані норми здачі хліба, м'яса та інших продуктів, які часто перевищували весь зібраний селянином врожай. Податковий тиск на «куркулів» був головним економічним інструментом радянської влади для їхнього знищення. Він передував масовому фізичному розкуркуленню. Якщо звичайні селяни платили прогресивний сільськогосподарський податок, то для «куркулів» ставки штучно завищували у кілька разів. Члени колгоспів отримували податкові пільги, тоді як одноосібників обкладали непомірними поборами. Виникало замкнене коло: селянин віддавав увесь врожай, щоб сплатити податок. Одразу після цього йому виписували новий «експертний» податок чи штраф. Коли грошей і зерна більше не залишалося, за «злісну несплату» у селянина повністю конфісковували майно, худобу, реманент і хату. Часто до «куркулів» зараховували просто роботящих і заможному селян, які вміли ефективно вести господарство.

У післявоєнні роки тривала суцільна колективізація. Селян-одноосібників, які відмовлялися вступати до колгоспів, зневажливо називали «індусами» (від слова індивідуальне господарство). Таких одноосібників автоматично таврували як «куркулів», «підкуркульників» і «ворогів радянської влади». Їх піддавали непосильним податкам (хлібозаготівлям), судовим переслідуванням, а їхні сім'ї виселяли у віддалені райони СРСР (Сибір, Казахстан).

21 лютого та 2 червня 1948 року було видано Укази Президії Верховної Ради СРСР про виселення «дармоїдів». Відповідно до цих указів, із території УРСР висилали на 8 років осіб, які «злісно ухилялися від трудової діяльності в сільському господарстві» та вели «антигромадянський спосіб життя». Якщо людина не виробляла мінімум трудоднів у колгоспі або трималася за власне господарство, рішенням «загальних зборів» села (які курували органи МДБ) її оголошували «куркулем» чи «паразитом» і депортували.

На Поліссі «куркульство» розглядалося радянським режимом як головна економічна та моральна база українського визвольного руху (ОУН та УПА). Ліквідація одноосібних заможних господарств мала на меті позбавити повстанців продовольчої підтримки та зв'язкових. Постанова Ради Міністрів СРСР від 4 жовтня 1948 року спростила виселення сімей, запідозрених у зв'язках із націоналістами. Майно репресованих поліщуків (земля, реманент, худоба, хати та клуні) конфісковували та передавали до новостворених колгоспів. Тисячі сімей корінних поліщуків назавжди залишили рідний край у товарних вагонах.

18 серпня 1950 р. керівники УРСР Л .Мельников і Д. Коротченко звернулися до Й. Сталіна з проханням дозволити виселення «куркулів», які стояли на заваді завершенню колективізації сільського господарства в західних областях України».

Що діялося тоді на Зарічненщині, ще вартує дізнатися…