У Головному архіві давніх актів у Варшаві зберігається інвентар Чарторийського князівства 1753 року. Чорторийське (Чарторийське) князівство - удільне князівство XІV-XVIІІ століть у складі ВКЛ та Речі Посполитої із центром у містечку Чорторийськ.
Інвентарі XVIII століття - це детальні господарські описи маєтків, міст і замків, що включали переліки земельних угідь, будівель, сільськогосподарського реманенту, худоби та повинностей селян. На час написання інвентаря 1753 року Чарторийське князівство належало Михайлові Радзивіллу.
Михайло Казимир Радзивілл, гетьман Литовський, відомий під прізвиськом Рибонька. Отримав таке прізвисько, бо часто забував імена й називав людей рибоньками та іншими словами, щоб нікого не образити. Найчастіше так звертався до жінок. Мати його дружини Урсули-Франциски, Теофіла у 1753 році пішла в монастир і передала маєтки доньці. Вони зробили цей інвентар, бо хотіли оцінити отримане майно, переглянути повинності й податки, збільшити свої прибутки.
До Рафалівського ключа Чарторийського князівства тоді належало й містечко Борова. П’ять сторінок інвентаря розповідають про це містечко. У Рафалівському ключі було 2 містечка: Рафалівка (нинішня Стара Рафалівка) і Борова та з десяток сіл. Документ унікальний, адже в ньому вміщена інформація про те, як борівських міщан зобов’язують виконувати певні повинності. Тут описано момент переходу містечка від майже вільного стану до системи панських повинностей.
Інвентар написаний польською мовою. На чотирьох сторінках описано дими містечка, імена їхніх господарів, земля, якою вони володіли, розмір грошового податку (чинш та інші). Річна плата визначалася із волок тяглих та чиншевих. У Боровій була кузня та мельниця, оскільки визначено окремий податок із мельників та ковалів. Платилося очкове – данина медом із пасічників. Визначалося число возів сіна, очерету та кур, які необхідно було привезти до панського фільварку. Була в містечку орендована броварня, із якої брався найбільший податок.
Цікаво, що після прізвища господаря в наступних колонках вказувалося число синів, волів та коней. Усього в містечку Борова було 68 димів. Напевне, всі вони були християнські, оскільки в містечку Рафалівка окремо зазначено 55 християнських димів та 12 єврейських. Деякі села Рафалівського ключа тут були більші, як містечка. Наприклад, у селі Полиці було 97 дворів. У 68 господарів містечка Борова було 94 сини. У господарствах борівських міщан записано 100 волів та 14 коней.
Війтом містечка Борова був Яким Юрчук. Найбільше тут жило Касянчиків – аж 13 димів. Було по 2 прізвища Мельників та Ковалів. Чимало прізвищ ХVІІІ століття збереглося донині, деякі зникли із вжитку, деякі видозмінилися: Бліщичук, Гейко, Дейнеко, Дяденчук, Каленик, Калюта, Коберник, Ковенько, Кутинець, Любешівський, Мосійчук, Ошурко, Побережний, Подерня, Середа, Сидорчук, Сирота, Супрунчук, Ситніцький, Хвальчик, Хведков, Хейко, Ходайчук, Шурлець, Якушик, Ясько, Юрчук.
На одній сторінці інвентаря передано перелік повинностей, які мали виконувати жителі містечка Борова. На початку зазначено, що це містечко до цього часу жодної робочої повинності не мало через віддаленість місця, через погані переправи, а також через те, що панські ґрунти не оброблялися, бо фільварку не було, і нічого для двору міщани не возили.
Однак тепер мусять виконувати те, що їм буде наказано з двору, а саме: обов’язкову громадську роботу - оранку навесні протягом трьох днів, восени також три дні, а влітку ще три дні. Улітку можуть відробляти на панських фільварках там, де буде наказано. На ці роботи повинні виходити всі призначені особи, їм не дозволялося залишатися вдома. Також повинні посилати на жнива своїх дітей. Крім того, мають виходити на косовицю в порядку громадської повинності на три дні й виконувати там роботи з використанням своєї худоби.
Повинні також корчувати кущі та зелень навесні, вивозити ліс, рубати дерева восени і брати їх на дрова, щоб не псувати панських лісів. Необхідно виконувати різні служби для панського двору, у тому числі нічні роботи, допомагати при господарських роботах у дворі.
Інколи робота виконується «gwałtem». Це обов’язкова примусова робота всією громадою, термінова громадська повинність.
Крім того, повинні сплачувати чинш згідно з установленим порядком маєтку, платити з кожного диму (господарства) певну суму грошей. Мають виконувати різні доручення й давати підводи для потреб двору, а також інші необхідні речі, які будуть вимагатися для панського господарства.
Усе це зобов’язані робити згідно з подальшими розпорядженнями пана. До наступної осені на них не накладається інших повинностей, оскільки раніше вони панщини не виконували, а мають сплачувати лише люстраційний чинш згідно з установленою угодою, яка надалі буде діяти для двору Борова.
Ось такі повинності мали виконувати мешканці містечка Борова перед панським двором.
Отож до цього часу в Боровій не було фільварку, не було панщини. Це доволі цінна історична інформація для історії села.
А вже в клірових відомостях церкви Святителя Миколая кінця ХVІІІ століття Борова названа селом. Із 1817 року село Борова ввійшло до Мінської губернії.
Як містечка Речі Посполитої перетворювалися на села, можна прочитати в книзі Валентини Чепко «Классовая борьба в белорусской деревне в первой половине XIX века». Після приєднання до Російської імперії невеликі містечка втрачали право «міст» і їхні жителі, які раніше вважалися міщанами, перетворювалися на кріпосних селян.
Багато таких містечок було віддано за службу чиновникам чи офіцерам. Борову в 1805 році купила родина Крашевських. Кому вона належала до того часу, невідомо.
Жителі містечок, які втратили свої привілеї, спираючись на давні документи, на попередні свої права, подавали позови «о вольности». Направляли їх губернаторові, губернському прокуророві. Інколи міщани направляли своїх ходаків до Петербурга, навіть до царя. Наприклад, жителі містечка Петриково Мінської губернії таким чином добилися відновлення своїх прав. Якщо скарги жителів містечок не були задоволені, вони виявляли непокору поміщикам, не виконуючи своїх повинностей.
Так було й у містечку Борова. У 1819 році міщани подали «прошение» мінському губернаторові про їхнє звільнення з-під влади поміщиці Крашевської, котра обклала їх непомірними повинностями. У відповідь на це поміщиця вирішила покарати декількох селян різками. Це викликало в її кріпаків спротив.
До села приїхали «земский исправник и уездный стряпчий». Селян вони не змогли переконати. Ті й надалі не виконували ніяких повинностей у панському маєткові. Дізнавшись, що їхня скарга визнана несправедливою, а декількох заколотників заарештовано, 150 селян Борової «с криком и необыкновенной запальчивостью» (так зазначалося в донесенні губернаторові) напали на дворову контору, розігнали охорону і взяли арештованих селян під свій захист. Ця справа непокори борівських міщан зберігається в 1286 фонді РДІА.
За ревізькою казкою Борової 1834 року можна прослідкувати, кого було наказано за участь у повстанні. У 1820 році трьох жителів села було вислано на заслання: Івана Микитовича Ковенька, Самсона Васильовича Мельника та Івана Мироновича Хвалька. Ще чотирьом вдалося уникнути покарання. Це втікачі Іван Кирикович Сидорчук, Павло Климович Коберник, Омелян Авксентійович Мойсейчук та Мойсей Григорович Касян.
Із ревізької казки можна дізнатися, що із маєтку Крашевських Борова із 1816 по 1834 рік втекло 25 селян. Із них навіть одна жінка – Мотруна, дружина Сави Середи. А все через те, що тут селяни мали найважчі повинності, а 22 чоловіки села за цей час поміщики віддали в рекрути. А скільки судових справ було відкрито Крашевськими щодо біглих селян!!!
Невідомо, чи це була справа рук борівських селян, але в борівському панському маєтку згодом була й пожежа. У фондах НІАБ зберігається справа про пожежу, яка трапилася 1860 року в маєтку Борова Людвіга Крашевського.
Вивчення історії цього цікавого населеного пункту Зарічненщини продовжується…
Немає коментарів:
Дописати коментар