У голодні післявоєнні роки держава оголосила про школи фабрично-заводського учнівства (ФЗО). Діяли вони на базі промислових підприємств і готували робітників масових професій для будівництва, вугільної, гірничої, металургійної промисловості.
Приймалися юнаки 16 – 18 років з будь-якою освітою. Учні ФЗО були на повному державному утриманні. У цей час молодь на таке навчання направлялася в порядку мобілізації. Біля десятка новосільських юнаків та одна дівчина теж відправилися у школу ФЗО, щоб здобути одну з гірничих професій: забійника, прохідника, кріпильника.
Поїхали на шахти Філончук Григорій Романович, Борисюк Іван Остапович, Мосіюк Станіслав Михайлович, Марчук Григорій Матвійович, Марчук Михайло Матвійович, Ляховець Михайло Зіновійович, Ляховець Микола Зіновійович та Філончук Ганна Романівна. Фотографії, які ми використовуємо далі, зберегла Ганна Романівна.
Після 6-місячного навчання всі вони почали працювати на шахті №32 міста Сніжне Донецької області. Назавжди залишилися працювати в шахті Григорій Філончук, Іван Борисюк, Станіслав Мосіюк, брати Марчуки.
Філончук Григорій спочатку працював прохідником у забої, а потім став бригадиром. Одружився з медсестрою, отримав квартиру, вигодував двійко дітей. Зріднився із Донеччиною. Має там багато вірних друзів, кумів. «А зовсім непросто було нам, западенцям, серед інших, але нічого, прижилися», - згадує його сестра Ганна Романівна. Вона 2 роки відпрацювала на шахті: вивозила вугілля на поверхню.
Заробивши трохи грошей, повернулася в рідне село. По 4 -5 років працювали в шахті № 32 і брати Ляховці, але теж повернулися додому. Коли наші односельці розповідали про своїх рідних, що опинилися на Донбасі, у їхніх словах звучали нотки суму. Але закінчували свою розповідь словами: «Якось же треба було виживати», «Не було що їсти, то й їхали, хто куди».
Десь там, на Донеччині, у нас є брати і сестри, яких ми ніколи не бачили, але тепер знаємо про їх існування…
Немає коментарів:
Дописати коментар