Новосільське товариство землевласників

На початку ХХ століття на Поліссі були створені товариства землевласників. Тоді кожна сім’я мала свій невеликий наділ землі, за який мала сплачувати великі податки. Кожен клаптик, прикуплений за власні кошти, теж треба було щорічно оплачувати. 

У 1925 – 1926 роках по Морочнівській гміні значилося 29 товариств землевласників. Серед них і Новосільське (Ф. 174. Оп. 27, Од. зб. 1 – 5. Лист. 17).
Які податки сплачували жителі нашого села, можна простежити за документами товариства. Число оподаткованих десятин у Новосіллі – 227. Вся ця земля належала до І категорії. 

Розмір засадничого податку на 1926 рік становив 80,35 злотих, 100% додаток до панського податку – 40,2 злотих. Щомісячно виплачувалися ці податки. Наприклад, про оплату податку 21 жовтня 1926 року свідчить квитанція за №1538. 

Виявляється, платили наші земляки тоді і дорожній податок. Новосільське товариство у 1925 році сплатило на розвиток доріг 1,37 злотих, а в 1926 році – 45,8 злотих. За ці кошти викопувалися рови, будувалися дерев’яні мости, упорядковувалися грунтові дороги.

Скільки гірких споминів у наших земляків залишили оті непосильні податки, які доводилося платити на початку ХХ століття. Для цього селяни спеціально годували бика, щоб потім продати і заплатити податок. 

А якщо сім’я не в змозі це зробити, то в неї силоміць забирали корову або дві свині. Не одна родина голодувала, недоїдала. Садили в льохи, штрафували тих, хто вчасно не заплатив необхідне. Добре, якщо вродить хліб і його можна продати, а якщо ні, то виручав далекий Пінськ. 

Збирали для продажу сільські господині яйця, масло, сир, сметану, сухі гриби, сухі сливи, сухі ягоди, суху рибу, гарбузове насіння. Ціле літо жінки сушили в печі білі гриби, нанизували їх на нитку, щоб потім продати на торгах у Пінську. 

Гриби вибиралися найкращі, нанизувалися по розмірах: посередині більші, по краях – менші. Люди несли продавати часник, який вирощували самі. Влітку непоганий заробіток давали чорниці. Назбирати їх у лісі було нескладно, а от доставити до Пінська, щоб продати, було важче. Інколи несли до Пінська на продаж полотняні сорочки власного виробництва, рушники, домоткане полотно.

Ходили до Пінська в постолах, а з собою брали іншу пару цього взуття, щоб було в чому повернутися. Адже від довгої ходи постоли зношувалися. Ноги ж були часто мокрими до колін. У декого вони навіть пухли від тієї важкої та далекої ходи. Після таких походів люди потім довго хворіли, особливо, якщо потрапляли під дощ. 

А в Пінську купували хліб, сіль, речі для дому, одяг, взуття, навіть горщики. Валіз чи сумок тоді не було, то несли покупки в ряднах. Складуть акуратно все куплене в рядно, зв’яжуть його, закинуть на плечі та й несуть отак всю дорогу. Чоловіки інколи використовували для цього полотняні мішки. 

Якщо селяни не встигали вирішити всі свої справи за один день, вони залишалися в Пінську на ніч. Ночували на березі річки Піна. А дома діти чекали на пінські бублики, цукерки, булочки, цукор. Але найчастіше наші земляки несли з ярмарку необхідні для сплати податку карбованці.

Про нужденне життя селян під поміщицьким гнітом свідчать спогади старожилів. Навіть буржуазна газета „Ілюстрований кур’єр цодзени” змушена була констатувати: „Селянська хата на Поліссі – це низька халупа. Часто від 9 до 11 дітей живе в одному приміщенні з поросятами, курми, а іноді з великою рогатою худобою. 

Селянин разом зі своєю сім’єю спить на дошках, встановлених на спеціальних підпорках. Про будь-яку гігієну годі й говорити. А втім, хто думатиме про гігієну, коли часто-густо їсти нічого. Хліба нема, про м’ясо давно забули. Цукор існує лише у фантазії, як щось недосяжне. Виготовлення їжі дуже просте. Ранком варять картоплю на весь день і поливають її „розсолом” з-під огірків.

Чим ближче до сівби, тим стає важче... По селах блукають голодні, бідні, виснажені діти... Предметом розкоші в селі є навіть махорка.” 

Споконвіку рятували від голоду наших земляків річка та ліс. Чорниці, гриби, журавлина - донині головне джерело заробітку для деяких родин.