У своїй книзі «Загублена у віках історія Заріччя» я вмістила дослідження про напади татарів на зарічні села. Відшукала їх в «Актах Віленської археологічної комісії». У своїх скаргах власники маєтків називають навіть дати, коли татари плюндрували наші землі: у містечку Нобель Пінського повіту вони були в ніч з 18 на 19 грудня 1653 року, у Кухчі - 24 грудня, тоді ж, у грудні (без вказівки на дату), були й у селі Задовже.
Таку ж інформацію, але вже про події у Волинському воєводстві, відшукала в книзі «Національно-визвольна війна в Україні 1648-1657». Вона базується на документах з актових книг, які зберігаються в Центральному державному історичному архіві України. Понад 4700 документів опрацьовано в ній. Місце подій деяких із них зазначено як Рафалівка (Борове).
11 квітня 1654 року до Луцького ґродського уряду подав маніфестацію возний Нестор Микровський. Він повідомив про спустошення татарами у грудні 1653 року маєтків Самуеля Лещинського – волостей Романівської (Колківської), Чорторийської і Собіщицької: «..часу нεдавъно прεшълом, року (1653) мсца дεкавъра двадцятого дня… за допушчεнεм Божимъ нεприятюлъ Крыжа Святого ωрди килъканадцать тысячεй в Полискиε краи, ту в воεводствε Волынскомъ будучиε, вторгнувъшы». Виразом «неприятюль Крыжа Святого» зазначали в тогочасних документах татарів.
20 грудня 1653 року кільканадцять тисяч татарських ординців увірвалося в поліський край Волинського воєводства. Вони два тижні плюндрували та палили ті волості, «люд стынаючи», інших в неволю забираючи. Ці названі волості з містами, фільварками, панськими гумнами, селами попалили, «в попель обернули». «Людей християнських» більше чотирьох тисяч в неволю поганську забрали. Коні та «бидло» і панське, і їхніх підданих, і багато чого іншого забрали. І ці три волості з містами спустошили й знесли.
Деякі жителі Волинського воєводства шукали спасіння в Пінському повіті. Так, 13 лютого 1653 року Ян Ґноїнський подав маніфестацію до Луцького ґродського уряду про втрату документів, майна, а також дружини і дітей, захоплених татарами у Пінському повіті, куди він тікав у грудні 1653 року під час розорення ними Волині, «сам килка раз пострєлєньш, а килка раз ручьною бронию всєчоньш, ... толко на коню до лису, близко там будучого, зь сном толко юдным своим ушол».
Миколай Малинський повідомляє тоді ж про втрату поблизу села Теребіж, неподалік містечка Столин, дружини, дітей, а також майна і майнових документів, захоплених татарами у грудні 1653 під час розорення ними Волині. А Енґрація із Соломирецьких повідомила, що в грудні 1653 татари поблизу села Собіщиці захопили в полон її чоловіка, а біля містечка Столин наздогнали її саму, і вона змогла утекти від них на човні тільки з дітьми. 10 березня 1654 року Самуель Ґедройц, повідомляючи про злочини, скоєні татарами в селі Цепцевичі, пише, що багато жителів Волині «до Литвы уходыли».
А вже в січні 1654 року корогва королівського ротмістра Романа Загоровського здійснювала грабунки й насильства в маєтках Самуеля Лещинського - місті Чорторийськ і волостях Чорторийській і Собіщицькій.
У книзі «Національно-визвольна війна в Україні 1648-1657» на сторінці 733 вміщено фрагмент архівних документів, які свідчать про спустошення містечок Рафалівка (Борове) та Андріїв (Любахів). І про неможливість сплати податку через спустошення цих місцевостей татарами. 11 серпня 1654 року в місті Луцьк відбувся реляційний сеймик Волинського воєводства, котрий дав згоду на збір з воєводства ухваленого сеймовою конституцією чотирикратного подимного податку. Упродовж вересня в актові книги було записано чималу кількість маніфестацій про неможливість сплатити цей податок через розорення і цілковите знищення маєтків.
Серед тих, хто не міг сплатити цей податок, були й жителі містечок Рафалівка (Борове) та Андріїв (Любахів): «а то прєз вєликоє спустошене тых маетностєй ... прєзъ нєприятєля Крыжа Свєтого татаровъ, в року прошлымъ ту до панъства ero кор. мл. вторгнучих». Дідичем, власником цих земель, значиться Самуель Лещинський. Свідчення про те, що ці містечка не можуть платити податки в повному обсязі, давали бурмістри Андріяш Михалевич з Андрієва та Юсько Патийович із Рафалівки. Ось наслідки руйнувань у містечках: у 1653 році в Рафалівці було 45 димів, а після спустошення татарами залишилося всього 8, у містечку Андрієві було 64, а залишилося - 12.
Захотілося дізнатися більше, глибше поринути в ті історичні події. Ось рядки із літопису Самійла Величка: «Кримський хан, не дочекавшись від польського короля ні виконання Жванецького трактату, рушив зі свого розташування в середину Польщі. Наблизившись до Львова, він розпустив звідтіля на всю Польщу, на Волинь і Полісся значні й густі свої ординські чати. Хан вибирав ясир за домовленістю з поляками, бо перед цим король дозволив ханові вибирати ясир з українських земель, що лишалися під Польщею. Дозвіл, правда, був таємний».
Багато інформації про татарські напади на Волинь та Полісся подає Гійом Левассер де Боплан. Француз Боплан був запрошений польським королем Сигізмундом ІІІ Вазою на службу до Речі Посполитої як старший капітан артилерії і військовий інженер. Протягом 16 або 17 років він мандрував Україною, зводячи та вибираючи необхідні місця для зведення фортець і різного роду перешкод для затримання ворога. Почуте й побачене згодом описав у своїй книзі «Опис України».
У його праці є чимало інформації про те, що відбувалося на наших землях у кінці грудня 1653 року – на початку 1654: «На чужу землю татари вступають переважно в перших днях січня і завжди взимку, аби не зустріти на своєму шляху ніяких перешкод; ні болота, ні ріки не заважають їм просуватися тим шляхом, який собі вибрали. Татари просуваються вперед невеликими денними переходами. Йдуть так кожного дня, час і сили настільки добре розраховують, що вертаються назад ще до того, як скресне ріка, бо дуже турбуються, щоб ніщо їм не заважало на зворотному шляху.
Татари просуваються до кордону, ведучи попереду сто коней в один ряд, а всього тих коней буде триста, бо кожен татарин тримає за вуздечку ще двох запасних коней. Кожне крило може мати 8 -10 тисяч вершників і ділитись на 10-12 загонів з 500-600 татарськими воїнами, які то тут, то там вдаряють на села, оточують їх, виставляючи довкола чотири сторожові загони. Цілу ніч вони палять багаття, остерігаючись, щоб не вихопились їм з рук які-небудь селяни.
А потім грабують і палять, убивають усіх, хто лиш чинить їм опір, а інших женуть із собою; не тільки чоловіків, жінок з немовлятами, а й також худобу - коней, волів, корів, баранів, кіз. Щодо свиней, то ввечері всіх зганяють в якусь стайню чи іншу будівлю і з чотирьох боків її підпалюють, настільки великий страх відчувають до цих тварин.
Під час перепочинку, який триває тиждень, вони складають докупи всю свою здобич - бранців і худобу - і все це ділять між собою. Це видовище зворушує найбільш зачерствілі серця: чоловіка розлучають з жінкою, а матір з донькою, і не мають вони жодної надії ще раз колись зустрітися. Ті люди стають нещасними невільниками поган-мусульманів, серед яких зазнають наруги і принижень.
У брутальності своїй татари здійснюють наймерзенніші вчинки, знеславлюючи дівчат, ґвалтуючи жінок на очах їхніх батьків і чоловіків, обрізуючи хлопчаків у присутності батьків. Найбільш тверде серце зворушилося б при зойках і співах, сльозах і стогонах цих нещасних русинів. Бо той народ зі сльозами співає і в сльозах оплакує своє горе.
Отож, цих бідолах ділять - одних сюди, других туди - в Константинополь, у Крим, в Анатолію. Ось кілька слів про те, як татари полонять і женуть із собою людність в кількості п’ятдесяти тисяч душ за якихось два тижні; як обходяться вони з невільниками, поділивши їх між собою, а потім продаючи на власний розсуд, коли повернуться на свої землі».
Отже, не випадково з вуст у вуста передавалося в Боровому свідчення, що містечко Рафа було знищене татарами…
Використані джерела:
1. Акты Виленской археографической комиссии: Том XXXIV. Акты относящиеся ко времени войны за Малороссию. – Вильна: Эл.-Тип. «Русский Почин», 1909.
2. Величко Самійло. Літопис. – Ізборник. Том ІІ. Розділ ХІІ. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/velichko/vel29.htm
3. Національно-визвольна війна в Україні. 1648-1657. Збірник за документами актових книг / Керівник проекту Музичук О. В.; Упор.: Сухих Л. А., Страшко В. В. Державний комітет архівів України. Центральний державний історичний архів України, м. Київ. – К., 2008.
4. Опис України / Гійом Левассер де Боплан. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький / П. Меріме / Пер. з фр., приміт. та передм. Я. І. Кравця.- Львів: Каменяр, 1990.
Немає коментарів:
Дописати коментар