Репатріація зарічненців після Другої світової війни

Документи архівів таять багато сторінок нашої історії. У Державному архіві Рівненської області зберігаються справи наших земляків, які в роки Другої світової війни опинилися в різних країнах і мусили пройти репатріацію. Репатріація — це повернення на батьківщину з поновленням громадянських прав військовополонених та цивільних осіб, які під час війни опинилися за межами своєї країни та перебували тривалий час поза батьківщиною. 

У заголовках їхніх справ зазначено: «Управление МГБ (Міністерство державної безпеки) Ровенской области Заречнянский райотдел». І далі «Справа на репатріанта (прізвище, ім’я, по батькові), який проживав у селі (назва) Зарічнянського району Ровенської області». Справи ці дуже різні: одна вміщує до 40 сторінок, інша – усього 5. Раніше такі справи були засекречені, нині ж їхні електронні версії є у вільному доступі.

В «Енциклопедія історії України» вміщено таку інформацію: «Репатріація українців стала гостро актуальною після закінчення Другої світової війни, внаслідок якої 2-3 мільйони українців опинилися на території колишнього німецького Рейху та інших західних країн. Згідно з міжальянтськими угодами всі чужинці мали репатріюватися до своїх країн. Радянські та інші східно-європейські уряди створили цілу мережу репатріаційних комісій із військовим та розвідувальним персоналом. Репатріації закінчилася, за деякими винятками, у 1947-1948 роках.

Число наших земляків, які опинилися тоді на території інших держав, звісно ж, невідоме. У мережі нині опубліковано біля 300 репатріаційних справ жителів Зарічненського району з різних сіл. Більшість із них розповідають про тих, кого насильно було вивезено на примусові роботи.

Фото зі справи Ходневич Віри Петрівни з Погосту Зарічного

Кожному з репатріантів ставилися однакові запитання. Їхні відповіді збереглися в протоколах допитів. Допитуваних попереджували про відповідальність за неправдиві показання за ст. 89 УК УРСР. Найперше ставилося запитання про те, де проживав допитуваний до війни й під час німецької окупації. Майже в кожній справі зазначалося, що жили наші земляки разом із батьками й займалися сільськогосподарською працею.

Фото Тетяни Веремейчик із Німеччини

Повністю опишу одну таку справу – маминої сестри Тетяни. 6 липня 1946 року помічник оперуповноваженого, старший лейтенант Богун проводив допит Веремейчик Тетяни Савівни, 1922 року народження, уродженки села Новосілля, із селян-середняків, освіта – 4 класи. Ось її свідчення: «До початку війни я проживала зі своїми батьками в селі Новосілля. До 1940 року навчалася в школі, а з осені 1940 року почала працювати в колгоспі. Навесні 1941 року вступила в комсомол, але квиток отримати не встигла, бо розпочалася війна. Мій батько, Сава Мефодійович Веремейчик, на початку війни виїхав із села разом із військами, бо працював головою місцевого колгоспу».

Друге запитання, яке ставилося при допиті, звучало так: «Коли й при яких обставинах ви виїхали на роботу в Німеччину?». Тетяна Веремейчик відповіла: «У березні 1942 року староста сільуправи села Новосілля Михайло Самійлович Філончук (учасник УПА) на сході села оголосив, хто з місцевих молодих людей повинен їхати на роботу до Німеччини. Щоб нас не відправили в чужу країну, ми переховувалися в лісі. 8 червня в село приїхала німецька поліція, забрала батьків усіх тих, хто мав їхати до Німеччини, і повідомили: якщо не поїдуть їхні діти, заберуть батьків. 11 червня 1942 року за нами знову приїхала поліція. І тоді ми всі вийшли з лісу. Нас повезли в місто Любешів. Разом зі мною були брати Борисюки - Яків та Іван Григоровичі, Сидорчук Микола Наумович, Марчук Матвій Антонович, Марчук Микола Григорович, Марчук Антоніна Євтихіївна, Лагун Ольга Терентіївна, Марчук Ніна Михайлівна.

Поліські дівчата в Німеччині 

У даний час майже всі вони проживають у селі Новосіллі. Лише Сидорчук Микола Наумович служить у Червоній армії, а Марчук Микола Григорович загинув під час бомбардування в Німеччині. Після проходження медичної комісії у місті Любешеві нас повезли в місто Магдебург».

Третє запитання допиту: «Де й на яких роботах ви використовувалися в Німеччині?». Тетяна Савівна розповіла: «Із міста Магдебург нас направили на роботи в різні місця. Мене з дівчатами нашого села повезли в місто Бург, що за 50 км від Берліна. Там ми працювали на фабриці «Кнеки», де виготовляли сухарі та печиво. Я працювала на упаковці сухарів. Нас звільнила Червона армія 5 травня 1945 року».

«Коли й скільки разів вас викликали німецькі каральні органи на допит?» - таким було четверте запитання репатріанту. Тетяна Веремейчик повідомила, що її ні разу не викликали на такий допит.

А в останньому запитанні допиту виясняли, через який фільтраційний пункт допитувана проходила перевірку. Відповідь Тетяни Веремейчик: «Через 11 днів після визволення нас перевезли в табір №6. У якому місці він знаходився, не знаю. У серпні місяці я разом із дівчатами із села Новосілля пройшла в цьому таборі фільтрацію. Потім нас завезли в місто Пінськ, а звідти на кінній підводі ми приїхали додому. Посвідчення про проходження фільтраційної перевірки я віддала в Зарічнянський райдідділ МВС. Ось і все, що я можу повідомити по суті заданих мені запитань. Протокол допиту з моїх слів записано правильно й на зрозумілій мені мові прочитано вголос. У чому й розписуюсь».

Фото 1944 року Марчука Матвія Антоновича 

Чоловіки-остарбайтери після звільнення були передані Червоній Армії. Про це розповідає Борисюк Яків Григорович: «У Німеччині ми працювали на лісозаготівлі. 4 квітня 1945 року нас звільнили американські війська, і до 11 квітня ми були на американській зоні. А потім нас передали радянській стороні. Усіх чоловіків перевели в окрему роту, яка охороняла шахту».

Фото Сидорчука Миколи Наумовича

За фільтраційними справами можна пересвідчитися, що відправка робочої сили з поліських сіл до Німеччини масово здійснювалася в 1942 році. У всіх селах проводилися збори, на яких старости сільуправ зачитували списки тих, кого відправляли на примусові роботи. У деяких справах записано, що ці списки складали старости сіл. А жителька села Задовжа Харко Ольга Данилівна свідчила, що їх готувалися в райцентрі Морочному. Так, їй про відправку повідомив староста села, коли повертався з Морочного з готовими списками. У цих списках стояло і її прізвище. Аналогічні свідчення надав інший житель Задовжа – Фрідріх Федір Степанович.

Староста сільуправи міг змінити ці списки. Ходневич Надія Пилипівна з Кутина при допиті розповіла таку історію: «Після того, як на зборах оголосили, кого із нашого села відправлять у Німеччину, то багатші жителі своїх дітей відкупили. Моя мама Аксенія Павлівна теж ходила до старости й просила мене залишити дома. Але він відповів: «Багатих відсилати в Німеччину не будуть, бо в них і дома багато роботи. А твою дочку Надію відправимо з першим набором, а дочку Анастасію – із другим». Мама ще двічі ходила проситися до старости, але все безрезультатно». Таку ж версію відправки підтвердила й жителька села Задовжа Сахарчук Анастасія Яківна: «Староста сільуправи повідомив, що є наказ німців відправляти в Німеччину малоземельних, а в кого є багато землі, тому й тут є що робити».

Татусь Андрій Савович розповів, що в списках на відправку до Німеччини із села Кутин значилося 32 чоловіки. Трушко Анна Зіновіївна із цього села свідчила, що її прізвища в спискові не було, але одного односельчанина викреслили, а замість нього на відправку записали її. У селі Острівськ замість брата, який утік до лісу, забрали на примусові роботи Дякончука Володимира Йосиповича.

Документ із справи Веремейчика Олександра Івановича з Кутина

Німці прийшли на зарічненську землю в 1941 році, а воювати наші земляки почали ще в 1939. Наш край тоді перебував у складі Другої Речі Посполитої, і юнаки служили у Війську Польському. Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 року з нападом Німеччини на Польську Республіку. А згідно з тогочасними нормами й правилами, українців направляли служити переважно якнайдалі від рідних домівок, і тому вони опинилися на фронті.

Житель села Сенчиці Прохорович Іван Антонович за місяць до початку війни був призваний у польську армію, а вже 2 вересня 1939 року був поранений, разом із цілою ротою вони потрапили в оточення й були взяті німцями в полон. А полонених німці відправляли на роботи в Німеччину. Житель цього ж села Диканчук Петро Самійлович почав служити в польській армії в 1938 році, а 18 вересня 1939 року потрапив у німецький полон.

Під час боїв у складі польської армії в полон потрапив 3 вересня 1939 року Куликович Олексій Олексійович із Нобля, 23 вересня - житель Млинка Мосейчук Борис Іванович. У грудні 1939 року біля Варшави був взятий німцями в полон Мельник Митрофан Михайлович із Млинка. Така ж доля спіткала й Хомича Феодосія Тихоновича з Привітівки, який служив у польській армії з 1938 року, а 12 вересня 1939 потрапив у табір військовополонених. Він через свої побіги потрапив у концтабір Брандербурга.

По-різному потрапляли наші земляки в полон. Житель села Перекалля Мойсейчук Никифор Никифорович був у партизанському загоні, після поранення потрапив у госпіталь, а там його захопили німці. Трохимович Йосип Герасимович із Комор був у партизанському загоні Шмата. Захворів і лікувався дома. Німців хтось повідомив, що він має зв’язки з партизанами. Юнака арештували й відправили в Пінську тюрму, часто викликали на допити, били до смерті, а потім відправили в Німеччину.

Автобіографія зі справи Козловського Миколи Григоровича з Іванчиць 

Деякі поліські юнаки потрапили на примусові роботи після того, як у 1944 році були призвані до лав Червоної армії. 16 вересня 1946 року був опитаний житель Любиня Репецький Михайло Филимонович, 1920 року народження. Він був вихідцем із селян-бідняків, малограмотний. Михайло Филимонович повідомив, що в 1940-1941 роках він працював у селі десятником. Посада десятника (десятихатника) з’явилася на Поліссі з приходом радянської влади. Це особа, призначена відповідальною за групу з десяти селянських господарств. Вони забезпечували виконання наказів радянської влади, стежили за порядком, збором врожаю, здачею понадпланової продукції. Десятихатники призначалися з числа заможних селян. Уже після звільнення Морочнівського району від німців Михайло Репецький був мобілізований на фронт. У Сарнах під час бомбардування був поранений і відправлений у госпіталь. А в госпіталі потрапив у німецький полон. Працював у Мюнхені на очистці міста після бомбардування.

Цікава доля у Васерука Олександра Феодосійовича з Локниці. Він був призваний у Червону армію у вересні 1940 року, у полон потрапив біля міста Біла Церква у липні 1941 року. Утримувалися військовополонених в місті Холм, а 150 чоловік зробили підкоп і втекли з цього табору. Олександр Феодосійович повернувся додому в Локницю. А в травні 1944 року знову був призваний у Червону армію. І все ж репатріацію він проходив, оскільки перебував у полоні. Окач Созон Максимович із Кутина був взятий у полон під час одного з боїв 14 серпня 1944 року на території Литви.

Не всі мирилися із умовами, у яких доводилося працювали на чужині. Наприклад, житель Річиці Сьох Микита Олексійович утік із вагоноремонтного заводу міста Магдебург. Його відправили на півтора місяці в концтабір Бухенвальд. Три з половиною місяці був у цьому ж концтаборі житель Дубчиць Шост Володимир Олександрович.

Деякі справи вміщують фото допитуваних, різні документи. Так, у справі жителя Прикладник Кречка Миколи Антоновича є і його тимчасовий паспорт, і «Arbeitskarte», і фото, і відбитки пальців, і карта явки, і посвідчення слюсаря 4 розряду, і анкета громадянина СРСР, котрий повернувся через польський кордон.

Фільтраційні справи розповідають про те, що окремі села нашого краю були майже повністю вивезені німцями. Жителька села Гориничі Куцевич Ольга Василівна свідчила, що при відступі в 1944 році німці декілька днів стояли в їхньому селі, а 20 березня наказали всім його жителям зібратися для відправки. Їх евакуювали в село Дубоє Жабчицького району Пінської області, а звідти на машинах були вивезені в місто Пінськ. Згодом усіх відправили до Німеччини. Ользі Куцевич навіть довелося 2 місяці рити окопи в Голландії. У розповіді Потапчук Євгенії Василівни зазначено, що село Гориничі було оточене німцями з усіх сторін, а на збори місцевим жителям дали всього пів години.

Фото із справи Ганчук Марії Олександрівни із Прикладник

Така ж доля чекала й мешканців Ніговищ. Кисіль Надія Павлівна із цього села розповіла, що при відступі німці пів місяця стояли в Ніговищах. 28 квітня 1944 року зібрали все населення й погнали до Пінська. Із нею була її матір Анастасія Терентіївна та двоє малих дітей.

Незавидну долю жителів Сенчиць та Прикладник повідав Кречко Андрій Семенович. У березні 1944 року, коли німці відступали, вони на світанку вивезли майже все населення цих сіл до Пінська. А звідти – до Німеччини. Забирали цілими сім’ями, разом із дітьми. Сім’ю Андрія Семеновича забрав на роботи поміщик Ян Зінгер. Цікаво записана адреса проживання Андрія Кречка: Пінська область, Хойницький район, село Прикладники.

Кожен, хто цікавиться історією свого краю та історією своєї родини, може зайти на сайт «Інформація репресивних органів 1917-1991» ДАРО й знайти справу, яка його цікавить.