Про унікальне село Радове, тепличну столицю нашого краю

Вулиця Березова в селі Радове. Фото Оксани Селевчук

У багатьох поліських сіл давня й багата історія. Хоч не завжди вивчена й досліджена. А є на Поліссі населені пункти, минуле яких поки що під сімома замками. Серед них і Радове – досить величеньке за сучасними мірками село. Де 190 дворів і біля 900 жителів.

Утворилося воно неподалік Кухча. Найдавніше писемна згадка про Кухче – рік 1495: тоді Матіяс Зенкевич звернувся із проханням до княгині Марії Семенової та її сина Василя Семеновича підтвердити право на володіння селами Муравин, Кухче, Телковичі та Іванчиці.

Назву села Кухче пояснено в «Словникові місцевих географічних назв» Е. та В. Мурзаєвих: «Куща або кухча - тимчасове житло в далекому лісі». У книзі визначного дослідника топоніміки Ярослава Остаповича Пури «Походження назв населених пунктів Ровенщини» зазначено, що в різних архівних документах назва його звучить по-різному: Kuchcze (1555, 1561), Kochzyce (1772), Кухта (1946), Кухче (1969). Саме тут опубліковано легенду про те, що село було засноване на місці однойменного урочища, де була маєтність поміщика Кухти. Хоч у жодному історичному джерелі такої інформації немає. Але кожна легенда має право на життя.

Дівчата села Кухче. Фото з архіву Людмили Харковець

Старожили села назвали давні вулиці Кухча: Конец (Конац), Вугол, Полоса, Вигон. Такі прості й зрозумілі ці назви. Нині це відповідно вулиці Центральна, Вишнева, Садова, Травнева. Є й нові вулиці: Молодіжна, Шкільна, Вільхова та Квітнева.

Сучасна вулиця Центральна села Кухче. Фото Юлії Вакуліч

Сучасна вулиця Центральна села Кухче. Фото Юлії Вакуліч

Цікаве пояснення назви вулиці Кінець надав Василь Харковець, котрий нині проживає в Києві: «Слово «конац» на кухченському діалектові - кінець. У давнину село було розташоване на горбочку серед боліт. От наша вулиця була тупиковою: далі йшли непрохідні болота аж до Храпина».

Краснюк Никон біля свого будинку на вулиці Конац. Фото з архіву Людмили Харковець

Радове розбудовувалося, але вважалося частиною села Кухче. Офіційно воно було визнане селом у радянські часи. Кілька десятиліть його називали Другою Бригадою, бо на території цього села була розташована рільнича бригада №2 місцевого колгоспу. Розбудувалося воно на місці хуторів, які розташовувалися неподалік один від одного. Дивно: радянська влада тоді насильно переселяла хутірських жителів у села. А тут… село виникло на місці хуторів. Як так трапилося, поки що дізнатися не вдалося. Напевне, не піддалися місцеві хуторяни ніяким погрозам. Розповідали вихідці Радового, що на одному хуторі місцевий начальник навіть коня в хату завів, аби принизити господарів.

Зима в Радові. Фото Андрія Вакуліча

За одними свідченнями, Президія Верховної Ради УРСР «відкрила в Кухченській сільській раді населений пункт Радове в 1987 році». Є й інша версія: «У вересні 1985 року взято на облік віднесені раніше до неперспективних села Лисичин Борівської та Радове Кухченської сільських рад». Документального підтвердження жодного із цих фактів поки що не знайдено.

Жителі цього села добре знають, що нинішня вулиця Анатолія Харковця розташована на місці колишніх хуторів Піддеревок і Підметла, вулиця Поліська – на місці хутора Остриганець, вулиця Шевченка – на місці хутора Підстрижень, вулиця Прилісна – на місці хутора Лібуча (ще називали Глинянка).

Цікава історія сучасної вулиці Березової. Раніше цю частину села називали Вісово. Вона розташована між селами Кухче та Радове. Сучасну назву вулиця отримала від алеї беріз, які розташовані вздовж дороги між цими селами. Зі слів Краснюк Павліни Антонівни (1947 року народження), цю алею садили 70 років тому – у 1954 році. Жінка добре запам’ятала цю дату, бо висаджували дерева в той рік, як вона йшла до першого класу. Ініціатором створення березової алеї був тодішній голова колгоспу. У колгоспі працювала дорожня бригада, яку очолював Погорілець Андрій. До роботи були залучені й інші працівники колгоспу. Із роками алея розрослася. Частина дерев була знищена під час буревію. Але 70-річні берези й молоді берізки донині милують око на вулиці Березовій.

Вулиця Березова в Радові. Фото Оксани Селевчук

Неподалік сучасного Радового були й інші хутори: Коришень, Волоса, Параха. Від цих назв віє давниною...

До війни офіційно визнаними в громаді Кухче були фільварок Майдан, хутори Обірок, Пудстрижень, Загребелля, Радовля, Вісово, Мокринь (1935 рік).

За адміністративно-територіальним поділом на 1 вересня 1946 року біля Кухче зафіксовані хутори Майдан, Острогонець, Перехрестя, Підвисоч, Радове. Звісно, їх було більше. Тут названі, напевне, найбільші.

Відомо, що Марчук Лаврентій Орестович із Новосілля купив тут землю на хуторі Застав’я. Шукало Любов Трохимівна розповідала, що на хуторі Застав’я мала землю й родина Ляховців.

Мінчук Михайло Володимирович розповідав, що на хуторі Обірок жила родина Мінчука Кіндрата.

Зниклі хутори навколо села Кухче досліджував Михайло Боболович. Одне з найцікавіших таких поселень – хутір Майдан (на деяких картах він позначений як Майтан). Майданами на Поліссі раніше називали розчищені від лісу території, на яких будувалися житла. За даними перепису населення Поліського воєводства 1921 року, фільварок Майдан нараховував два дворища. У 1940 році тут проживала сім'я Марчука Омеляна Остаповича, уродженця села Острівськ. 25 лютого 1940 року члени родини були зіслані на спецпоселення у Вологодську область як осадники. Звільнені 31 серпня 1941 року за указом "Об амнистии польских граждан".

Радовельські дівчата. Фото з архіву Андрія Вакуліча

Фільварок Стрижень знаходився біля однойменного урочища. Великий тлумачний словник сучасної української мови подає таке значення цієї назви: «Стрижень - найглибше місце річки, де дуже швидко тече вода». Дійсно, через фільварок Стрижень раніше протікала річка. ЇЇ можна побачити на польській мапі 1924 року. Можливо, у цьому місці вона була настільки глибокою й швидкою, що місцеві так назвали своє поселення. На мапі також видно, що поблизу фільварка була збудована гребля. У 20-х роках ХХ століття на території поселення проживали родини Погорільця Павла, Погорільця Трохима та Погорільця Івана.

Поселення Вербовиця теж знаходилось біля однойменного урочища. У 1921 році, коли робився перепис населення, там було два двори. Згодом там проживали родина Кучерешка Івана Кузьмовича та Харковця Дем’яна.

В осаді Грамота у 20-х роках ХХ століття оселився Савицький Федір зі своєю сім’єю. Напевне, він нащадок Івана Йосиповича Савицького, записаного у ревізькій казці 1834 року. Тоді Іванові було 13 років, і працював він у панському дворі.

Назву свою село Радове отримало від одного з хуторів. Щоправда, на давніх картах воно записане як Радовля, Росовля. У 1921 році, населений пункт Радовлє було визнано осадою. Тут був лише один будинок, у якому проживала одна сім’я. Старожили розповідають, що один з польських колоністів Шкльода Владзьо одружився на місцевій дівчині, утворивши таким чином польсько-українську сім’ю.

Радовельська родина. Фото з архівів Андрія Вакуліча

Спочатку село назвали Радовель. Але на Зарічненщині вже був населений пункт із такою назвою поблизу Нобля, тому згодом назву змінили на Радове. У мережі можна прочитати інформацію, що назву населений пункт Радове отримав тоді, коли йому надавали статус села, коли воно стало самостійною адміністративною одиницею. Але це не так. Ось яку інформацію можна прочитати в архіві ДАРО. На одному із засідань Кухченського виконкому в 60-ті роки ХХ століття розглядалося питання роботи хати-читальні в селі Новосілля. Визнали її роботу недостатньою. І прийняли ось яке рішення: «Перенести хату-читальню из села Новоселье на вторую бригаду колхоза имени Хрущова - футор Радомьлье». Отже, в післявоєнні роки це поселення водночас називали й Другою Бригадою, і хутором Радомлє. І ось яке прохання надіслали в Зарічненський районний виконавчий комітет.

Це ціла історична епопея – назви колгоспів, де працювали наші односельці. Спочатку були засновані колгоспи в кожному селі: новосільський колгосп носив ім’я Леніна, а кухченський – Сталіна. У протоколі Кухченського виконкому від 9 липня 1950 року ще мова йшла про колгосп імені Сталіна, а 26 січня 1951 року кухченський колгосп уже носив ім’я Мічуріна. 6 лютого 1955 року колгоспники вже працювали в колгоспі імені Хрущова, далі в об’єднаному кухітськовільсько-кухченському колгоспі «Заповіти Ілліча». Найдовше проіснував колгосп під назвою «Радянське Полісся», згодом - «Полісся». Але прийшла пора, коли колгосп припинив своє існування. 

У ДАРО зберігаються документи діяльності виконкому Кухченської сільради. У лютому 1956 року тут розглядалося питання виселення із хуторів окремих жителів сільради. Порядок денний звучав так: «Про зселення господарств з хуторів у села». Голова виконкому - Коломієць Іван Мойсійович, секретар - Бокій Денис Іванович.

Ось імена тих, кого мали переселити: Харковець Наталія Дмитрівна, Харковець Іван Адамович, Харковець Ларіон Адамович, Харковець Петро Єлизаветович, Харковець Степан Дем’янович, Харковець Анастасія Лазорівна, Марчук Лаврентій Арсенович, Савицький Федір Антонович, Ляховець Петро, Мінчук Кіндрат Гнатович, Алексейчик Софія, Алексейчик Іван Леонтійович, Онищук Ісак Семенович, Онищук Антон Семенович. Отож оці жителі й залишалися хуторянами Радового після війни.

Серед хуторян було багато Харковців. Представники цієї родини жили на хуторі Ферсин. Звідки ж вони тут з’явилися, Харковці? Віра Стельмашук-Харковець розповіла зі слів своєї прабабусі Параски Погорілець-Харковець (1887 року народження), що пан привіз до Кухча двох кріпаків із Харкова. Її прабабуся прожила більше 90 років, мала чудову пам'ять, ясний розум.

. 

Харковець Іларіон Іванович. Фото з архівів Андрія Вакуліча

Коли кріпаки з Харкова прибули в Кухче, встановити важко. У ревізькій казці 1834 року значиться кілька родин Харковців.

1. Мартин Лаврентійович Харковець – 10 членів родини. У нього було 3 сини: Омелян, Василь та Григорій. В Омеляна був син Сергій, у Василя – син Павло. Григорія пан віддав у рекрути. У родині залишився син Григорія Маркіян.

2. Яків Лаврентійович Харковець – 4 члени родини. Мав 2 сини: Андрія і Тараса. На час складання ревізької казки сини були одружені, але дітей ще не мали.

3. Антимон Федорович Харковець – 6 членів родини. Із ним жив брат Прохір Федорович. Антимон мав 2 сини: Степана та Федора. У родині жив пасинок Гаврило Артемович Харковець.

4. Василь Іллюков Харковець – 14 членів родини. Мав 3 сини: Петра, Івана та Микиту. У Петра народився син Панас.

5. Микита Іллюков Харковець – 9 членів родини. У Микити було 3 сини: Євдоким, Терентій та Олесандр. У 1834 році у Євдокима народилося 2 сини: Аріон та Василь.

6. У родині Максима Марковича Мінчука жив свояк – 19-річний Давид Васильович Харковець.

Якщо проаналізувати цей запис, то можна зробити висновок, що предками родин Харковців були Лаврентій, Федір та Ілля.

Цілком зрозуміло, чому одна із вулиць нині названа іменем Анатолія Харковця. Анатолій Порфирович Харковець народився в Кухчі 1916 року. 1 жовтня 1943 капітан Харковець одним із перших організував переправу своїх воїнів через Дніпро на Лютізькому плацдармі в районі села Старі Петрівці. Загинув у бою 12 жовтня 1943 року. Похований у братській могилі в селі Лютіж Вишгородського району Київської області. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 жовтня 1943 року «за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками і проявлені при цьому відвагу і героїзм» капітану Харківцю Анатолію Порфирійовичу було присвоєне звання Героя Радянського Союзу (посмертно).

Усі Ляховці, що проживали в Новосіллі, Кухчі й Радові, мають спільного прародича - Карпа Наумовича Ляховця. У ревізькій казці 1834 року зафіксовано, що він помер у 1833 році. У сім’ї залишилося 6 членів родини: син Никифор (49), дочка Парасковія (40) та онук Онуфрій (23), син Никифора Іван (24), дружина Івана Параскевія (20), син Івана Терентій (1). Ляховці – вихідці із села Ляховичі, що в Білорусі. Кухітська Воля, Кухче, Острівськ належали поміщикам Ордам. Їхньою власністю було й село Ляховичі. Є записи в метричних книгах, коли юнаки з Ляхович одружувалися з місцевими дівчатами. Так, у 1905 році Никонор Шеметило із села Ляховичі одружився із Надією Омельчук з Острівська. Мабуть, перші поселенці з Ляхович отримали прізвище Ляховець.

Весілля в селі Радове. 50-ті роки ХХ ст. Фото з архівів Андрія Вакуліча

У ревізькій казці 1834 року записано 4 родини Мінчуків.

1. У панському дворі Аполінарія Орди працював 21-річний Кузьма Григорович Мінчук.

2. У родині Максима Марковича Мінчука було 5 членів родини. Він мав сина Кирика. Із ними проживав свояк Давид Васильович Харковець

3. У родині Григорія Мойсійовича Мінчука значиться 8 членів родини. Із ним проживали його племінники Юхим та Тимофій Кириловичі Мінчуки. Моя пра(2)бабуся – дочка Юхима Кириловича Мінчука. А ще в Юхима було 2 сини: Андрій та Гордій.

4. У Трохима Пилиповича Мінчука не було дітей. Із ним проживав 21-річний прийомиш Сергій Сидорович Селевчук. Отже, прародичами Мінчуків були Марко, Мойсій, Григорій та Пилип. 

І надзвичайно цікавий факт про цю радовельську родину: у Бразилії проживає син вихідця із села Радове -  Роберту Мінчук. Кілька слів із вікіпедії: Роберту Мінчук  (порт. Roberto Minczuk; 23 квітня 1967, Сан-Паулу) - бразильський композитор і диригент українського походження. Ця  родина Мінчуків виїхала із Радова до Бразилії на початку ХХ століття. 

Цікава історія прізвища Погорілець, яке зустрічається в Радовому. Її повідав Андрій Вакуліч: «На Чернігівщині проживала одна сім'я. У них сталася пожежа, усе майно згоріло. Внаслідок цього лиха вони приїхали до нас у село, тут їх стали називати Погорільцями». У записах 1834 року таке прізвище ще не зустрічається.

На світлині Харковець Кирило, Харковець Антон, Лебедчик Олександр та Вакуліч Олексій.
Фото з архіву Андрія Вакуліча

Прізвище Олексейчик (згодом Алексейчик) теж згадується серед хутірських жителів Кухче. Воно було зафіксоване в ревізьких казках 1834 року в селі Кухітська Воля. Напевне, юнак із того села став приймаком на хуторі біля Радового. Прізвище Онищук із хуторян теж не зафіксоване в ревізькій казці Кухча 1834 року. Представники такого роду пізніше тут оселилися.

Пошуки продовжуються…

Джерела:

1. Мурзаев, Эдуард Макарович. Словарь местных географических терминов [Текст] / Э. и В. Мурзаевы. — Москва : Географгиз, 1959.

2. Podział gmin wiejskich województwa Рoleskiego na gromady. Poleski Dziennik Wojewodzki. 1935, №18.

3. Пура Я. О. Походження назв населених пунктів Ровенщини. – Львів.: Світ, 1990.

4. Реабілітовані історією. Рівненська область / редкол. тому (співгол. С. І. Павлюк, співгол. О. І. Савчук, відп. секр. А. А. Жив’юк та ін.); упоряд. О. А. Білоконь, Р. П. Давидюк, А. А. Жив’юк (кер.) та ін. – Кн. 4. – Рівне: ПП ДМ, 2014.

5. Ревизская сказка села Кухче Пинского уезда за 1834 г. // НИАБ. –. Фонд. 333. − Оп. 9. – Д.189. – Л. 292 – 305.

6. Українська РСР: Адміністративно-територіальний поділ: на 1 вересня 1946 року. Вид. перше / Відп. ред. М. Ф. Попівський. Інформаційно-статистичний відділ при Секретаріаті Президії Верховної ради Української РСР. – К.: Українське вид-во політичної літератури, 1947.