Про Муравинську Варшаву

Фото із відеофільму Daddy's HOME «Зарічне (початок Муравина). Квітень 2020»

Є в селі Муравин вулиця Варшавська. Дивно, чому не Київська?.. Виявляється, це ціла прецікава історія цього населеного пункту.

Найдавніша згадка про село Муравин – рік 1495. 1 травня цього року княгиня Марія Семенова Олександрівна та її син Василь Семенович дали Сеньку Зенковичу за вірну службу право на володіння селами Муравин, Кухче, Телковичі та Іванчиці, а 17 червня 1522 року король Сигізмунд підтверджує цей привілей його синові Матіясу Зенковичу.

У ХVІІ столітті Муравин належав гродському судді Олександрові Бушківському. У книзі польського професора Андрія Рахуби «Метрика литовська. Реєстри подимного Великого князівства литовського» зазначено, що тоді тут був 41 дим.

У ХІХ столітті село належало Скірмунтам. Ревізьку казку 1834 року сіл Моровино та Кальці складав поміщик Скірмунт Каспер Олександрович.

Напевне, оте поселення, котре називають Варшавою, розпочалося із трьох сімей. У мережі є сайт дослідників роду Шоломіцьких. Там названі цікаві факти, але, на жаль, не вказано, із яких джерел узято інформацію. Зазначено, що в 1876-1877 роках дворяни Шоломіцькі стали власниками маєтку Муравин Пінського повіту, котре раніше належало Вікентію Касперовичу Скірмунтові. 

А в 1877-1878 роках здійснювалася справа «о совершении закладной записи» маєтку Муравин дворян Шоломіцьких, Калаурів та Полховських. У 1877 році цей маєток було передано «во временное владение крестьянам Осовцов до уплаты долга». Осовці - це село в Пінському повіті. Згідно ревізької казки 1834 року,  Осовці належали Семенові та Петру Калаурам. А вже в 1889 році власниками маєтку Муравин значаться Павло Федорович Калаур та Григорій Григорович Шоломіцький.

Шоломіцький Григорій Григорович

Про рід Шоломіцьких розповіла Парасковія Йосипівна Мартинюк-Шоломіцька: «Наш прадідусь Шоломіцький Григорій Григорович (1844-1928) разом із чоловіком своєї сестри Калауром Павлом Федоровичем взяли в банку кредит і купили землю (Муравин, Коник, Парська). Згодом частину землі вони продали й погасили кредит. Калаур Павло оселився в Муравині, а Шоломіцький Григорій обрав Коник. Тоді в прадідуся залишилося 600 гектарів землі. У нього було чотири сини: Петро, Антон, Олександр, Михайло. Я внучка Михайла Григоровича Шоломіцького.

Шоломіцький Михайло з дружиною Ганною

Прадідусь Григорій Шоломіцький похований на кладовищі села Муравин, а сини - на кладовищі хутора Коник.

Могила Шоломіцького Михайла Григоровича на кладовищі хутора Коник

Могила Шоломіцького Григорія Григоровича на кладовищі в Муравині

А ще була в Григорія донька Уляна, яка проживала в Польщі. Коли діти одружувалися, Григорій розділив усім по 100 гектарів землі. Старші представники роду розповідали, що прибули Шоломіцькі до Муравина із села Шоломичі, що в Пінському районі».

Детальніше про дворян Шоломіцьких. Недавно одна із представниць цього роду видала книгу про генеалогію Полховських, Шоломіцьких та Веренич-Стаховських. Там, звісно, можна відшукати багато цікавого. Герб роду Шоломіцьких - «Гіппоцентаріус».

У книзі білоруського дослідника В’ячеслава Веренича «Палескi архiў» вміщена цікава розповідь про село Шоломичі. Вона в певній мірі й пояснює, чому деякі жителі цього села переселилися з родового дворянського гнізда до Муравина. Мешканці Шоломич підтримали повстання 1863 року й після придушення повстання мали платити контрибуцію по 25 рублів із кожного двору. Багато жителів тоді залишали Шоломичі. Тому, напевне, родини Шоломіцького, Калаура та Полховського вирішили взяти кредит і розпочати нове життя на новому місці.

Польський дослідник Роман Горошкевич пише, що в Шоломичах жили шляхтичі Шоломіцькі, Полховські, Колби, Богатки, Горегляди, Шпаковські, Боричевські, Лозіцькі та Бут-Гусаїми. Носії майже всіх цих прізвищ згодом оселилися в Муравинській Варшаві. Вони купували тут землю й оселялися цілими родинами. Через деякий час ця місцина отримає статус осади. Осадою в той час називали мале поселення, котре складалося з небагатьох господарств, розміщених неподалік від села. Нині Шоломичі в Білорусі – малесеньке село. У 2019 році там проживало лише 9 жителів.

Полховські гербу Юноша – давній зем'янський рід. «Ѳедко а Иванъ, Бакушъ, Степанъ Польховскій» за службу в князя Федора Ярославича отримали Супчицьке дворище в селі Лопатино, а в 1526 році разом із боярами Колбовичами отримали привілей на нього від королеви Бони: «А дали есмо тую землю тымъ вышейреченымъ подданымъ нашымъ Польховскимъ а Колбовичомъ на-полъ имъ и ихъ жонамъ».

У своїх розвідках історики В'ячеслав Веренич та Роман Горошкевич записали родинні перекази, згідно з якими три шляхтичі Полховські прибули на Пінщину в 1204 році з Мазовії й отримали землі за військові заслуги, ставши засновниками села Полхово.

А рід Калаурів, що оселився в ХІХ столітті в Муравині, напевне, походить із села Каллауровичі на Пінщині. Це родове гніздо шляхетського роду Каллаурів гербу «Остоя» (писало тоді прізвище з двома літерами "л").

А вже на початку ХХ століття великим землевласником земель Муравина значиться Михайло Йосипович Конопліцький. У 1908 році землемір Миколаїв провів обміри земель, які належали Михайлові Конопліцькому. Там названа ділянка між фільварками Чернин та Коник, ділянки Лужок та Коловорот маєтку Муравин. 

А 30 листопада 1911 року в Пінську була укладена купча про покупку землі міщанином Муравина Іваном Михайловичем Сачковським від дворянина Михайла Васильовича Конопліцького. Тут, мабуть, помилка в імені по батькові, бо на пам'ятникові запис "Конопліцький Михайло Йосипович". У цьому документі вказано, що продається ділянки землі різного виду: садибна, орна, сіножаті, очерет, сосновий ліс, листяний ліс, кущі, пісок і гори, «болота неудобнаго», навіть землі під водами та дорогами. Покупець зобов’язувався виконати договір, заключений на вирубку лісів із Абрамом Мешелем. Тоді частину своїх земель дворянин Конопліцький вирішив продати. Коли Конопліцькі придбали землю маєтку Муравин і оселилися тут, невідомо. Напевне, в кінці ХІХ століття. 

У книзі Горошкевича «Spis rodów szlachty zaściankowej Ziemi Pińskiej» є цікаві відомості про рід Конопліцьких герба Сулима. Королева Бона в 1551 році надала братам Чернишевичам-Конопліцьким землі в Ольпелі біля Давид-Городка. Шляхтичів цієї місцевості - Ольпеля - описав у своїй п’єсі «Пінська шляхта» Вікентій Дунін-Марцинкевич. 

Дуже цікаві відомості про Муравин вміщені у виданні «Poleski Dziennik Wojewódzki» за 1932 рік. Спеціальним розпорядженням тоді проводилися обміри земель у Поліському воєводстві. У Муравині землемір Станіслав Троцький переміряв усі земельні ділянки в 1930 році, а вміщені ці відомості в №16 «Щоденника» за 1932 рік. Тут записано прізвища власників земель села Муравин - 35 господарів, осади Муравин (та ж Варшава) - 59 господарів та села Калець-Муравин - 2 господарі.

Найбагатшою в осаді була родина Конопліцьких. Дев’ять сімей цієї родини мали біля 570 га землі. Але хтось із Конопліцьких мав 1 ділянку, хтось – 5. Наприклад, Михайло тримав 131 га, а Надія – лише 3 га.

Більше 200 га землі мали родини Калаурів (8 господарів), Полховських (7 господарів), Лешкевичів (3 господарі). Більше 50 га землі тримали Приловські (2 господарі), Василевські (3 господарі). У Муравині тоді жила 1 сім’я Шоломіцьких – дочка Михайла Євдокія Полховська – і мала 46 га землі. Біля 16 га землі тримала родина Мельників (4 господарі).

Жило тоді в осаді Муравин чимало жителів середнього достатку: біля 12 га землі було в Романовича Левка, 11 – у Дубінецької Степаниди, 10 – у Сільмана Івана та Олександра, 8 - у Сачковського Івана, 7 – у Лозіцької Параски (дочки Михайла), 6 – у Диковицького Уляна, 5 – у Безменського Романа, 4,9 – у Корольова Василя, 2 – у Гришковця Макара.

Більше 1 га землі було в Кохна Юрія, Лозіцької Параски (дочки Петра), братів Голамбієвських - Адама, Антона, Івана. Але жили в осаді Муравин і малоземельні жителі. Менше гектара мали Германович Данило, Побережний Микита, Замашний Василь, Кречетович Марія, Ковалевич Степан, Жолондієвські Леонтій та Ольга, нащадки Лозіцького Степана.

Чи були інші жителі осади Муравин дворянами, невідомо. Але в переліку шляхетських родів дослідник Роман Горошкевич називає Диковицьких, Калаурів, Конопліцьких, Козляковських, Лешкевичів, Лозіцьких, Полховських, Сачковських, Шоломіцьких, Шпаковських.

В осаді окремо зазначена земля на гмінні та панські дороги, копальні піску та глини, віднога Стиру та цвинтар.

У селі Муравин проживало 9 родин Кохнів, 8 – Пасів, 4 – Романовичів, 3 – Безменських, 3 – Пукалів, 2 – Федюшків. І по 1 родині Сільман, Заєць, Шпаковський, Ковалевич, Старжинський. Деякі прізвища зустрічаються і в осаді Муравин, і в селі Муравин. Із цього можна зробити висновок, що на місці, де оселялися новоприбулі власники землі, вже жили місцеві жителі.

Майже всі селяни Муравина мали менше 1 га землі. Лише дехто більше: 2,2 га - Кохно Матвій, 1,8 – родина Флора Пася, по 1,6 – Пась Антон, Федюшко Кіндрат, 1,2 – сім’я Сільмана Никифора, 1,1 – Безменський Петро, 1 – сім’я Зайця Семена. Більше 1 гектара землі села Муравин належало церкві. А в селі Калець-Муравин записано лише 2 родини – Козловського Степана та Євтуха Матвія. Вони теж були малоземельні.

А як жилося хуторянам, розповіла Олена Москаленко-Сільман: «Розкажу історію життя мого дідуся Сільмана Олександра Івановича, 1898 року народження. Доля у нього дуже нелегка й цікава. У 1917 році його мобілізували на війну, а вдома залишилася молода вагітна дружина. Наша бабця Ганя дуже боялася, що діда на війні вб'ють, тому коли народилась донька, вона назвала її Олександрою - на честь діда. Коли дід повернувся з війни, тяжко працював, бо хотів мати свою землю.

Сільман Олександр Іванович

А заробляти дід умів. Не було такої роботи, яку б не вмів робити: хати робив ,,під ключ", умів зробити зруб, вікна, двері, печі. Цього навчив і своїх синів. Не одну хату збудували, як в Муравині, так і по селах. А ще дід був, мабуть, єдиним майстром у Муравині, хто робив дерев'яні колеса до возів, цебрики, діжи, чайки, збрую до коней, хомути.

Прикупив собі земельки, сінокос, лісу і збудував хату на хуторі. Були в нас у Муравині особисті хутори, більш заможні селяни ними обзаводилися: хутори Гнася, Павлінки, Нейка. Це недалекі сусіди нашого діда, а дідів хутор звався Зусів. Це прізвисько нашого діда. Жили-поживали наш дід з бабою, землю прикупляли, дітей ростили, а було їх 12. Правда, вижило тільки шестеро.

У 1938 році наш дід знову на війні, на цій світлині він зліва перший. Тітка Надя завжди казала: "Це ваш дід на польській війні".

А далі...прийшли совєти. І почалось розкуркулення. І попадає наш дід на висилку до Сибіру. Але тут втрутились односельці й заступились за нашого діда, тому що коли він винаймав робітників на сезон збору урожаю, дуже гарно їм платив. Діда залишили в селі, але все нажите потрібно було здати в колгосп, а здавати було що: кінь, корови, овечки, свині, вози, збрую. Баба Ганя плакала, щоб хоч одну корову лишили, щоб дітей прогодувати, але марно. 

І тут ще один парадокс...Колишнього куркуля обирають першим головою колгоспу. Скільки дід пробув головою, ми не знаємо. Знаємо тільки, що довгий час йому пропонували вступити в партію. Але дід був незламним. Мабуть, тому йому і знайшли заміну - комуніста. Ось такий у нас дід був. І така в нього нелегка доля».

Таку цікаву інформацію вдалося відшукати про Муравин та його Варшаву...

Звісно, це дослідження може бути значно розлогішим, коли відгукнуться інші небайдужі жителі Муравина.

Використані джерела:

1. Вярэніч В. Палескі архіў. Пад навуковай рэдакцыяй Фёдара Клімчука, Эльжбеты Смулковай і Анны Энгелькінг. — Мінск: Выдавец ІП Вараксін, 2009.

2. Horoszkiewicz, Roman. Notatki historyczne o niektórych miejscowościach powiatu pińskiego. - Pińsk: Oddział Piński Polskiego Towarzystwa Krajoznawczego, 1928.

3. Horoszkiewicz, Roman. Spis rodów szlachty zaściankowej Ziemi Pińskiej. - Warszawa: Oddział Piński Polskiego Towarzystwa Krajoznawczego, 1937.

4. Metryka Litewska. Rejestry podymnego Wielkiego Księstwa Litewskiego. Województwo brzesko litewskie 1667—1690 r. Opr. A. Rachuba. - Warszawa, 2000.

5. НИАБ – Ф. 333, оп.9, спр. 369. Ревизские сказки Пинского уезда за 1834 г.

6. Ogłoszenie poleskiego okręgowego urzędu ziemskiego o scaleniu gruntów i przyznaniu nowoutworzonych kolonij. Poleski Dziennik Wojewódzki. – 1932, №16.

7. Ревизия пущ и переходов звериных в бывшем Великом Княжестве Литовском, с присовокуплением грамот и привилегий на входы в пущи и на земли, составленная старостою Мстибоговским Григорием Богдановичем Воловичем в 1559 году, с прибавлением другой актовой книги, содержащей в себе привилегии, данные дворянам и священникам Пинского повета, составленной в 1554 году. - Вильна: типография губернского правления, 1867.

8. Томазов В. Родовідні книги // Енциклопедія історія України / Гол. ред. В.А. Смолій. – К., 2012.