вівторок, 1 травня 2018 р.

Люди на болоті: унікальні факти їхнього непростого життя

Дослідження членів гуртка «Сходинки краєзнавства» Мутвицької ЗОШ І - ІІІ ступенів під керівництвом Тумаш В. М.

Із вікон нашої школи видно Поліські болота
Кожен із нас має свою малу батьківщину – місце, де він народився. Наш рідний край – Полісся, один із найзагадковіших і недоторканих куточків слов’ян. Тут суцільні болота перерізаються смугами лісу, тут багато річок та озер. Але сьогодні ми хочемо розповісти про те, скільки нерозкритих таємниць зберігають болота Рівненського Полісся. 

Якщо з коридору нашої школи глянути у вікно, то можна побачити оці самі болота, які називають по-різному: Поліські, При’пятські або Пінські. Їхній вік – 11 тисяч років, вони то тягнуться суцільною полосою, то ненадовго роздвоюються. Наше село болото ніби обнімає з усіх сторін. Колись воно розпочиналося за десяток метрів від шкільної будівлі, а після меліорації відступило дещо далі. 

Дослідити саме цей аспект життя поліщуків нас спонукала інформація, отримана на одному із засідань гуртка. Ми дивилися польський фільм 1938 року, де розповідалося про особливі умови життя серед боліт. Почуте й побачене тоді здалося нам дуже дивним: невже насправді такими дивовижними були умови життя наших предків?!

Мета наших досліджень

Тому ми поставили перед собою таку мету: зібрати унікальні факти з непростого життя поліщуків у минулому. Не лише розповісти загальновідому інформацію, а відібрати рідкісні дані, якими згодом можна було б доповнити підручники з історії України. Адже там про Полісся написано дуже мало.

Для цього розробили конкретні завдання:

- дізнатися, що писали про Поліські болота українські, польські, білоруські та російські історики, бо наш край раніше був у складі різних держав;

- вивчити історичні джерела про плем’я дреговичів із найдавніших часів; 

- опрацювати наявні в шкільному народному музеї матеріали, зібрані за 15 років діяльності цього краєзнавчого центру;

- дослідити роль боліт в історії Полісся та в житті наших земляків;

- з’ясувати, що було характерне для укладу життя людей на болоті; 

- зафіксувати поліські легенди та перекази, пов’язані з побутовою культурою жителів боліт, пояснити походження поліських топонімів, прізвищ, предметів побуту, пов’язаних із болотами;

- зустрітися із колишніми працівниками ПМК-176, які проводили меліорацію земель на Поліссі, і дізнатися про плюси та мінуси осушення боліт;

- провести польову екпедицію до болотного угіддя «Комірщина» й розробити для однолітків екостежину «На просторах Прип’ятських боліт»;

- побувати на фольклорному-етнографічному святі «Журавлина», щоб зібрати додаткову інформацію на досліджувану тему. 

Новизна цієї роботи в тому, що вона акумулює в собі цінні відомості про Полісся з багатьох давніх історичних джерел, легенди, записані від старожилів. Ми використали матеріали Державного архіву Рівненської області, управління водного господарства, публікації із давніх підшивок районної газети «Полісся». 

У ході дослідницької роботи зібрано десятки рідкісних світлин, де зафіксоване поліське болото в давнину, особливі моменти з життя болотного люду, проведення меліорації на Прип’ятському Поліссі [20]. Багато може розповісти про тяжку долю поліщука картина Котляревського «Їзда по Пінських болотах» із журналу «Нива» за 1892 рік [14]. Навіть уявити нині неможливо, якою неймовірно важкою була ця дорога…. 

Практичне значення дослідження теж значне: ці дані можна використати на уроках історії, природознавства, географії, літератури рідного краю, при написанні наукових робіт у МАН. Зібрані матеріали було оприлюднено на районному конкурсі екскурсоводів, ми опублікували окремі замітки в районній газеті «Полісся». А повний текст дослідження помістимо на нашому краєзнавчому сайті «Заріччя», який діє з 2014 року. Щодня матеріалами цього сайту користуються сотні відвідувачів. 

Пракорені людей на болоті

Вираз «люди на болоті» належить перу білоруського письменника Івана Мележа, але він писав про поліщуків Мозирського Полісся, що в Білорусі. Ми ж докладно вивчали Українське Полісся поблизу білоруського міста Пінськ. Досліджуючи давні історичні документи, дізналися, що предками поліщуків було плем’я дреговичів. Іпатіївський літопис повідомляє, що слов’яни, прийшовши з Дунаю, «розидошася по земле и прозвашася имены своими, где седоша на котором месте». Дреговичі оселилися біля «драгви» (із білоруської «трясовина на болоті») і тому мали саме таку назву: «Друзии седоша межи Припетью и Двиною и нарекошася дреговичи» [17]. У наших краях болото іще називають багном, тому й побутують на Поліссі найдавніші прізвища поліщуків - Багно, Багнюк.

Це плем’я історики називають загадковим, бо про нього відомо дуже мало. Ми перечитали десятки сайтів і дізналися, що дреговичі добровільно ввійшли до складу Київської Русі в той час, коли київські князі спалювали інші племена. Їхньою столицею було місто Турів. А поруч розміщувався град Хіл, де здійснювалися язичницькі жертвоприношення [13]. 

Деякі відомості про життя дреговичів ми знайшли в книзі білоруського історика Довнара-Запольського за 1891 рік. Він розповідає, що перші згадки про дреговичів знайдено у спогадах візантійського імператора Костянтина Багрянородного. Вони датуються Х століттям. Тоді київські князі їхали взимку до дреговичів, аби зібрати дань, яку називали полюддям [7]. На території їх розселення збереглися архітеркурні пам’ятки: городища, курганні могильники. Такі кургани знайдено й у нашому районі: вони зафіксовані в селі Кухітська Воля. 

Городище Х століття знаходилося на річці Стир поблизу нинішнього райцентру Зарічне. Нині до цього місця можна дістатися лише човном, тому краєзнавчу розвідку туди проводив лише гуртківець Корнійчук Вадим. Для цього було спеціально замовлено супроводжуючих. Там знайдено каміння та залишки тогочасних гончарних виробів. А про те, як жили наші предки в давнину, ми дізналися із реконструйованої картини в книзі Довнара-Запольського. 

Останній раз назва «дреговичі» згадується в 1149 році. У Х – ХІІІ століттях поприп’ятські землі іменувалися вже словом «Русь». Так, розповідаючи про напад литовського князя Шварка на Пінськ, літописець пише: «И въскричала Русь великим голосом…» [12]. Із ХІІІ століття наш край стали називати Поліссям.

Заріччя – найбільша ділянка Прип’ятських боліт

У працях усіх істориків, які вивчали Полісся, відзначено, що найбільша ділянка Прип’ятських боліт, що лежить між ріками Ясельда, Прип’ять і Стир, називається Заріччям. Ось як описує цю територію білоруський дослідник Адам Кіркор: «Ця ділянка перетинається безліччю річок, рукавів і проток, які то з’єднуються, то знову розділяються. 

Окремі піщані пагорби серед боліт, вкритих очеретами і лозою, зайняті невеликими селами, число яких доходить до сімдесяти. При розливі річок Заріччя являє собою одне чимале озеро. Сухопутне сполучення між селами тоді припиняється на 2 місяці, а в сухе літо багато боліт перетворюється на прекрасні сінокоси та пасовища» [15].

Цікаво, що із величезної болотної території Заріччя саме наш райцентр отримав таку назву. У ХVІ столітті село мало назву Погост, у ХVІІ – Погост Зарічний, а в радянські часи стало просто Заріччям, згодом – Зарічним. Ось так давній топонім навіки увійшов у життя наших земляків. За якою ж річкою знаходилася ота залита водою земля? Здавалося б, за Стиром, адже райцентр Зарічне лежить на річці Стир. 

Ми попросили пояснити це явище своїх друзів із музею Білоруського Полісся, що в місті Пінськ, і вони пояснили: цю назву отримала частина болота, що знаходилася за річкою Піною. Інша сторона Пінщини мала назву Загороддя [4.1]. І хоч нині на колишньому Заріччі вже існують тверді дороги, ось таку картину підтоплення можна спостерігати в селах, що доживають свого віку серед поліських боліт. Головним засобом пересування там донині слугує човен. 

Поліське болото – то Геротове море

У публікаціях багатьох істориків можна знайти твердження, що на місці нинішніх Поліських боліт було море. Називають його Геродотовим, бо першим про нього 2500 років тому написав Геродот. Ось як пояснює це явище польський письменник Крашевський: «Доказом того, що тут існувало море, слугують якорі, які знаходили при обробітку землі» [19]. 

Білоруський етнограф А. Сержпутовський наприкінці ХІХ століття записав таку розповідь поліського селянина: «Бачите, які в нас нетрі: цілий тиждень іди й до краю не дійдеш. А колись тут була чиста вода, блищала на сонечку, як роса». 

Ще цікавіші свідчення зафіксував на Поліссі російський геоботанік Танфільєв: «Невеликий пароплав, який курсував від Пінська до Любешова (це землі нашого району), на початку серпня 1894 року вільно пропливав по затоплених болотах, і його капітан не знав навіть, де русло ріки» . Отаким тоді було болото!!!

Донині на Поліссі побутує легенда про Геродотове море. Ми вивчаємо її на уроках літератури рідного краю. І хоч деякі вчені заперечують факт існування такого моря, стверджуючи, що для цього немає достатнього наукового обґрунтування, що нинішнє ландшафтне обличчя Полісся створили льодовик та його води, нам дуже подобається гіпотеза професора Ейхвальда із Вільно, який у 1838 році заявив: «Метийське море, описуване Геродотом, не Азовське, а Пінське. Його сліди – озера Погост, Нобель, Люб’язь» [19]. Звісно, питання це ще вивчають історики…

Як болота впливали на хід історичних подій 

Місце проживання людини обов’язково накладає свій відбиток на умови його проживання, впливає воно й на хід історичних подій. Ми зафіксували кілька мало відомих фактів із минулого Полісся, коли болото втрутилося в розвиток історії. У 1238 році галицько-волинські князі припинили похід на ятвягів, тому що «ріки дуже розлилися». У 1259 році влітку татари не змогли оволодіти Луцьком, бо «вода в Стиру була велика». 

Під час Північної війни кілька років бойові дії велися на території нинішньої Білорусі. У травні 1706 року шведський король Карл ХІІ зайняв Пінськ, пограбував і спалив місто. Існує переказ, що якось він піднявся на найвищу будівлю міста – башту колегіуму. Звідси йому відкрилася величезна територія, повністю покрита водою та очеретом. Після побаченого король передумав іти далі на Зарічну сторону Полісся. Він ніби навіть сказав: «Тут моя смерть». Так болото врятувало наші землі від пограбування шведами. 

Коли землі Полісся були приєднані до Російської імперії, поляки організовували супротив російській владі. У рукописних спогадах поляка Героніма Тукальського-Нелюбовича, які зберігаються в шкільному музеї, ми знайшли розповідь про те, як учасників польського повстання 1863 року було знищено на болотах неподалік нашого села. Російські солдати «штиковою атакою загнали повстанців у болото й там їх знищили» [10]. 

У часи Першої світової війни військовий стан на території Полісся було оголошено в серпні 1914 року, а пізнім літом 1915 сюди прийшли німці. Два з половиною роки тут стояв фронт: він застиг на місці саме через болота, які німці не могли подолати. Частина сіл нашого району тоді була під німцями, в інших селах розквартирувалися російські війська. На наших землях розгорнулася партизанська війна. Альманах «Поліщук», виданий у Пінську 1938 року, вміщує розповідь про поліського Сусаніна: «Восени 1915 року були сильні морози, болота підмерзли. 28 листопада відділ російських військ разом із місцевими жителями вирушив до Невля, де стояв німецький штаб. Поводирем був житель села Борове Олімпіуш Дяденчук, який добре знав усі стежки в близьких і далеких околицях. Поліський «Сусанін» провів 150 чоловік через болота. Німці не чекали атаки» [9]. 

Наскільки важливою була ця операція, говорить той факт, що цар Микола ІІ, познайомившись із її результатами, вручив учасникам походу 300 нагород. Донині в нашому краї пам’ятають селянина, який на полотняній сорочці носив царську медаль за те, що провів російських солдатів через болото. А білоруський художник Олександр Лозіцький на своєму малюнку зобразив «поліського Сусаніна» Олімпіуша Дяденчука, бо зустрічався з ним особисто. Відоме поліщукам ще одне прізвище партизанського провідника - Ковальчука, який організовував перехід через болота до села Кухітська Воля. Так знання стежок через болота допомагало наблизити перемогу в Першій світовій війні.

У роки Другої світової війни під час розробки операції «Барбароса» німецьке командування змушене було враховувати Прип’ятські болота як природну перепону. Німецька група армії «Центр» наступала на північ, а група армії «Південь» - на південь від цих боліт. Німці не могли пустити на наші землі важкі танки, бо вони загрузали б у болотах. Таким чином наш край зазнав менших втрат від фашистів. В історії відома каральна операція фашистських військ «Прип’ятські болота». Вона проводилася в червні – серпні 1941 року, тоді фашисти розстріляли 13788 чоловік, спалили багато сіл. Вона було ініційована самим Гітлером. 

У селі Комори, яке розкинулося серед боліт, нам розповідали, що в навколишніх болотах від німців переховувалися євреї, а жителі цього села вночі носили для них їжу. Болото тоді врятувало не одне життя. 

Ось такі цікаві історичні відомості про роль болота в історії Полісся нам вдалося відшукати. 

Меліорація на Поліссі: її плюси та мінуси

Усе життя поліщуки мріяли мати власну землю, адже здавна родючі ґрунти тут належали польським панам. Навкруги стояли незліченні простори залитої водою землі, а посіяти селянину жито було ніде. Відібрати землю в болота – ось споконвічне бажання селянина. 

Серед поліщуків поширена легенда про королеву Бону, яка ще в ХVІ столітті започаткувала осушення боліт. Вона любила об’їжджати свої землі. Напевне, бувала й у нашому районі: недаремно ж гору біля села Старі Коні називають горою Бони. Якось під час подорожі вона ледве не втопилася в болоті, тому й наказала вирити канал від Пінська до Статичева. Відомо, що після її смерті цей канал перестав існувати.

В історії Полісся збереглися перекази про толоки по копанню ровів. Таку картину спільної праці колись можна було спостерігати часто. У Білоруському архіві фотодокументів зберігаються «болотні світлини» кінця ХІХ століття, одна з яких зроблена 1874 року в Мінській губернії. На ній зображені селяни під час молитви перед риттям каналу. 

Початок меліорації в поліському краї було покладено за часів царської Росії. У 1873 році було складено «Генеральний план осушення Полісся». Відтоді й почалася дискусія: можливо чи неможливо осушити цей надмірно вологий край? А за нею постала й найголовніша проблема: вигідне чи невигідне осушення і як воно вплине на довкілля? 

Західну експедицію по осушенню боліт очолював генерал-лейтенант Жилінський. Болота перерізалися каналами, через які відводилася вода. Раніше заповнена водою земля ставала сінокосами. У 1878 році проект Жилінського отримав на виставці інженерного мистецтва в Парижі золоту медаль. Після проведення першої поліської меліорації з’явилося дослідження Е. Гейнца «До питання про вплив осушення Пінських боліт на осади в сусідніх місцевостях». Учений довів, що меліорація не мала негативного впливу на своїх сусідів. F Йосип Жилінський повідомляв: «У каналізованій частині Полісся багато хвороб: пропасниця, грудні та горлові - втратили епідемічний характер, а колтун і зовсім зник».

У 1911 році в Мінську з’явилася перша в Російській імперії болотна дослідна станція. Вона випускала журнал «Болотоведение». Скільки ж нечуваних досі цікавинок ми там прочитали. Осушували поліське болото із допомогою коней, а щоб вони не провалювалися в драгву, одягали їм… чоботи або лижі. Вони збільшували поверхню опори ніг і запобігали тому, щоб коні не втопилися. Привчали коней до носіння лиж або чобіт кілька днів. Спочатку одягали їх на 2 ноги й відпускали коня пастися, на другий день – на 4 ноги, і лише на третій день вели тварину на болото. Коштувало 2 пари такого взуття 13 рублів із пересилкою із Швеції [11]. 

Про осушування земель навколо нашого села ми прочитали в рукописах поляка Героніма Тукальського-Нелюбовича, останнього власника маєтку Мутвиця. Він згадує, що орних земель у нього було мало, тому вирішив провести меліорацію на болоті. Свій експеримент розпочав із урочища Підлужжя. Було викопано рови до річки Гнила Прип’ять, добутий торф відвозився в маєток і використовувався як добриво. Місцеві селяни приходили подивитися на те, «що задумав панич із болота зробити». Не вірили в його успіх. Для обробітку нової землі купували спеціальні плуги. Лемеші від них часто ламалися. Коні не могли орати таку землю цілий день, тому після обіду їх змінювали воли. Експеримент свій Геронім закінчив успішно: у болота було відвойовано не один гектар землі [10].

«Меліоративна революція» по осушуванню боліт у нашому районі розпочалася в 60-х роках ХХ століття. У 1964 році пройшов пленум, на якому було прийнято рішення про широкомасштабну меліорацію. Її виконувала спочатку невеличка луко-меліоративна станція, яка потім переросла в потужну пересувну механізовану колону (ПМК-176) [5]. Нині меліоративними системами опікується управління водного господарства. Ми побували там і поспілкувалися із начальником відділу експлуатації водогосподарських систем Васюрчиком В. Ф. [4.2]. 

Він розповів про плюси й мінуси проведення меліорації на Поліссі. Загальна площа меліоративних систем на Зарічненщині становить 34830 га. Копали меліоративні канали, прокладали дренаж, споруджували дамби. Це була дуже корисна для Полісся справа: багато сіл навесні не просто підтоплювалося, а заливалося водою. Тепер вони могли не боятися весняної повені. З’явилося чимало орної землі, де вирощувалися великі врожаї. Але з часом держава витрачала на утримання меліоративних систем все менше грошей, тому замулювалися канали, дренаж. Нині завданням УВГ є підтримання відкритої сітки в робочому стані. Василь Федорович усе життя працює в галузі меліорації, він зібрав цілий фотоархів про осушку на Поліссі. Кілька світлин він подарував нашому шкільному музею.

Серед поліщуків існують й інші думки щодо проведення меліорації. Старожили села стверджують, що «втручатися в природу негоже, тому й повернулося болото знову на своє місце» [4.3]. Закопані мільйони державних грошей більше не дають ніякого прибутку. Майже всі меліоровані землі знову наповнилися водою, поросли лозою та очеретом. У цьому ми переконалися, вирушаючи на екскурсію в урочище Комірщина, і побачили, що розпочався зворотний процес заболочення. 

Нам дозволили попрацювали в архівах УВГ, ми знайшли там багато різних давніх документів і виявили, що вся документація тоді велася російською мовою. Один із документів розповідав про осушення земель у колгоспі «Радянське Полісся». Ці роботи проводилися там із червня 1983 року по липень 1984. Наскільки масштабними вони були, свідчить той факт, що на одному документові стояло аж 11 печаток та підписів [3]. 

Ми переглядали цифри, дати, прізвища, перелік робіт і виявили дуже цікавий факт: голови колгоспів зобов’язувалися проводити очистку та ремонт осушувальних каналів. Тепер нам стало зрозуміло, чому з розпадом колгоспів перестали виконувати свої функції меліоративні канали: їх ніхто не ремонтував. В одному з документів ДАРО ми побачили, якою ж детальною було планування цієї роботи, кожен клаптик землі був прорахований та проаналізований спеціалістами. 

«Чи була меліорація корисною справою?» - запитували ми себе після проведеного на таку тему заняття гуртка. І відповідали: «Так, але не знайшлося господаря, який би слідкував за цією системою». «Осушувати не можна заболочувати», - де в цьому виразові слід поставити кому. Життя покаже, адже в Європі теж проводили меліорацію: у Німеччині болота осушили 250 років тому, у Польщі за сприяння людей болота перестали існувати ще 140 років тому. 

Особливості господарювання серед боліт

У наших селах збереглися урочища Рудка, Рудичі. Ці топоніми свідчать, що в давнину тут були місця переробки болотної руди. Про це розповідає багато істориків. Зокрема, В. Маракуєв пише: «На Поліссі проживають рудники, люди, що добувають на болоті руду. На місці вони обробляють куски руди величиною в людську голову. Потім везуть її в кузню, де вибивається і витягується із неї залізо». 

Рудні з’явилися на Поліссі в ХІV столітті, вони діяли до середини ХІХ століття, доки не було винайдено дешевший спосіб добування заліза [18]. Тоді побутувала приказка: «Нагнися до землі й бери залізо, як гриб чи як ягоду». Значить, поліські болота в давнину слугували джерелом добування заліза. Навіть зараз, якщо глибоко розкопати окремі місця на болоті, можна побачити ось таку картину. Але видобуток болотної руди нині справа неприбуткова. Хтозна, можливо, колись люди знову повернуться до такого способу видобутку заліза…

Найголовніше, що давали споконвіків поліщукам болота, це сіно. Якщо поглянути на фото поляка Йозефа Мацкевича, зроблене в селі Нобель 1936 року, можна побачити, скільки стогів сіна заготовлено в навколишніх болотах за один літній сезон [6]. Як відбувався процес його заготівлі, розповідає польська письменниця Ванда Василевська, яка побувала в Ноблі 1937 року. Вона бачила, як вночі навкруги озера горіли вогнища, запалені косарями. Чоловіки прибули до Нобля з навколишніх сіл, аби накосити трави не лише собі, а й на відсоток [1]. І за часів панування Польщі, і за радянської влади поліщуки змушені були косити «на третяк» або наполовину, тобто залишити собі лише третину або половину заготовленого. Праця ця дуже важка. Про це ми знаємо, бо допомагаємо батькам його заготовляти. Але ж нині багато робіт виконує техніка, а колись усе робили селяни вручну. 

На болота, що поруч нашого села, теж прибували косарі із сіл Локниця, Храпин, Новорічиця, Кухче, бо в них не було поруч таких боліт. Вони будували собі на болотах курені, варили там їсти, а з першими променями сонця приступали до роботи. А коли сіно висихало, цілими сім’ями їхали його гребти та зносити. Про жителів села Морочне був навіть складений анекдот. Коли вози з інших сіл проїздили через це село, то між собою перемовлялися: «Тихенько їдьте, а то морочлєн розбудіте». Це була свого роду заздрість жителям цього населеного пункту, яким не доводилося годинами добиратися до свого сінокосу [4.4]. 

Про косарів, які є нашими однолітками, ми прочитали в романі російського письменника А. Дугінця «Стохід»: Ось «косарі, майже по пояс стоячи у воді, косили траву, куплену в пана по 80 злотих за морг. Підлітки на довгих носилах підносили до стогу копиці сіна. Хлопцям по 13 років. Вони до пояса ув’язали в болоті й усе ж рухалися» [8].

Багато цікавого про колишні косарські звичаї розповів гуртківцям старожил Корнійчук С. М.: «На Зелені свята у Морочному завжди був ярмарок. Тоді чоловіки масово купували коси, і стояв такий стальний дзвін, що любо було слухати. Один перед одним вихваляли продавці свій товар, а чоловіки випробовували коси на звук. Косити на болоті було важко. 

Стоїш день у болоті, відганяєш оводів, а потім комарів, що роєм кругом тебе в’ються. А ще ж треба підбирати траву, щоб вона не потрапила у воду. Коли приходила пора збирати сіно, рушали сім’ями на болото. Так було й у 1926 році, коли згоріло майже все наше село. Трапилася пожежа, а людей у селі майже не було: на болото не йшли лише маленькі діти та дуже старі жителі. 

Сіно ставили на палях, щоб не підтопила вода. Звозили взимку, як підмерзне болото. Біда приходила на Полісся тоді, коли болота не замерзали. Траплялася ж тепла зима, не було можливості привезти заготовлене сіно. Худоба ревла в хлівах, люди плакали й молилися. І знаходили страшний вихід: розкривали свої стайні, хати, годували корів та волів очеретом чи соломою, якими були криті їхні будівлі. Страшна то картина. Я бачив її раз у житті, але нікому не зичу такого спостерігати» [4.5].

Записані спогади про косовицю на болотах виявилися дуже сумними. Дещо розвіяла наші невеселі роздуми на фольклорно-етнографічному святі «Журавлина» берегиня поліської пісні Данія Чекун. Вона повідала, що після осушення боліт більшість селян уже не йшли на болото заготовляти сіно, бо з’явилося чимало сінокосів «на грудах». Тільки одиниці продовжували це робити, а нині вже майже ніхто не «робить сіно на болоті».

Зате й тепер поліщуки збирають на болоті журавлину. Свято, яке ми відвідали, носить символічну назву – «Журавлина». «Це тому, - пояснила Данія Никифорівна, - що ця ягода виручала поліщука споконвіків. Не було колись цукру, аби варити варення й зберігати ягоду довго. От заготовляли на болоті «журахвину» (так по-місцевому звучить ця назва), несли в погреби, а там вона могла зберігатися цілий рік. Це тепер всі кажуть, що в ній багато вітамінів, а колись ми знали, що журавлина рятує від багатьох хвороб, от і споживали цю ягоду до нового врожаю. А ще мали від продажу її гроші. І зараз ходять наші люди по цю ягоду, продають і мають прибуток у родину. Ще й добрі гроші заробляють» [4.6].

На святі «Журавлина» ми побачили десятки різних страв із цією ягодою, поспілкувалися із кількома цікавими людьми. А ще нас здивувало, чому символом свята, крім журавлини, стала сова. І від Гаврилович Г.С. отримали відповідь: «Здавна жителі кожного села нашого району мали ще й прізвисько. Бродничан називала совами, тому символом свята став цей птах». Тоді ж ми вияснили, що наших сусідів-неньківців називали зайцями, вовчан – півнями, морочлян – шпаками [4.7]. Ми вирішили продовжити ці пошуки й скласти такий собі народознавчий словник поліських катойконімів.

Наше село називається Мутвиця. Жоден український словник не дає тлумачення цього слова, зате в білоруському ми знайшли ось таке пояснення: «Мутвиця – риболовне місце у вигляді затоки». Значить, головним промислом наших предків була риболовля. Ми розпитали про давні традиції ловлі риби на Поліссі в Марчука М. В. Як же цікаво він розповідав! Виявляється, риби на болотах було так багато, що в посуху діти ловили її руками. В отаких невеликих «мутвицях» вона жила до засухи, а потім ставала легкою здобиччю людей. 

Руками ловили й узимку, коли стояли великі морози і лід ставав товстим. Риба пливла до прорубаної ополонки й швидко потрапляла до людських рук. Здавна поліщуки торгували рибою, але влітку й восени вона продавалася за безцінок, тому в ці пори року її засолювали, сушили. Найпоширеніший вид поліської риби – в’юни. Кожна господиня сушила їх кілька мішків. Виручала ця страва селян під час посту. У нашому селі й нині є кілька рибалок, які ходять на болота ловити рибу. Вони мають свої власні способи рибної ловлі [4.8].

У болотах водилося багато різної звірини, але полюванням селяни майже не займалися. Це був привілей поляків-поміщиків. У їхні маєтки приїжджали друзі, знайомі, і тоді влаштовувалися веселі вилазки із зброєю. Тишковець Р. В. розповідала нам про незвичайний спосіб полювання на качку. На болоті садили спеціальну качку «на прив’язі», вона закликала до себе інших, а в той час мисливці могли вполювати не один трофей [4.9].

У давні часи у жителів болотних сіл не було великих полів. Як велося господарювання на землях села Комори, розповідав нам колишній голова колгоспу «Більшовик» Вишневський П. М.: «Землі тут були розкидані по 200 острівках. Гній на ті поля взимку возили підводами, а навесні – човнами. І сіно, і коней доправляли на спеціально споруджених баркасах. 

Уже навіть коли Комори приєднали до колгоспу «Більшовик», то сіяли й збирали врожай тут руками, бо ніяка техніка доїхати влітку не могла. Зернові косили косами, жали серпами й зберігали в копах, стодолах до зими, аж доки туди не доїжджала техніка. Споконвіків господарювати в Коморах було важко. У кожному дворі було 2 човни: один – для чоловіка, другий – для дружини, адже щодня їм потрібно було їхати на островки, де були клаптики їхньої землі» [4.10]. 

Аби доповнити картину побуту поліщуків на початку ХХ століття, ми використали кілька уривків із роману Ванди Василевської «Полум’я на болотах»: «Дитині баба поклала дві картоплини, посолила темними великими дрібками солі, полила зеленавою сироваткою, ось і вся їжа»; «Жінки ходили з дітьми рвати рогіз та дерти з дуба суху, торішню кору, яку товкли на буре борошно й підмішували до житніх та картопляних коржів»; «На луках шукали траву, рвали соковите листя щавлю»; «Знявся жахливий пташиний вереск. То хлопці пташині яйця деруть»; «Весною давався взнаки голод. Люди вже поїли майже всі сушені в’юни, рештки борошна змішували з дрібною тертою соломою. Уночі діти плакали, не могли заснути через голод» [1]. Ось таким бачила Ванда Василевська Полісся. Бідним і важким було життя селян серед Поліських боліт.

На болотах поліщуки випасали худобу. Найчастіше пастушками були діти. Кожного з нас глибоко схвилювала світлина 1938 року, на якій зображені хлопчики 6 - 8 років, що по коліна у воді серед боліт випасають худобу. А під своїм фото польський фотограф Мацкевич написав: «Пан Бог створив Полісся дуже розлогим, і пасовищам тут не видно кінця». І тим коровам у воді, і тим пастухам на болотах доводилося нелегко. У ході дослідження ми дізналися про ще один цікавий предмет із побуту поліщуків. 

Це поліська труба, що чимось подібна до трембіти. Її звук можна було чути наприкінці осені, коли худобу більше не випускали на пасовище. Про це свідчить надпис під цим фото: «Остання осіння рапсодія Полісся» [6]. Жаль, що ми не знайшли людей, які б пам’ятали про цей музичний інструмент. Але в білоруських джерелах про нього написано чимало. 

Доля сіл, загублених у болотах

Жити в оточенні боліт нелегко. Колись у такі місця засилали злочинців. За переказами старожилів, саме так виникло село Комори. Це було рівнозначно смерті: вижити у двобої з дикою природою. Село має півтисячолітню історію, але вічне бездоріжжя, щорічні повені робили життя там неможливим, тому вся молодь із села виїхала. І коли вже до Комор побудували дорогу, їздити по ній було нікому. На ціле століття запізнилася ця дорога. Більшість сіл нашого району нині мало потерпають від боліт. Практично скрізь прокладені шосейні дороги, туди ходять автобуси, кипить щоденне життя. І все ж є кілька населених пунктів, які можна назвати вимираючими. 

На фольклорно-етнографічному святі ми розмовляли із завідуючою клубом села Сенчиць Валентиною Малайчук. Вона розповіла про нинішнє життя людей серед боліт. Наприклад, у селі Гориничі проживає всього 7 чоловік, усі вони пенсійного віку. У Сенчицях до школи пішла остання найменша дитина, більше за 6 років діти не народжувалися. Навкруги стільки землі, а робити на ній немає кому. У Гориничах і Коморах, де навкруги гектари сінокосів, лугів, уже не тримають жодної корови [4.11]. 

Ми проводили на гуртку дискусію на тему «Як відродити життя у вимираючих селах Полісся?» Були різні версії: одні пропонували вирощувати на болотах енергетичну вербу, інші вбачали вихід у відновленні родючості земель через повторну меліорацію. Дехто пропонував добувати тут торф, адже товщина його на Поліський болотах становить 1,5 м. Але найбільше всім сподобалася презентація Андрія Корнійчука про вирощування журавлини на болотах Білорусі. Як це виглядить, можна побачити на цьому знімку. Якби знайшовся підприємець, який засіяв наші болота цією ягодою, йому був би прибуток, а нашим людям заробіток. 

Була розповідь і про болотний туризм, який нині набирає темпів у білорусів. Ми з цікавістю розглядали знайдені Ольгою Федорчук у соціальних мережах світлини про білоруський заказник «Єльня». Тут побудовані спеціальні дерев’яні доріжки для тих, хто хоче мандрувати без проблем. Видаються спеціальні болотоступи тим, хто бажає екстриму. 

Можливо, колись і нашими болотами мандруватимуть туристи. Ми щороку навесні бачимо, як від нашого села до Комор пішки прошкують польські туристи. Вони місяць живуть відірвані від світу, бо в те село вже й автобус не ходить, і магазини там не працюють. Лише раз на тиждень приїздить підприємець на своєму авто, і тоді місцеві жителі скуповуються на свою скудну пенсію. Окремих навідують діти, але забрати звідси батьків вони не можуть, надто глибоко проросло там їхнє коріння. Але скоро на карті України зникне 5 – 7 болотних сіл нашого району... 

Екостежина «На просторах Прип’ятських боліт»

Окрилені туристичними ідеями білорусів, ми вирішили розробити свою екостежину для однолітків. Поспілкувалися із вчителем біології, вона нам підказала, що цікавого можна побачити, подорожуючи велосипедом болотними стежинами. Ми проїхалися повз зниклу річку з назвою Гнила Прип’ять. Це вона, меліорація, призвела до того, що не стало повноводної ріки, по якій навіть пароплави плавали. 

Найперше, що ми побачили тут, це височезний очерет. Ця рослина була незамінною в господарстві наших предків. Нею покривали будинки, хліви, бо під дахом з очерету влітку прохолодніше, а взимку – набагато тепліше. Заготовляли очерет взимку й для продажу, а навесні везли аж до Пінська. Зараз знову стало модним використовувати цей екологічно чистий матеріал для будівництва, але поки що очерет у наших краях продовжує стояти густою стіною. 

На гуртку ми дізналися, що болота є прохідні, важко прохідні та непрохідні. Ми вільно пересувалися його прохідною частиною й під’їхали до того місця, де 5 років тому ледве не загинув двадцятирічний хлопець. Перебуваючи в гостях і не знаючи добре місцевості, він вирушив у сусіднє село до клубу, а потрапив у болото. Воно почало його затягувати, і юнак кликав на поміч. Було далеко за північ, і майже випадково крик про допомогу почула жителька нашого села. Хлопця рятувало 4 чоловіків, він ледве прийшов до тями. Ось так може покарати болото тих, хто виявить необережність. 

А є в болоті «вікна», які ніколи не замерзають. І якщо раптом людина втрапить у таке вікно, її чекає вірна смерть. Білоруський письменник, уродженець Пінщини, Якуб Колас в оповіданні «У поліській глушині» писав: «Людині, яка не знає місцевих боліт, небезпечно йти в глибину болота. Загубиш дорогу, заплутаєшся й ніколи вже звідти без сторонньої допомоги не виберешся». Ці вікна в народі називають «чортовою пропастю» [16].

Ми вчилися правильно ходити по болоту. Найперше – не робити різких рухів, бо це може нашкодити. А якщо хтось провалився в болоті, загатити це місце гілками, жердям, а тоді надавати допомогу.

Знайшли на болоті цілющі лікарські рослини – валеріану, мати-й-мачуху. Але найбільше розглядали занесену в Червону книгу росичку – комахоїдну рослинку. У спеку вона виділяє клейку речовину, комахи прилітають до неї, аби напитися води. А їх там чекає несподіванка: росичка згортається й поїдає комаху. 

Відвідали бобрів, яких так багато розвелося на Поліссі. Колись у нас побутувала приказка: «Вбити бобра – не бачити добра!» Тому й розмножується ця тварина у нас так плідно. Ще в позаминулому столітті в Європі та Азії залишилося менше тисячі бобрів. В Україні лови цих тварин заборонили в минулому столітті, а з 1934 року почалося їх планове розселення. На них нарікають: надто багато дерев знищують. 

Але директор Київського еколого-культурного центру Володимир Борейко стверджує: «Бобри не змінюють ландшафту Полісся – вони його відновлюють. Катастрофічно знижену водність Полісся взявся відновлювати бобер. Бо з огляду на зміни клімату, які насуваються, найбільшою цінністю для України стане вода, а саме Волинь та Полісся забезпечують водність наших рік, водність Дніпра». 

Так ми дізналися чималого нового про поліське болото.

Висновки

Робота по вивченню особливих умов життя наших предків серед боліт виявилася дуже цікавою. На кожному занятті гуртка ми шукали відповіді на запитання, які виникали в ході дослідження. Ознайомилися з історичними та етнографічними працями учених сусідніх держав, багато нового дізналися про найдавніших поселенців Полісся – дреговичів. Цікаво було довідатися, що болота зіграли позитивну роль в історії нашого краю. Вони захищали наших предків від ворогів, годували рибою, дичиною та ягодами, вони навіть лікували. У подяку поліщуки приносили їм жертву. У наших предків завжди були важкі умови проживання, їх чатувала на болотах небезпека.

Але найбільше часу ми вивчали питання проведення меліорації. Вважаємо, що це був позитивний процес: створено робочі місця, умови для нормального життя сіл, розташованих серед боліт. Шкоду принесла не меліорація, а неправильне використання меліорованих земель. Ми прийшли до висновку, що потрібна державна програма, підкріплена серйозним фінансуванням, і тоді болота знову відійдуть від наших домівок. 

Ми зрозуміли, що болота відіграють велику роль в житті планети Земля. У надрах боліт утворюється 11500 кмᶾ прісної води, а це в 5 разів більше, ніж у всіх річках світу. Болота – легені планети: вони поглинають вуглекислий газ і виробляють кисень. Тому Програмою ООН проводиться спеціальна робота по заболоченню, а Поліські болота входять у міжнародний список Рамсарської конвенції про захист водно-болітних угідь. Німці спеціально створили туристичний болотний комплекс, куди їдуть туристи. У білорусів розроблені болотні стежини. Чому б не організувати болотний туризм і на Українському Поліссі?! 

Провівши польові походи, зустрівшись із цікавими людьми, зрозуміли: чим більше ми будемо знати про рідний край, тим більше будемо проростати вглиб рідної землі, тим дорожчою вона нам буде.

Джерела та література

1. Василевська В. Полум’я на болотах. / Ванда Василевська, Каменяр. - 1979.

2. Документи Державного архіву Рівненської області: Ф.Р. 417. Оп. №1. Од. зб. 7. Арк. 1 – 5.

3. Документи управління водного господарства Зарічненського району. Акт прийому в експлуатацію державною комісією системи осушення земель в колгоспі «Радянське Полісся» Зарічненського району Рівненської області.

4. Спогади старожилів району:

4.1. Записала Тумаш Валентина Миколаївна в місті Пінськ від Северин Катерини Євдокіївни, 1951 року народження.

4.2. Записав Корнійчук Андрій у селищі Зарічне від Васюрчика Василя Федоровича, 1955 року народження.

4.3. Записала Федорчук Ольга в селі Мутвиця від Рокашевич Ольги Миколаївни, 1946 року народження.

4.4. Записала Корнійчук Андрій в селі Мутвиця від Тумаша Василя Степановича, 1950 року народження.

4.5. Записав Корнійчук Єлизавета в селі Мутвиця від Конійчука Степана Михайловича, 1923 року народження.

4.6. Записала Чугай Ольга в селі Бродниця від Чекун Данії Никифоріни, 1936 року народження.

4.7. Записала Корнійчук Вікторія в селі Бродниця від Гаврилович Галини Сергіївни, 1963 року народження.

4.8. Записав Барановський Дмитро в селі Мутвиця від Марчука Миколи Васильовича, 1952 року народження.

4.9 Записала Федорчук Аліна в селі Мутвиця від Тишковець Раїси Василівни, 1935 року народження. 

4.10. Записала Тумаш Валентина Миколаївна в селі Неньковичі від Вишневського Петра Миколайовича, 1951 року народження.

4.11. Записала Федорчук Вікторія в селі Бродниця від Малайчук Валентини Іванівни, 1947 року народження.

5. Чугай. І. Здобутки меліорації / Чугай.І., інженер. // Радянське Полісся. – 14 жовтня 1969 року. – №19. – С. 3.

Іноземні видання

6. Grażyna Ruszczyk, Anna Engelking. Fotografie z lat dwudziestych i trzydziestych. - Instytut Sztuki Polskiej Akademii Nauk, 1996.

7. Довнар-Запольский М. Очерк истории кривичской и дреговичской земель до конца XII столетия. 1891 / Довнар-Запольский М. – К., 1891.

8. Дугинец А. М. Стоход. / А. М. Дугинец. – Москва: Воениздат. - 1969.

9. Poleczuk.- Pinsk: Naklad i wydanie Kola Krajosznawczego Uczniow Gimnazjum Panstwowego w Pinsku, 1936, № 9.- S.36 - 39.

10. Tukalski - Nielubowicz H. Polesie. Utwor opisowy w ІV czesciach. - Radom, 1952. – S. 194 – 196. 

Інтернетвидання

11. Березюк. Е. Массовые молитвы перед осушением и лошади на лыжах. Белорусские болота на фото столетней давности [Електронний ресурс] / Березюк. Е. // Tut.by. – 1916. – Режим доступу до ресурсу: https://news.tut.by/society/479629.html.

12. Гурко. Этнокультурные процессы Восточного Полесья в прошлом и настоящем [Електронний ресурс] / Александра Гурко, Игорь Чаквин, Галина Касперович – Режим доступу до ресурсу: http://belnauka.by/component/mtree/knizhnye/etnokulturnye-protsessy-vostochnogo-polesya-v-proshlom-i-nastoyashchem.html. 

13. Дреговичи. Что нужно знать о славянах [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://books.google.com.ua/books?isbn=1773134787.

14. Этнографический обзор - Россия второй половины XIX века (14) [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://zidanio.livejournal.com/24051.html.

15. Киркор А. Живописная Россия. Литовское полесье ; Ч. 2 : Белорусское полесье. [Електронний ресурс] / Адам Киркор // СПб. – 1882. – Режим доступу до ресурсу: http://elib.shpl.ru/ru/nodes/24611-t-3-ch-1-litovskoe-polesie-ch-2-belorusskoe-polesie-spb-m-1882#page/1/mode/grid/zoom/1.

16. Колас Я. У палескай глушы [Електронний ресурс] / Якуб Колас – Режим доступу до ресурсу: http://knihi.com/Jakub_Kolas/U_paleskaj_hlusy.html.

17. Літопис Руський за Іпатіївським списком. Полное собраніе русскихъ летописей. Изданное по Высочайшему повелению Императорскою Археологическою Коммиссіею. Т 1. Ипатьевская летопись. Издание старое. – С.-Петербургъ. Типографія М. А. Александрова [Електронний ресурс]. – 108. – Режим доступу до ресурсу: litopys.org.ua/ipatlet.

18. Маракуев В. Н. Полесье и полещуки: (Из путевых зап.): [Електронний ресурс] / В. Н. Маракуев – Режим доступу до ресурсу: http://search.rsl.ru/ru/record/01003582918.

19. Море Геродота. Полесье [Електронний ресурс] // Краткая история Беларуси за последнюю 1000 лет – Режим доступу до ресурсу: http://history-belarus.by/pages/places/sea_herodotus.php

20. Zofią Chomętowską. Każdy chciałby być Zofią Chomętowską. [Електронний ресурс] / Zofią Chomętowską – Режим доступу до ресурсу: https://fotodinoza.blogspot.com/2016/02/kazdy-chciaby-byc-zofia-chometowska.html.





Немає коментарів:

Дописати коментар