Тримав то в собі цілий час. Не хотів наперед загадувати. Я третій із маленького Задовжа на Поліссі, хто добрався до Америки. Першими в 30-х роках ХХ століття були двоє молодих чоловіків, що вирушили на заробітки. Звали їх: Самуїл Фрідріх та Александр Фрідріх. Вони не були родичами, так - односельчани.
Добиралися пароплавом із Гамбурга. І я собі уявляю, якою виснажливою була та подорож! Вона й тепер трохи триває, але за швидкістю і комфортом порівняння просто недопустиме.
Доля їх склалася драматично. Обоє, заробивши грошей, повернулися на Полісся, де купили по 22 гектари найкращої землі і мали стати міцними господарями. Але прийшла радянська влада і все націоналізувала. Мій дід Григорій, який, до слова, мав ще більше землі, важко пережив націоналізацію і помер задовго до мого народження. Те саме сталося з бабою.
Ви уявляєте, що то за стан, коли ти добирався в Америку, важко гарував, купив собі землю, а потім у тебе все забрали? А ви уявляєте стан людей, що століттями жили на землі, а потім до них приходять їхні сусіди, і не тільки, і забирають все, часто навіть життя, тільки на підставі того, що хтось сказав, що в них інша кров? Вдумайтеся тільки, якісь нероби або прихильники чистоти крові на підставі "кровної" або "класової" теорії присвоїли собі право відбирати, виганяти і вбивати. Не оперуймо великими теоріями. Поставмо себе на місце тих, у кого відібрали все, кого скривдили або і вбили. І ми зрозуміємо тоді, якими нікчемними є ті теорії.
Дійсно, наші предки мали нещастя народитися і жити на "кривавих землях". І мені не дає спокою те, що я знову бачу тенденцію до лінивого сповзання в ту кров....
Самуїл і Александр змирилися зі своєю долею і прожили обоє понад 90 років.
Другий з них був моїм двоюрідним дідом.
23 квітня 2018 року.
Немає коментарів:
Дописати коментар