…Серед могутніх крислатих дубів, оповитий зеленню, у вічній тиші на великій галяві стоїть пам'ятник. Колись це місце не можна було назвати галявиною. Постійно туди-сюди снували люди, чулися захоплені вигуки та безтурботний сміх дітей.
Тут вирувало життя. Сонце посилало проміння, радуючи людей, а маленькі ще дубочки тихенько перешіптувалися між собою, злегка тріпочучи молодими листочками.
Іван любив своє село. Найкращим відпочинком для нього було просто посидіти на березі швидкоплинної річки і послухати спів солов'я. Ох, як він тоді співав! Здавалось, ця пташка ловила останню мить життя і прагнула вилити у своїх піснях все, що довелось почути за той час. Але ніхто тоді не розумів, про що співав соловей…
Червень того року видався напрочуд яскравим. Здавалось, що сонце хоче скупати у своєму промінні весь Божий світ. Але молодий Іван не зважав на сонце. Він чекав вечора. Коли стомлені люди поверталися додому з полів і на землю падали сутінки, парубок поспішав до річки.
Там він чекав Марічку. Дівчина завжди з'являлася. Іван знав, що кращої за неї нема, та й не треба. Марічка була дуже вродливою, мала гарну вдачу і дуже вразливе серце. Хлопець знав і це, тому завжди беріг її.
Літні побачення біля річки були для закоханих повітрям. У селі давно уже всі знали про їх стосунки і чекали на весілля. А весілля запланували на осінь. Марічка землі під собою не відчувала, вся аж світилась. А у Івана робота горіла в руках, він метався скрізь у пошуках заробітку, адже його кохана повинна бути найпрекраснішою нареченою…
…Нарешті настав той день. Іван думав, що цей день стане найщасливішим у його житті. Він не вірив своєму щастю. Поруч – усі рідні та близькі люди, а головне – поруч вона… Марічка була неймовірно вродливою нареченою. Молодята вирушили до церкви.
А далі – все, як у тумані… Ні, спочатку все було добре. Урочиста служба в храмі, слова священника, клятва вірності. А потім…, потім жахливий гучний звук і потемніння в очах…
Він опритомнів. Важко було щось розібрати, жахливо боліла голова. Навколо – суцільна розруха, валялися уламки. Під цим усім виднівся шматок білої тканини. Хлопець придивився і закричав. Під уламками була фата нареченої…
«Це ілюзія. Вона жива», - думав хлопець. Він, мов оскаженілий, пробирався крізь уламки і наражався на нові трупи… Родичі, друзі – усі були в цій жахливій гробниці. Іван витяг кохану, тримав її на руках, цілував її уже холодне обличчя і руки та повторював: «Я з тобою, Марічко! Я тут, поруч. Відкрий же очі, відкрий!» Вона не чула… Дикий крик вирвався з його грудей. А на вулиці був вересень 1941-го…
Іван не хотів жити. Та й навіщо? Усе його життя залишилось у тій церкві. Йому вже згодом розповіли, що туди впала бомба і що німці атакують. Іван не розумів, як та навіщо він вижив. Хлопець уже був іншим. З порожнім, згаслим поглядом і скам’янілим обличчям. У голові снувала одна-єдина думка: помститись за вкрадене щастя.
…А війна виявилась зовсім не такою, про яку в дитинстві чув Іван. Над головою свистіли кулі, в окопах було вогко і холодно. Люди падали, мов підкошені, від страшної руки двох ворогів: німців та хвороб.
Вони воювали. До останнього подиху, до останньої краплі крові. «За Батьківщину!» - кричали вони і йшли вперед. Іван піднімався і йшов разом з ними. Він часто бажав смерті, кидався під кулі, але вони чомусь оминали його. Вціляли у друзів, а його оминали.
Після наступу наставав короткочасний спокій. Тоді солдати писали додому листи. Іван не писав. Нікому було писати. Хотілось завити вовком. Товариші лише співчутливо похитували головами: «Бідолаха… За що доля з ним так?»
- Ось таке, мій друже, життя… - мовив середнього віку чоловік до Івана.
Хлопець лише мовчки поглянув на нього.
- Ти не думай, що я хочу влізти до тебе в душу. Просто бачу, що погано тобі. Ти, мій друже, натерпівся уже. Та й попереду ще багато терпіти. Але ми виграємо цю прокляту війну! Ми повинні. Заради нас, наших жінок та дітей. Заради майбутнього. Адже хто, якщо не ми? А ти повинен жити, чуєш?
Тоді Іван зовсім не хотів слухати цього чоловіка. Але саме він виявився для молодого хлопця рятувальним кругом в океані безнадії. Федір (так звали того чоловіка) відтоді часто розмовляв з Іваном. Він розповів йому про п’ятеро маленьких дітей і дружину, які чекали його дома. Він поселив у серці Івана непереборний дух боротьби, дух визволення. Тепер хлопець знав, що, принаймні, до закінчення війни, він повинен жити. Повинен!..
Ворог то атакував, то відступав. Але ніщо не могло зламати дух цих солдатів. Вони підступали до Берліна. У той день знову яскраво світило сонце. Івану згадався день його весілля. Тепер йому було не страшно. Так спокійно, як тоді, йому ще не було ніколи. Він готувався. Залишив Федору лист, вичистив автомат і рушив… У бліндаж до німців…
Їх було багато. Він ненавидів кожного з них. Вороги, мов оторопілі, дивилися на солдата, який мовчки стояв і посміхався.
- Думаєте, вкрали моє щастя? Ні. Я сьогодні йду. Йду до коханої. А ви – в пекло. Це вам за Марічку, за Батьківщину! – з цими словами він висмикнув чеку і випустив гранату з руки…
Солдати взяли Берлін. Тепер усі повертались додому. Федір добре пам’ятав, про що у листі просив Іван. Згодом він повернеться у село, якого вже давно немає, і поставить пам’ятник, на якому напише: «За кохання, Батьківщину і майбутнє! В граніті, бронзі, у серцях!»
Немає коментарів:
Дописати коментар