Спомин душі (Федюшко В.П. із села Борове)

1956 рік… Пилипівка… Хатина на околиці Муравина, що зветься Вигін. Край столу сидить дід Пилип. У хаті клопочуться жінки. Серед них і баба-повитуха… І раптом – дитячий крик. 

- Що, знову дівка? – невдоволено пробурчав старий Полуйка.

- Син, тату, син! – радісно мовив Пилип.

- Ой Петрику, ти ж мій Петрику, одідив ти мене лиш дівками та й лежиш десь отам у чужій землі…

- Васильку, а ти ж де? Ти – на фронт, а внучка Грицька смерть забрала! Не вберіг я його, прости, сину…

- Сини мої, голубки, така вже ваша доля - згинути на війні, хай би ж вернулись!

Зашелестіли похоронки, впали на долівку, а в хаті – дитячий плач.

- От і дочекався я, нарешті, внука, бо не почув ти, Господи, моїх молитв і не вернув синів… Чи мо…? Схилився старий і заплакав.

- Діти… Діти…

- Ну, як назвеш?

- А що тут думати, - з-за дверей повитуха, – викапаний Василь, отой твій красень-музикант!

На Дмитрія, у п’ятдесят сьомому, поховали діда – Богомольця, того, що не вимолив і не вернув своїх синів з війни.

А хлопчина росте собі під пильним оком тітки – баби Віри, горнеться до неї, бо ж мати і батько в тій вічній колгоспній роботі.

-Бабо, а розкажи про Петра і Василя.

-Ну, іди в хату.

А сама не йде.

-Бабо, бабо, а чого ти плачеш?

- Я вже не плачу, не плачу. А сама крадькома витирає сльози.

Поглядає Василько на стіну, а на ній – портрет дядька Петра ще часів Польщі: ставний, широкоплечий воїн-улан дивиться в очі й мовчить.

- Бабо, бабо, а де ж карточка Василя?

- Казала Ганька, що десь на Волині в однополчан.

-А де ж то? - з блиском в очах розпитує Василько.

- Хіба ж я знаю?

Погас той блиск, а на серці в хлопчини зажура.

- От би хоч побачити його фотографію…

А вечорами в хаті посиденьки. Прядуть жінки, співають:

… Скажи, скажи, хазяюшка:

С каких ты пор вдова?

Ще в сорок первом годике,

Как началась война…

…Один герой садится,

Садится за столом.

Другой герой заводит

С хазяйкой розговор.

Узнай, узнай хазяюшка, 

Ты мужа свого.

Прижми, прижми к сердечку

Сыночка родного…

Тихо в хаті, лиш чути причаєний плач жінок, бо кожна – вдова.

… Підріс хлопчина, йде селом, співає.

- Бач який, викапаний той Полуйка-соловей! – мовить дід Степан. 

Ось і хата, а там батько вечеряє.

-Сідай, сину, їж.

- Не хочу, розкажи, як наші ішли на фронт?

Закашлявся Пилип, тре очі кулаком.

- От як освободили нас, то скоро й забрали мужчин. Ішов і я за своїми братами аж до Кальця. 

А там Петро сказав, щоб ми вже вертались. Обняв Петро своїх дочок, Віру, Василь обняв Ганю, попрощались з батьком, пригорнули мене. А Василь сказав: «Пилип, там є мій костюм, носи, бо я не знаю, чи вернусь...».

Який же плач, стогін тоді стояв! Плакали ті, хто йшов на війну, ридали ті, хто проводжав. Підняв руки до неба мій батько, перехрестив вже синів-солдатів, промовив: «Побийте ворога й вертайтеся живими, благослови, Боже ».

А над тим плачем раптом зазвучала гармонь. Вже віддалік линула солов’їна пісня. Співав і грав Василь:

… Вендруй, дівчино, дівчино, вендруй.

Помандрували зе мной в сад…

Вже у вересні сорок четвертого прийшла похоронка. Петро загинув у Латвії, похоронений на Марциєнківському військовому кладовищі, а потім і Василь десь в Прибалтиці пропав безвісти у жовтні.

- Де ж його могила, та й чи є вона?

- Не знаю, сину.

Заблищали сльози, відвернувся батько, замовк і син.

-Тату, а мені так шкода, що мої дядьки убиті на війні,- знову хлопець із сумом.

- І мені, синку, шкода, а ще, коли бомбили німці село, чого ж не забрав із хати нагород Василя? Вони там згоріли. Він був спортсменом. У Морочні скакав з морською очеретиною, кидав диска, списа, бо з наших Полуйків тоді був солтус у Моровині. Брат представляв наш рід і село й виграв ті змагання. 

- От так нічого й не осталося, тільки його костюм… У Петра – хоч діти і жінка…

- Дивлюсь я на тебе, мій єдиний синочку. Як же ти схожий на свого дядька! Не помилилася та баба Явдошка.

- Може й справді в тобі його душа? 

Незчувся хлопчик, а вже підліток – школяр. І коли в шкільному хорі той соліст-соловей співав пісні про війну, серце повнилося гордістю, бо знав, якою дорогою ціною добувалась Перемога його дядьками в цій кривавій війні.

…Борова… Сільський клуб…Концерт до Дня Перемоги… На сцені хор під керівництвом Василя Марковича Бернацького виконує пісню – гімн «День Победы». І солісти – два Василі: один – вчитель, інший бригадир. Як же натхненно, від щирого серця, з трепетом душі звучать слова! Високо до неба лине пісня – привіт дядькам Петру і Василю, що загинули в ім’я миру, щастя, продовження їхнього життя в мені.

А після концерту до мене підходить сивочола, але ще красива жінка.

- То ти Василь з Муравина? – зі сльозами на очах.

- Так.

- Ти мене не знаєш? 

- Я – Ганна, діда Степана Ковбика дочка, жінка твого дядька Василя. Ти мені нагадав про того, кого я все життя чекала, хоч і знала, що загинув, але надіялась, що…

Змахнула хустинкою з очей сльозу, і ще довго лилась журлива оповідь про її Василя. Ті слова заполонили мою душу тривогою і смутком. Співпереживали дві душі, бо єднали їх гордість, любов, тривога і жаль.

Пролетіли літа. Вже я й сам сивочолий, у літах. Гортаю « Книгу пам’яті України. Рівненська область. Том 2». У ній - імена моїх земляків. Серед них і мої дядьки. Їм не спорудили пам’ятники. Лежать вони десь у братських могилах. Але всі вони навічно в нашій пам’яті, у моєму серці.

А чи не виведе на якийсь їхній слід Інтернет? Адже я так мріяв з дитинства, щоб вони повернулися! Чи так і не судилося дістати хоч якусь звісточку про їхній останній земний слід? А може все ж хоч мені пошле вісточку душа того, чиє їм’я дали мені?..