«Ідемо по ягоди до Баби Рузі», - часто можна чути в Мутвиці. «Де ж та бабуся живе?» -подумаєте ви. Ні, там уже ніхто не живе, давно вже немає цієї жінки, а назва урочища залишилася навіки.
Розповідь про цей топонім я записала від своїх батьків: Дехтерука Григорія Івановича та Дехтерук Людмили Володимирівни.
Про деякі факти дізналася на шкільному краєзнавчому гуртку.
У лісі між Мутвицею та Неньковичами стояла хатина. Там жила сім’я. Проживання цілих родин у лісі – явище для Полісся звичне. Таким чином польські поміщики оберігали свої ліси. Вони поселяли в глибині лісу лісника (його ще називали стражником) разом із родиною.
І тоді селяни боялися ходити до цього лісу без квитка за грибами чи ягодами, рубати дерево для опалення. Напевне, чоловік баби Рузі чи ще його батько був лісником.
На початку ХХ століття в будинку, що стояв неподалік урочища Підварок, жила велика сім’я. Господаря звали Тимофієм, дружину – Рузею, синів – Франеком та Григорієм, а дочку – Онисею.
Збереглася легенда про заміжжя Рузі. Дівчина в дитинстві залишилася сиротою, а врятувала її від голодної сирітської долі сусідка. У 18 – 19 років вона познайомилася з гарним хлопцем, вийшла за нього заміж. На весілля прибули її далекі родичі й справили їй таке придане, що всі дивувалися багатству цієї нареченої.
Першою втратою Рузі була смерть вісімнадцятирічної красуні-дочки. Кажуть, Рузя була дуже гарною, її дочка – теж. На війні був поранений її чоловік і теж помер. Жінка залишилася із синами. Була дуже працьовитою й до самої старості залишалася привабливою.
Розповідають, що в лісі біля її хати росла калина, а поруч стояла лавка. Тут часто сиділа старша жінка й привітно зустрічала усіх лісових гостей. Прожила вона 82 роки. Її сини переселилися в село Неньковичі.
А топонім на честь її імені у Мутвиці зберігся на довгі роки…
Немає коментарів:
Дописати коментар