Зниклі хутори навколо села Кухче (Михайло Боболович)

Поліссям називають історико-етнографічну область, яка розташована на території чотирьох держав: Білорусі, України, Польщі та Росії.  Для нас же, поліщуків, він Полісся є рідним краєм.

Цей регіон приваблює увагу як науковців, так і дослідників-аматорів, особливостями традиційно-побутової матеріальної і духовної культури, мови його населення.

На думку вчених, саме Полісся є «пуповиною» всього слов’янства. У цьому немає нічого дивного, адже Полісся з давніх-давен було зоною творення праслов'янської культури, територією міжетнічних контактів слов'ян з іншими народами. 

У час формування й розвитку східнослов'яських об'єднань цей край був контактною зоною таких словянських племен як дреговичів, волинян, радимичів, деревлян, частково полян, сіверян. 

Завдяки природно-географічному розташуванню тут ще й донині збереглися найдавніші реліквії як матеріальної так і духовної культури українського народу, які є постійними об'єктами вивчення дослідників-археологів, істориків, фольклористів, етнографів.

Короткий нарис історії села Кухче

Одним з найстаріших сіл району вважають і село Кухче. Воно вперше згадується у книзі «Ревизия пущъ и переходовъ звериныхъ въ бывшемъ Великомъ княжестве Литовскомъ, съ привосокуплениемъ грамотъ и привилегий на входы въ пущи и на земли», яку склав Григорій Богданович Волович.У цій книзі написано, що 1 травня 1495 року до пінської княгині Марії та її сина Василя звернувся боярин Матіяс Зенкевич з проханням дати йому у володіння села Муравин, Кухче, Телковичі та Іванчиці. Ось, що саме написано в цій книзі: 

На що ті погодились, і Матіяс Зенкевич отримав виключні права на вище згадані села. А ми сьогодні маємо точну дату святкування Дня села.

Стосовно сучасної назви села Кухче, то існує декілька версій її походження. Є думка, що назва походить від слова «кущ». Нібито перші поселенці на цих землях збудували свою хатину біля куща калини. А на запитання знайомих: «Де вони живуть?». Відповідали: «Живемо біля куща».

Але найбільш правдоподібною є інша версія походження назви села. А саме, що село було у володінні поміщика Кухти й належало польському королю Сигізмунду І, а пізніше його дружині королеві Боні Сфорца. Можливо, тому на деяких старих мапах село позначається як Кухта. 

А ось таке визначення подає «Словник місцевих географічних назв»: «Куща або кухча, - це тимчасове житло в далекому лісі».

Якби там не було, але відомо, що село Кухче має давню історію. Про це свідчить і древнє кладовище, яке є досить великим за розмірами. Хто саме похований на ньому не пам’ятають, та навіть і не знають, старожили села. 

Не оминула наше село і Вітчизняна війна 1812 року. Тікаючи від військ генерала Тормасова, літом 1812 року поблизу Кухча пройшли частини наполеонівського війська. Свідченням цього є знахідка 35 французьких нагородних жетонів, знайдена на території села Радове Кухченської сільської ради.

У 1921 році Кухче було частиною Поліського воєводства, яке було найбільшим воєводством ІІ Речі Посполитої. Цього ж року село надійшло у володіння до пані Гордзіни, воно стало її родовим маєтком. Сама пані постійно тут не жила, приїжджала сюди лише влітку на відпочинок.

За відсутності пані Гордзіни, керував усім маєтком управитель Гродський. Старожили розказують, що він був складною людиною. Відносився до селян зверхньо і навіть жорстоко. Мабуть, за це й був страчений групою селян у вересні 1939 року. Щодо власниці, то пані Гордзіну було вигнано з маєтку того ж буремного 1939 року. 

Згідно адміністративно-територіального поділу ІІ Речі Посполитої, село Кухче входило до Кухітськовільської гміни Пінського повіту. Населення повіту, як і цілого воєводства, було дуже неоднорідним. Тут проживали люди різних національностей.

Ось структура перепису населення Поліського воєводства 1921 року:

- поляки – 25%;

- євреї – 17%;

- українці – 8%;

- інші – 8% .

Але найбільший відсоток (42 %) населення мав досить дивну національність. Вони називали себе тутейші або тутешні. Після перепису 1931 року їх відсоток зростає до 62.6 %. Так називались окремі групи населення Українського Полісся з нечітко визначеною етнічною самосвідомістю. 

Люди не знали до якої національності себе віднести, і на запитання хто вони, відповідали – тутешні, або ми родом звідси. Так, десятки тисяч «тутейших», або людей, які не знали до якої народності себе віднести, бо жили тут з діда-прадіда, при польських переписах (1921, 1931 рр.) потрапили лише у підсумкову графу і не були зараховані до українського чи білоруського етносів.

У польський період тут, як і по всій країні, з’явилася хутірська система. Всі населені пункти гміни Кухітська Воля ділились на села, фільварки, осади і колонії.

Фільварками називали поміщицькі господарства, які засновувалося на примусовій праці кріпосних селян. Ці господарства були багатогалузевими. Тому що на одних для пана збирався хліб та інші продукти, на других – дрова й сіно для панського двору. 

Осади — це назва польських поселень на західноукраїнських і західнобілоруських землях у 20—30-х роках XX ст. Осадники отримували від держави кращі земельні наділи й щедрі фінансові субсидії, в їхні руки були передані місцеві органи адміністративної влади. 

Колонії – це поселення західноєвропейських переселенців (німців, французів, голландців, швейцарців, австрійців та ін.).

Фільварк Майдан

Майданами на Поліссі раніше називали розчищені від лісу території, на яких будувалися житла. Ця версія походження назви фільварка є доречною, адже поселення знаходилося в лісі.
Мабуть, колись пан зробив подарунок одному зі своїх робітників, подарувавши йому шматок землі серед лісу. У відповідь той мав заготовляти для пана дрова. Незабаром ліс було вирубано і на розчищеному майданчику було зведено перші будівлі. Немає ніяких підтверджень цієї версії, але й немає і спростувань. 

За даними перепису населення Поліського воєводства 1921 року, фільварок Майдан нараховував два дворища.

У 1940 році тут проживала сім'я Марчука Омеляна Остаповича, уродженця села Острівськ. 25 лютого 1940 року члени родини були зіслані на спецпоселення у Вологодську область як осадники. Звільнені 31 серпня 1941 року за указом "Об амнистии польских граждан". У складі родини Омеляна Марчука були Віра Омелянівна, 1927 року народження, Лідія Омелянівна, 1922 року народження, Надія Омелянівна, 1925 року народження, Микола Омелянович, 1930 року народження.

Фільварк Стрижень

Чому саме поселення назвали Стрижень, достеменно невідомо. Знаходилось воно біля однойменного урочища. 

Великий тлумачний словник сучасної української мови подає таке значення цієї назви: «Стрижень — найглибше місце річки, де дуже швидко тече вода; бистрина». Дійсно, через фільварок Стрижень раніше протікала річка. ЇЇ можна побачити на польській мапі 1924 року. 

Можливо, у цьому місці вона була настільки глибокою й швидкою, що місцеві так назвали своє поселення. На мапі також видно, що поблизу фільварка була збудована гребля. Що саме заготовляв для пана фільварк Стрижень, невідомо. Можливо,  щось конкретне, а можливо, те, що захоче пан. 

У 20-х рр. ХХ ст. на території поселення проживали родини Погорільця Павла, Погорільця Трохима та Погорільця Івана.

Фільварк Вербовиця

Поселення теж знаходилось біля однойменного урочища. Сказати, що дало назву, поселення урочищу чи навпаки, неможливо. У 1921 році, коли робився перепис населення, там було два двори. Згодом там проживали родина Кучерешка Івана Кузьмовича, а їхніми сусідами були родина Харковця Дем’яна. 

Осада Радовлє або Радове

Раніше людей, які проживали в осадах, називали осадниками. Осадники — це польські колоністи міжвоєнного періоду 20-30-х рр. ХХ ст. Серед них було багато солдатів у відставці, офіцерів польської армії, членів їх сімей, а також цивільних добровольців-переселенців з числа поляків, які проживали на «землях коронних» та отримали після закінчення радянсько-польської війни земельні наділи на територіях Західної України  і Західної Білорусі.

За польськими законами осадники з числа військових мали можливість безкоштовно отримати до 45 га землі на Західній Україні, а переселенці-добровольці придбати землю за пільговою ціною в кредит на 30 років зі звільненням від оплати у перших 5 років володіння. Умови відбору кандидатів у осадники були дуже жорсткими: з майже ста тисяч поданих клопотань було задовільнено лише 7345.

Село Радове було осадою, а нині це сучасне і дуже привабливе село, що входить до складу Кухченської сільської ради. По-народному воно ще й досі називається Другою Бригадою, тому що за радянських часів тут розташовувалась бригада №2 сільськогосподарської артілі «Радянське Полісся». Сучасну свою назву Радове воно отримало в 1987 році.

Вперше це поселення згадується під назвою Родовля. Саме так воно позначалось на військово-топографічній мапі Російської імперії 1846 року. Тоді воно було фільварком, який складався з чотирьох дворів. 

За Польщі тут розташовувалась ціла хутірська система. У 1921 році, населений пункт Радовлє або Радове було визнано осадою. Тут був лише один будинок, в якому і проживала одна сім’я. Старожили розповідають, що один з польських колоністів (Шкльода Владзьо) одружився на місцевій дівчині, утворивши таким чином польсько-українську сім’ю. 

Осада Грамота

До категорії осад відноситься і поселення Грамота. У 20-х роках ХХ століття тут оселився Савіцький Федір зі своєю сім’єю. За національністю вони були українцями. Придбавши грамоту на володіння цими землями, вони збудували тут свій будинок і почали вести господарство. Можливо, звідси і походить назва поселення.