Історія хутора Пруд села Вичівки (Пешехонова Надія Петрівна)

Немов на крилах, швидко плине час,

Його осмислити ми навіть не встигаєм.

Лишає заповіти свої нам

Історія й в літописи пірнає,

За нею вирієм спливають наші дні 

І, дивлячись в твоє високе небо,

О земле рідна! Не питаю, що дала мені,

Аналізую, що зробила я для тебе...

Кожна людина завжди з великою любов`ю і душевним трепетом згадує те місце, де народилася, де минуло її дитинство. То родинне вогнище, маленька батьківщина кожної людини, де живуть мама, тато, бабуся, дідусь, брати і сестри. І якщо скласти маленькі батьківщини кожного з нас, вийде велика держава – Україна.

Скільки ласкавих і теплих слів придумали люди, щоб висловити любов до дорогої серцю землі. Рідний край! Починається він з батьківського порога, стежини до хати, що ніжно стелиться в садочку, з маминої колискової пісні. Найдорожчий той край, де ми народилися, звідки йдемо у світ. Тут корінь нашого славного роду українського.

Хутірська система започаткована на Волині ще на початку ХХ століття. Тоді наш край був у складі Російської імперії, якраз впроваджувалась Столипінська аграрна реформа.

Це в радянські часи нам тлумачили, що то буржуазна реформа селянського надільного землеволодіння в Росії, спрямована на зміцнення куркульства як соціальної підпори царизму на селі. А головний зміст реформи - руйнування селянської общини і насадження приватної земельної власності. Лише сьогодні ми по-належному оцінили цю реформу.

Така форма господарювання запроваджувалась на Волині і за Польщі - в 20-30 роки минулого століття. У книзі «Адміністративно-територіальний поділ» можна пересвідчитись, як багато хуторів було ще в повоєнні роки. І зробити припущення, що частина з них - «столипінські». І лише на небагатьох хуторах, які збереглись до сьогодні на нашому Поліссі, їх мешканці достеменно знають «біографію» малої батьківщини.

На території Вичівської сільради було багато хуторів. Один із них – хутір Пруд. 

Хутір цей невеликий – усього дві хатини. Вросли в землю, посіріли від часу. В одній зі них, що кілометрів зо два від Бродниці, жив жертва Другої світової війни Чугай Микола зі своєю сестрою Мартою… 

Сім`я Чугаїв оселилася на хуторі Пруд здавна, ще від Столипінських реформ. Господарі хутора, Олексій та Ганна Чугаї, були добрими людьми, їх поважали. Виростили вони троє синів – Адама, Якова й Миколу, і дві доньки – Надію та Марту. 

Всі були задоволені своїм хутірським життям і працювали не покладаючи рук. Навколо були непрохідні болота й лозняки, які утруднювали спілкування з людьми. Як жартували люди, тут навіть не знали, що у вересні 1939 року змінилася влада, доки занепокоєний голова сім` ї не подався в село, аби дізнатися, чого це чиновники не приходять за податками? 

Мабуть, так і війну прожили б, далеко від усіх бід і горя, бо німці не дуже хотіли пертися у непролазні хащі. Та недаремно кажуть: нема гіршого ворога за свого. Наспіла вказівка окупантів про відправку молоді у Німеччину на примусові роботи. 

Згадав вичівський староста з поліцаями, що в Пруді живе двоє молодих людей. Тому й з’явився на хуторі посланець від «нової влади» з грізним наказом: має їхати до рейху молодша сестра Миколи Марта або ж хтось інший з сім’ї. 

Подивився Микола на тендітне дівча, обняв рідних і рішуче закинув за спину торбинку з немудрими харчами. Думав: якщо йти пішки – відстане чи втече, як це вже зробили сусіди-бродничани. Але вичівський староста виявився надто хитрим: невільників доставив особисто до білоруського містечка Століна, звідки їх автомобілем відправили до залізниці.

Так юнак з Полісся опинився у німецькому місті Дортмунді. Зустріло воно бранців захмареним від численних заводських димів небом і дощем. Микола потрапив на завод, де в цехах невільники виготовляли військові деталі. Яке їх призначення, що це був за виріб, знали тільки у складальному цеху, де працювали тільки німці, куди «остарбайтерам» під загрозою смерті вхід був заборонений. 

Баланда, тяжка праця і жодного просвітку – і так день у день. Ніхто не хотів зміцнювати могутність ворога, отож робили все, що могли, аби німці мали якнайменше зиску з їх підневільної праці. Коли виявляли саботажників, на заводі з’являлися люди в чорних плащах, гестапівці. Винуватця, або й зовсім невинного у саботажі, вивозили за територію заводу і він зникав назавжди. 

Згодом у цехах пошепки пішла звістка про жахливі речі – над в’язнями проводять якісь страхітливі експерименти: відрізають, а потім пришивають голови, змінюють колір очей, заморожують живцем, щоб через певний час розморозити й переконатися, чи зможе знову людина жити. Проте, як було насправді, ніхто не знав. 

Якось Микола допустив брак у роботі, і відразу ж на нього накинувся з палицею німець-наглядач. Уже непритомного хлопця вкинули в чорне авто і повезли. Прийшов до тями у білій чистенькій палаті від страшного болю у пахві. Стерилізацію провели без наркозу.

Лише через багато років стали відомі факти, що над примусовими працівниками проводили нелюдські експерименти, а «матеріал» для дослідів постачали в лабораторію горезвісного лікаря Менгеле. Всі ті жахи, про які розповідали пошепки на заводі, були блідою тінню реальності. 

А потім був концтабір. Побої, голод, холод, психічний надлом після експериментів «цілителя» у фашистській уніформі… Миколу вже вважали за «відпрацьований матеріал», отож особливо не зважали: просто дали змогу померти самому, повільно й невідворотно. Але молодий організм не здавався. Допомагали один одному в’язні. Без цього не вижив би й не повернувся додому, на рідний хутір. 

На все життя запам’ятав дату другого народження – 12 лютого 1945 року. Саме цього дня до їх табору увірвалися американські танки. Воля! Але не все було так просто. Поселили бранців у колишній військовій казармі, дали медичне обслуговування. По казармах зачастили різного роду агітатори із заманливими обіцянками раю за океаном, розповідями, що вдома на бранців чекають гулагівські табори в сибірській тайзі.

Але Микола твердо вирішив: повертається до рідного Пруда. Із собою привіз Євангеліє, яке там, у чужій сторон, жадібно читав по кілька речень у день, і прочитав за всі 5 років. Можливо, саме воно допомогла йому вижити. На заслання його не відправили, а направили працювати у колгосп, де катастрофічно не вистачало робочих рук.

Працював у сільському господарстві, згодом - у шляхово-будівельному управлінні № 10 на спорудженні шляхів із твердим покриттям у Зарічненському районі, русловим ремонтером в управлінні осушувальних систем. Та перебування на каторжних роботах у Німеччині вплинуло на стан здоров’я Миколи Олексійовича. Він так і не зміг створити сім’ю, як це зробили його брати… Весь час жив на хуторці разом із сестрою, яка присвятила йому, улюбленому брату, все своє життя…

Незважаючи на трудові будні та всілякі труднощі, Чугаї дуже любили свій Пруд. «Хутір – то моє життя!..», - бувало розповідала бабуся Марта всім подорожнім, які заходили напитися води у літню спекотну днину. Часто гостювали на хуторі і племінники господарів.

Поки здужали, тримали корову й коня, і свині – все господарство. І землю орали, і сіяли… А скільки було радості, коли для них на хутір провели світло в 1992 році! Але не довго тішилися старенькі електрифікацією, років з п’ять, а там злодії викрали кабель з електромережі. І знову пішло життя без світла, при лампі. 

Війну пережив, пройшов концтабір, голод, холод… А тут, у мирний час, в стінах рідної домівки довелося на старості літ пережити ще два пограбування. Нелюди в масках вимагали грошей – катували й залякували. Забрали всі відкладені на чорний день засоби до існування.

Від побаченого й пережитого за своє життя дідусь Микола осліп. Намагаючись врятувати зір, возили його по всіх лікарях області, дарма, - нічого не допомогло. Одинадцять років доля подарувала йому жити сліпому. Завжди були поруч і підтримували їх, господарів Пруда, племінник Вишневський Василь Олексійович і його дружина Тетяна Федорівна. Подружжя опікувалося старенькими багато років, аж до їхньої смерті.

Помер Микола Олексійович 4 січня 2013 року, а його сестра Марта – 16 листопада 2014-го.

Так двох останніх жителів хутора не стало: лише смерть змогла розлучити їх з улюбленим дитинцем – Прудом…

Висновок

Короткий огляд хутірської системи Зарічненщини, розкритої за допомогою моїх досліджень, дає уявлення про складність історичного процесу цієї території. Тут з давніх-давен схрещувалась інтереси поляків та росіян і відбувалось взаємне проникнення їх культур. Цим пояснюється існування на Зарічненщині пам’яток західного та східного походження, а також певна своєрідність місцевої культури. Незважаючи на це, населення хуторів пов’язане історично із близько розташованими до нього селами. До лояльних людей і влада відносилася толерантно - їх не змушували переселятися назад до села.

Колись люди дуже любили сільське життя і багато працювали; були добрі, дружні, відверті, охоче допомагали родичам або ж стороннім людям. Голова сім`ї, також, щиро турбувався за своїх підопічних. На прикладі Миколи та Марти Чугаїв, ми бачимо жертовність в ім`я любові одне до одного. Хутори і села не вимирали, бо люди були здатні на пожертви заради інших.

Я хочу, щоб ніколи більше не зникали наші українські села. Робімо все, аби цього ніколи не сталося, як би там не манили нас далекі заморські краї, не цураймося рідного слова, пам’ятаймо мамину пісню колискову, повертаймося до батьківського порогу.