Виникнення хутірських поселень на Поліссі та причини їх зникнення

Якщо проїхатися полісьими селами, особливо маленькими, можна побачити чимало пусток. Хати під солом’яними стріхами, що своїми вікнами майже влізли в землю, і збудовані у шістдесятих роках - вже під черепицею та шифером - зяють чорними вікнами. 

Через них пекуча кропива заглядає у порожнечу осель, де народжувалися, виростали, раділи життю цілі родини.

Де вони тепер і чому зменшується сільське населення в Україні? Вияснити, чому зникають села, хутори, яка в них доля, вирішили члени гуртка «Сходинки краєзнавства» Мутвицької ЗОШ І – ІІІ ступенів. 

Але спочатку дослідили, які населені пункти побутували на Поліссі здавна. У минулих століттях тут знаходилися села, хутори, лісничівки, фільварки, буди, німецькі колонії, осади, застінки. На початку ХХ століття Пінський повіт був вкритий густою сіткою таких поселень. Хоча в народі їх називали просто «хуторами». 

Хутори в історичному процесі з’явилися значно пізніше, ніж села. А саме слово «хутір» у слов’янський вжиток потрапило з давньої німецької мови й означало «частина округи чи певної території». У наш час це слово вживається в кількох значеннях. Перше – це відокремлене селянське господарство разом із садибою власника. Друге – невелике поселення, яке виникло внаслідок переселення людей із ближніх сіл.

На Поліссі виникнення давніх поселень хутірського типу слід пов’язувати з розвитком лісорозробок та виплавкою заліза. У глухих поліських місцях знаходили притулок від жорстоких поміщиків утікачі, які ставали рудниками й будниками. Перші видобували поташ, другі – залізну руду. Вироблену продукцію збували й таким чином заробляли на прожиток.

Пізніше до утворення відокремлених поселень спричинили напади татар, від яких втікали й ховалися в глухих місцях цілі родини. Місце схованки обживалося й з роками перетворювалося в хутірське господарство. Виходячи з мотивів безпеки, глибоке Полісся іноді слугувало місцем заслання: сюди за певну провину висилалися селяни з великих фільварків.

Значно збільшилася кількість хуторів у 1920 - 1939 роках, коли польський уряд проводив аграрну реформу. Стратегічним завданням цього реформування було створення сильних і здатних до інтенсивного виробництва селянських господарств, що базуються на приватній власності. 

Землею на Поліссі були наділені осадники. Польські поселення осадників хутірського типу припинили своє існування від 1939 року. Ті поляки, що залишилися на поліських теренах, піддавалися масовому винищенню. 

У воєнні роки розкидані серед лісової гущі та непрохідних боліт хутори вдало використовувалися під місце спочинку та поповнення запасів як партизанами, так і учасниками національно-визвольних змагань. 

Вагомою пам’яткою для майбутніх поколінь є назви хуторів. Обираючи місце постійного проживання, голова сім’ї обов’язково мав враховувати зручність сполучення, орієнтир до сонця, захист від вітрів, рівень грунтових вод. Це та інші фактори – рельєф, рослинність, клімат, економічний уклад чи заняття впливали на назву. Найчисельнішою є група тих невеликих поселень, що відображають природно-географічні особливості: Глинища, Залужжя, Липники.

Частина хуторів пов’язана ще із часами виробництва поташу, дьогтю, смоли, заліза. Про це вказують назви Майдан, Будка, Смолярня. Окремі хутори носили назву своїх перших засновників: Кіндрата, Баба Рузя. 

Напрочуд дивною є назва хуторів , асоційована з певними пережитими труднощами: Америка, Сибір. Із давніх словя’нських часів збереглися Града, Курган, Блажнево.

Сім’ї хуторян, як правило, були багатодітними. Найпопулярніше заняття жителів хуторів – землеробство. Із зернових поліські хлібороби надавали перевагу житу. Сіяли овес, просо, ячмінь, гречку.

Вирощували картоплю, буряки, моркву, займалися льоном, коноплею. Окремі господарі до кінця 40-х років при обробітку землі використовували дерев’яну соху. Не було проблем із тягловою силою. Обробляли поле конем, волами, коровами. 

Одне із важливих занять хуторян – тваринництво. Кожна сім’я тримала кілька поросят, 2 - 6 корів, різну птицю. Багатші господарі – коня, волів. Помітне місце у трудовій діяльності займали допоміжні промисли – бджільництво, мисливство, рибальство, збиральництво. 

Хутірські поселення стали місцем збереження пам’яток матеріальної й духовної культури поліщуків. На зарічненських хуторах кінця ХІХ – початку ХХ століття рідкісними були хати з побіленими стінами. За розповідями старожилів, найчастіше зустрічалися будівлі, покриті дранкою чи грубим сіном, придавленим гілками листяних дерев.

Селяни Пінського повіту здавна страждали через відсутність достатньої кількості орної землі. Іншою проблемою поліщука було те, що селянські землі були розкидані по багатьох місцях навколо села, були витягнутими в довжину й дуже вузькими. Інколи селянину з конем було навіть тяжко розвернутися на полі. Часто в селі були землі жителів іншого населеного пункту. 

31 липня 1923 року Польським Сеймом було прийнято закон про проведення комасації. Землі одного власника об’єднувалися в одному місці. Тоді на Поліссі з’явилося багато хуторів. 

І якщо під час перепису 1921 року в деяких малих поселеннях нашого району було зафіксовано 5 - 6 жителів, у 1944 там проживало вже кілька десятків чоловік. 

Причини зникнення хуторів 

Коли великі села мають здатність відновлюватися після пожежі, погромів, інших причин знищення, то на хутори втручання цивілізації діяло гнітюче. Так сталося в середині ХХ століття в цілому по Україні та в Зарічненському районі зокрема. 

Хутірські села почали швидко зникати на «плановій основі». Хрущовська «надпрограма» зселення сіл і будівництва агроміст була передусім зорієнтована на молодь і містила, безумовно, «раціональні зерна», однак була недостатньо підкріплена матеріально, погано розрахована за часом. Задуми і плани реформатора значно випереджали можливості держави і були по суті своїй утопічними.

Особлива увага надавалася ліквідації хуторів. Процес набув таких масштабів, що незабаром розгорнулася справжня боротьба з хуторами. Їхні мешканці, хоча й були позбавлені навіть мінімальних побутових умов, якими користувалися мешканці інших сільських населених пунктів, у більшості не виявляли бажання переїжджати до них. 

Загалом хутірські господарства розташовувалися на території 16 областей, і проживало в них понад 360 тисяч осіб. На заході України на початок 1950 року кількість хутірських селянських дворів була більшою, у середньому на один колгосп припадало 22 хутірських господарства. 

Зселення хуторів відбувалося в Україні одночасно з виникненням нових. Так, за роки війни лише на колгоспних землях України було створено 10 тис. нових хуторів. Нові хутірські господарства створювались і в післявоєнні роки. Більшість з них були фактично одноосібними господарствами.

Законодавчі акти, що ухвалювались у повоєнні роки, були спрямовані на те, щоб малолюдні сільські поселення, які складалися з кількох садиб, не обліковувати як самостійні, а приєднувати до тих населених пунктів, недалеко від яких вони були розташовані і з якими підтримували зв’язок. 

Об’єднавшись з останніми під спільною назвою, хутори остаточно втрачали самостійність. А це неодмінно призводило до уповільнення їх розвитку, а нерідко й до занепаду, погіршення умов життя їхніх мешканців. 

Слід зазначити, що така доля чекала на ті хутори, де проживало більше людей. Певна ж частина хуторів, особливо малодвірних, ліквідована не була і збереглася на довгий час. 

Зселення хуторів відбувалося, як правило, у процесі укрупнення колгоспів. Лише у Ровенській і Волинській областях з січня 1951 року до вересня 1952 року було зселено з хуторів понад 41 тисяч селянських господарств. Крім того, 5,8 тисяч господарств «за власним бажанням» було переселено до ряду областей РСРФР. 

Існували й так звані листи жителів окремих хуторів, які зверталися із «проханнями» до вищих партійних та державних органів і на ім’я самого Йосипа Сталіна провести зселення хуторів, де налічувалось від 1 до 25 дворів. 

Здійснювані укрупнювально-переселенські акції щодо селянства тримали мешканців села в постійній напрузі. Селяни нерідко виявляли невдоволення й не бажали миритися зі свавіллям влади стосовно них.

На адресу вищих інстанцій надходила велика кількість як індивідуальних, так і колективних листів-протестів. Так, житель одного з хуторів Волинської област заявляв: «Свій будинок нікуди перевозити не буду і нікого не допущу, щоб його розібрали. На хуторі селянину жити краще, тут можна мати добре господарство, а в селі цього не будеш мати». 

Мешканці багатьох малих сіл і хуторів категорично відмовлялись переселятися на центральні садиби колективних господарств і будь-що намагалися мігрувати в міста, на будови, створюючи тим у господарствах напругу із забезпеченням трудовими ресурсами. Примусове переселення хутірських господарств можна цілком вважати терористичними діями щодо селянства.

 При цьому селяни-одноосібники втрачали землю, реманент, худобу, господарські та житлові будови. Їх насильницьки приписували до колгоспів. Цей процес тривав аж до середини 1950-х років. У західних областях України, зокрема, лише за 1950–1954 роки було переселено 94,5 тисяч дворів із 196,1 тисяч, які існували на початку 1950 року. 

У Ровенській області фактично було зселено на початку 1955 року 1,7 тисяч господарств при плані 400, із них до південних областей республіки було відправлено 134 хутірських господарства. У західних областях України хутірські господарства переселяли переважно до навколишніх сіл. 

Однак було багато випадків, коли їхні власники опинялись у Сибіру, а майно конфісковувала держава. Нерідко воно розкрадалося місцевим керівництвом, а частково йшло на зміцнення ще слабких колгоспів. Наступ на нечисленні села здійснювався й у другій половині 1950-х років, особливо активно тоді, коли розпочалася ліквідація малих сільських поселень чисельністю до 50 осіб. 

Таких населених пунктів в Україні налічувалося 58,5 тисяч. У результаті антихутірських акцій держави в УРСР протягом 1957–1959 років відбулося зменшення хуторів у 7 разів. Залишилося тільки 8,4 тис. хутірських поселень. І їхня кількість продовжувала швидко зменшуватися. 

«Сільська урбанізація» завдавала непоправної шкоди народному господарству, життєвому рівню сільського населення. Адже хутори, як місця постійного проживання значної частини сільського населення, існували в Україні здавна.

Будучи малолюдними й територіально відокремленими від інших населених пунктів, вони відігравали важливу економічну роль у підтримці й розвитку селянських господарств, включенні в обіг віддалених земель і угідь, попередженні обезлюднення сільських територій, збереженні й підтриманні природного ландшафту тощо. Їх невиправдана ліквідація спричиняла важкі соціально-економічні, морально-психологічні й матеріально-побутові наслідки для сільського населення.

Людей тисячами насильно переселяли з хуторів.

Пам'ять про хутори як невеличкі, але вже зниклі населені пункти, повинна зміцнювати духовний зв'язок поколінь.