«Іду на Шляхту», або Історія Нового Села Серник

Жителі Нового Села на мосту через річку Стубла

Новосільці та новосілці. Є на Зарічненщині село Новосілля, що між Храпином та Кухче. І жителів його називають новосільцями («ливончєнами»). Мені пощастило народитися в Новосіллі. А є в нашому краї Нове Село, котре поруч із Серниками. І його мешканці – новосілці. Історія цього населеного пункту, напевне, ніколи й ніким не досліджувалася. Принаймні, нам не вдалося відшукати жодної інформації такого характеру.

Найдавніша згадка про Нове Село. Найперше запитання, яке хотілося вияснити, як і коли виникло це село? Зразу ж попереджаємо, що ми не претендуємо на істину в останній інстанції. Колись будуть і нові відкриття. Ми лише констатуємо факти, які нам вдалося відшукати. Нині в хмарному середовищі розміщені всі оцифровані метричні книги Серницької Дмитрівської церкви. Найдавніша – 1786 року. 

Коли уважно прочитати їх, можна зустріти згадку про Нове Село в метричній книзі 1807 року. Не всі записи за ті давні роки збережені. Але в наявних сторінках можна відшукати інформацію про уніатів Серник. Це жителі з прізвищами Парчук, Полюшко. Вони згодом будуть зазначені як жителі Нового Села. Був уніатом і шляхтич Леон Островський.

«Муж королевский». Серницькі шляхтичі Полюховичі ніколи не були кріпосними, не знали поміщицького гніту. А ким же були їхні сусіди новосілці? Якщо розглядати документи ХVІ століття, то можна побачити, що тоді тут було 5 дворищ: Полюховичі, Мисевичі, Білотчиці, Костюковичі та Хилимоновичі. Перших три тримали брати Полюх, Мис та Білот. Згодом нащадки Полюха стануть шляхтичами, вони отримають у свою власність від Бони за вірну службу дворище Полюховичі й пів дворища Білотчиці. А от дворища Мисевичі, Костюковичі, Хилимоновичі та пів дворища Білотчиці залишаються королівськими. Напевне, дворище Костюковичі – це нинішні землі Нового Села. Адже донині там проживають мешканці з таким прізвищем.

Повернемося у ХVІІІ століття. У метричній книзі 1788 року є запис про народження у шляхтича Мойсея Васюковича сина Кіндрата: «Воспріемники: мужъ королевский Василь Парчук унїятъ и шляхтича Ивана Васюковича жена Татїяна православного исповеданія» (написання передано згідно із записом у книзі). У цій же метричній книзі згадується «королевский муж» Павло Полюшко. Отож можна зробити висновок, що жителі села Серники, яке буде згодом назване Новим, довгий час були королівськими селянами. В історичній науці знаходимо відомості, що селяни тоді були королівські, поміщицькі, монастирські та церковні. А нинішні Серники тоді вже мали статус околиці – місця компактного проживання шляхтичів.

Кріпаки Адама Скірмунта. Коли королівські селяни Нового Села стали поміщицькими, невідомо, але в метричній книзі 1832 року є запис про смерть селянської вдови Уляни Кирущихи поміщика Адама Скірмунта. 

Під час спілкування з жителями Серник ми почули про звичай «права першої ночі», якого дотримувалися в поміщицьких селах Адама Скірмунта. Цей звичай зафіксував у селі Озерськ етнограф Юзеф Обрембський. І ці слова саме про того Скірмунта, якому належали Вичівка та Нове Село.

Житель Нового Села Михайло Костюкович розповів нам про греблю, яка існує між Серниками та Новим Селом. Це поміщик провів таку межу своїх земель, аби жоден клаптик землі не прихватили шляхтичі Серницькі.

У ревізькій казці 1834 року можна довідатися, що поміщик Скірмунт переводив своїх кріпаків з одного села в інше. Наприклад, із Вичівки в Серники перевів Антона Хомова, у Сварицевичі - племінника Уласа Терлецького, до Бродниці - Потапа Турука.

Цікаво описує Серники й Нове Село польський письменник Йозеф Крашевський. У своїй «Осаді Серницькій» він порівнює два різні способи побудови села: за мостом, де живуть кріпаки пана Скірмунта, будинки стоять охайно, забудова ніби під шнур; осада ж шляхетська не має вулиць, кожен там живе й будується, де хоче, кожен хлівець в інший бік повернений.

Володіння Скірмунтів в інших селах. У метричних книгах Серницької церкви 1834 року можна дізнатися, що села Дубрівськ та Вовчиці належали Гнатові Скірмунтові. Цей поміщик і помер у маєтку Миколаєво в 1845 році. І десь там похований. До 1881 року в маєтку Миколаєво жила його дружина Францішка Анджейчикова. Там і померла у віці 95 років. Похоронена в Пінську. Тоді маєтком почав управляти їхній зять Мартин Красицький, одружений з їхньою донькою Теофілою. Згодом Миколаєво перейшло до їхнього сина Артура Красицького. Той влаштовував біля Миколаєво відомі на все Полісся полювання. Площа цього господарства була біля 5000 га. Тут водилося багато лосів.

Організовувалися полювання й біля володінь Скірмунтів у Серниках. Вони тримали велику псарню. Поблизу села водилося багато бобрів, болотяних диких птахів. Біля Серник збиралися на токування глухарі. Так записано у виданні «Восточная охота» (Вільно, 1935).

У НАІБ зберігаються документи про викуп земель тимчасовозобов’язаними селянами. Це колишні поміщицькі селяни, яких селянською реформою 1861 року було звільнено від кріпацтва, але після підписання уставних грамот не переведено на викуп. Після укладення викупної угоди селяни втрачали статус тимчасовозобов’язаних і переходили до розряду селян-власників. Серед цих справ про викуп можна відшукати, кому ж із Скірмунтів у середині ХІХ століття належали наші поліські села.

У Вичівці довгий час проживав син Адама Скірмунта Генріх. Тут у нього народилося 5 дітей: Аніела, Марія, Болеслав, Казимир, Ольгер. У Вичівці Скірмунти тримали парову мельницю. Генріху належали Вичівка, Сварицевичі, Бронниця (Бродниця), В. К. Скірмунтові – Муравин.

У метричній книзі 1834 року зафіксована смерть жителя Сварицевич, він належав Пінському францисканському монастиреві. У білоруських джерелах зафіксовано, що цьому монастиреві у Сварицевичах належало здавна 5 димів, у яких жило 19 чоловіків та 21 жінка. У серницькій метричній книзі 1835 року є відомості, що село Біле належало бенедиктівському монастирю.

Про кладовище Нового Села. Якщо уважно перечитувати записи серницьких метричних книг, то можна знайти ось таку інформацію. До 1825 року померлих у Новому Селі жителів хоронили на кладовищі «при оной околице», тобто на серницькому кладовищі. А в 1825 році з’явився запис, що покійника похоронено «при оном селеніи на кладбище», тобто на новоствореному кладовищі Нового Села. Переглянула метричну книгу 1826 року. Два записи підряд про похорони в Новому Селі. Одного покійника хоронять у Серниках на кладовищі, одного – у Новому Селі на кладовищі. Але згодом усі померлі жителі цього села знаходили вічний спокій на кладовищі Нового Села.

Нове Село в 1834 році. Дивно, але в давніх метричних книгах Серницької Дмитрівської церкви майже не зустрічаються записи про народження, одруження та смерті жителів Нового Села. Можна припустити, що такі записи зроблені в метричних книгах якоїсь унійної церкви. Але ми маємо ревізьку казку, складену Адамом Скірмунтом у 1834 році. Там переписані жителі трьох сіл поміщика: Малі Серники, Великі Серники та Вичівка. За прізвищами вдалося встановити, що Великими Серниками Скірмунт називає Нове Село.

А от що за населений пункт Малі Серники, встановити важко. Там тоді проживало 13 родин: чотири Ярмоличів, по дві Павлюковичів та Черотів, по одній Левкович, Микитич, Куделич, Калинчук, Моровинець. Дивні прізвища. Вони й не збереглися на Поліссі. У Малих Серниках поміщик мав 73 кріпаки: 34 чоловіки та 39 жінок. Цікаво, що «у бігах» значиться дружина Степана Черота. Щось же заставило жінку залишити сім’ю, чоловіка й пуститися в чужі краї. Можливо, Малими Серниками поміщик називає нинішнє села Бір чи Соломир?..

У селі Великі Серники Адама Скірмунта жило 30 родин. Вони порівняно невеликі: по 2, 5, 6, 9 чоловік у родині. Ось прізвища новосілських кріпаків Скірмунта: Зухно, Костюкович, Грицевич, Юско, Парчук, Лайтар, Полюшко, Климович, Люлька, Козел, Зиль і Зилюк. Дехто із селян був у бігах, тобто втік від поміщика. Це Онуфрій Парчук та Тихін Зилюк.

У Миколая Парчука сина Ілька пан віддав у рекрути, а сина Миколая перевів у село Красино. У рекрути віддав і Вакулу Зухна, і Федора Полюшка, і Гриця Полюшка з Великих Серник. На час ревізії у цьому селі проживало 202 кріпаки: 102 чоловіки й 100 жінок.

Дуже цікаве новосілське прізвище Лайтар. Доля цієї родини потребує подальшого вивчення.

«Шлята» та «мужики». Багато цікавого розповіла нам при зустрічі Любов Іванівна Костюкович. Вона з роду Полюховичів, але вийшла заміж у Нове Село. Це від неї ми почули вираз, що коли з Нового Села йдуть до Серник, то кажуть: «Іду на Шляхту», або «Іду на Містечко», або «Іду за Ріку». Цей вираз можуть зрозуміти лише місцеві жителі. Тепер знаємо й ми.

Повідала нам Любов Іванівна про давню суперечку між молоддю двох сусідніх сіл: серничани чомусь не пускали новосілців до свого клубу. Її слова підтвердили й наші старші співрозмовники - Костюкович Марко Михайлович, 1942 року народження, та Костюкович Марія Федосіївна, 1947 року народження. Розповіли кілька смішних історій на цю тему. А потім молодь Нового Села добилася, аби в їхньому селі був власний клуб. «Але старших людей ніхто ніколи не ображав», – сказав Марко Михайлович.

Він розповів нам, яка доля спіткала Нове Село в роки Другої Світової війни. Село було повністю спалене. За те, що підтримували партизанів, які стояли неподалік Дібрівська. Я вперше в житті розмовляла з людиною, якій довелося жити в землянці. Тоді діти годинами сиділи в ямі в лісі та ще й вести себе тихенько мали, аби не почули їхні голоси німці. Дізналися ми про єврея, який разом із Марком жив у сараї і часто рятував хлопця в житі, коли їхали німці.

Розповіли нам, що багато жителів Нового Села після війни побудувалися на хуторах. Деякі із цих будинків і донині там стоять. Щоправда, у них ніхто вже не живе.

У розмові зі старостою Серник Полюховичем Анатолієм Васильовичем та діловодом Полюхович Ольгою Григорівною почули фразу, що навіть в останні 20 років жителі Серник часто одружувалися з дівчатами із Сварицевич, Вичівки, а от жителі Нового Села намагалися одружуватися лише між місцевими - вихідцями із Нового Села.

І кілька давніх новосілських світлин. На велосипеді Костюкович Павло Платонович – дідусь зберігачки музейних фондів Зарічненського музею Костюкович Ірини Ярославівни. Як коментував її брат Михайло, коли дід у 1957 році купив цей велосипед, був першим хлопцем у Новому Селі.

Завідувач клубу Нового Села Михайло Костюкович знайшов цікаві знімки 1950-х років жителів Нового Села на тому самому мосту, що розділяв Серники та Нове Село. Тоді міст ще був дерев’яним і стояв дещо в іншому місці. 

У родині Костюковичів зберігаються цікаві світлини різних років. Вони використані і цьому дослідженні. 

Розкрита ще одна сторінка нашої історії.