Як живеш, книжко? Рік по тому… (Сповідь авторки)

Минулоріч 26 липня в Зарічненській бібліотеці відбулося незвичайне й надзвичайне дійство: ми з друзями-однодумцями святкували день народження книги «Загублена у віках історія Заріччя». Розглядаю світлини того дня й любуюся реакцією гостей, які були на цьому святі.

На вустах - посмішка, в очах – захоплення. Таку атмосферу створили талановиті ведучі Галина Гаврилович та Оксана Краснюк. Та й загалом усі працівники Зарічненської бібліотеки. Зала переповнена. На свято нової книги прийшли мої родичі, ріднокраївці, запрошені гості й усі, хто зацікавився виходом книги.

Тоді я вперше зустрілася з Валерієм Малявчиком. Це завдяки йому, випускникові Зарічненської середньої школи 1977 року, книга побачила світ. 

Хоч Валерій Володимирович нині проживає на Сумщині, завжди цікавиться нашим краєм. 

Щира йому вдячність за співучасть у виданні книги. За його благодійництво.

Тодішнє свято прикрасила своїм чудовим співом Марія Олувко, наша співуча гордість. Вона й колишня учениця Валерія Малявчика, який учителював у Борівській школі.

Перший тираж книги в 150 примірників розійшовся ще в день презентації. Тоді частина книг була подарована кожній бібліотеці Зарічненської та Локницької ТГ. Навіть туди, де початкові школи. Наприклад, у Радове та Задовже. Тепер кожен житель наших громад зможе ознайомитися з історією рідного краю.

Охочих придбати книгу було дуже багато. Згодом друкувалися й другий, і третій тиражі. А четвертий вийшов коштом громади області. У Рівненській ОДА відбулося засідання ради з питань видавничої справи, де обирали книги місцевих авторів Рівненщини, які мали б підтримку з обласного бюджету. Із 36 поданих заявок шляхом голосування було відібрано 26. Основну увагу комісія звертала на ті видання, котрих немає в бібліотеках та школах Рівненської області. А ще - на якісні та популярні видання. Ця книга ввійшла в те число. Після друку книги було безкоштовно передано для бібліотек Рівненської області.

Така висока оцінка книги - це заслуга й Валерія Малявчика, Алли Українець, Віктора Луца, Ольги Мороз, Василя Расевича, які консультували мене, редагували, макетували книгу.

Із відстані в рік хочеться сказати, що перші місяці з часу виходу книги були для мене неймовірними. Я познайомилася із сотнями цікавих людей. Книгу ми надсилали в різні міста та села України, де нині мешкають наші земляки. І не тільки. Книгою цікавилися викладачі вузів, наші сусіди з Дубровиці, Рокитного, Сарн та Волині. Велике зацікавлення вона викликала у вчителів історії колишнього Зарічненського району. Дуже здивував інтерес до книги лікарів та медсестер Зарічненської лікарні.  Найбільше замовлень надійшло із Зарічного, від вихідців із сіл Новосілля, Борове, Перекалля. 

А як приємно було, коли приходили до мене мої випускники! Їх теж цікавила книга. Вони хочуть, аби їхні діти продовжували вивчати наше минуле. І це для мене суперважливо!!!

Одну книгу відправили навіть у прифронтову зону. На жаль, не можу з певних причин написати кому. Скажу лиш, що власник книги – учитель історії, а нині воїн 128-мої окремої гірсько-штурмової бригади. І краєзнавець. Він із сусіднього поліського району. Дозвіл на публікацію фото отримано. Без вказівки на прізвище та локацію.

Деякі мої друзі та родичі придбали книги для всієї родини. Найбільше - Галина Погорілець із Новосілля. Усі її брати та сестри Супрунюки з Млинка нині мають у своїй домашній бібліотеці мою книгу. Серед замовників на всю родину - мої родичі Лариса Татусь із Вараша, Василь Пантік із Луцька, Алла Марчук із Новосілля та Олена Полюхович із Зарічного. А ще Алла Лозіцька із Зарічного, Олена Москаленко з Муравина, Віктор Кречко із Зарічного, Неля Пуха з Храпина, Марійка Дачковська із Зарічного, Ірина Фрідріх із Задовжа, Наталія Пюро із Києва, Лілія Крупко із Вичівки, Ольга Гавелей із Кухітської Волі, Віталій Марчук із Морочного. А голова Зарічненської селищної ради Богдан Квачук придбав аж 20 книг.

Справжніми популяризаторами моєї книги стали Федір Полюхович, Павло Дубінець, Віра Сидорчук, Семен Полюхович, Василь Полюхович. 

Книги подорожували й за кордон. Вдячна своїй випускниці Наталії Ткачук, котра допомогла кілька екземплярів передати до Польщі. Укрпоштою книга мандрувала до США. Там її з нетерпінням чекала Валентина Тубиш, яка родом із Храпина. Книга допомогла мені «знайтися» зі своїми родичами: Лілею Зубкович та Сніжаною Кравчук із Храпина, Валентиною Пархомчук з Острівська. 

Вона подружила мене із моїм земляком із Новосілля Сашком Філончуком, який нині захищає наш край. Я дізналася, що він теж залюблений в історію Полісся. Мріємо зустрітися після війни й докладніше вивчити історію нашого рідного села.

Частина коштів, отриманих від реалізації книги, пішла на благодійництво. 15 жовтня в групі «Tupove_Zarichne» (мережа Instagram) було проведено благодійний аукціон книги. Переможцем аукціону став Петро Христюк. Благодійні кошти були перераховані для придбання тепловізора. Надходили фото книги з різних місцин. До сліз була вражена світлинами, де бійці ЗСУ читають книгу в окопах…

Із часом отримала кілька відеороликів, навіть буктрейлерів, які підготували Ярослава Огієвич із Локниці, Світлана Маковка з Морочного, Софія Бабич із Зарічного, Ошурко Вікторія та Мельник Рита з Борового, Світлана Жиркевич із Комор. Нині я розмістила їх на своєму сайті «Заріччя». 

Про те, як сприймалася книга, дізнавалася із відгуків читачів. Хтось розповідав історію своєї родини, хтось радився, як продовжити вивчати свій родовід, хтось розповідав про враження від прочитаного.

«Коли презентація книги відбувається в обласному центрі чи столиці, це не дивина, а особливо коли автор – письменник... А от коли книгу презентують у вже колишньому та віддаленому райцентрі, а автор – проста вчителька сільської школи, то це викликає і подив, і повагу!» – занотував у день презентації книги  Віктор Валінкевич, знаний у мережі як Микита Ант.

Від імені тих, хто нині далеко від Полісся, дуже влучно написав Віктор Ткач: «Енергія землі, на якій народився, живить силою і жагою до життя. Кожна людина хоча б раз у житті відчувала бажання повернутися до батьківської хати. І добре, коли є до кого повертатися. А коли немає - навіть згадка про рідний край, мов ковток свіжого повітря. З віком особливо цінуєш свій рід і своє коріння. Усвідомлюєш, що це не ти вибрав тут народитися, а ця земля вибрала тебе. Починаєш більше розуміти її, коли більше пізнаєш її історію та самобутність. 

Велика вдячність землякам, які діляться своїми напрацюваннями у цій царині. Нещодавно отримав у подарунок книгу Валентини Тумаш «Загублена у віках історія Заріччя». Краєзнавчий нарис, народжений великою любовʼю до Полісся. Спасибі за дарунок, особливо цінний у непрості для нашої країни часи. Дихаю на повні груди, читаючи кожну наступну сторінку».

Глибоко в душу запали оці слова з Польщі: «Добрий день, шановна пані Валентина. Я прочитав більше половини книги і визнаю: йде повільно (мені трудно читати й писати українською мовою), але коли я починаю читати, я повністю вимикаюся від зовнішнього світу, і тоді моя уява працює. Дуже цікава книга, і я сповнений захоплення та поваги до Ваших зусиль і праці, щоб описати це все. З повагою Leonard Lulko».

Ось який коментар надіслала білоруська професорка: «Вельмі прыстойная кніга атрымалася з выгляду і па змесце. Мяркую, што для вашых землякаў і вучняў яна стане вельмі важнай. Так патрэбна ведаць свае карані! Вы так старанна сабралі столькі матэрыялаў! Кніга добра звёрстана, легка ўспрымаюцца раздзелы і знаходзіцца патрэбны матэрыял. Віншую вас з кнігай! Выдатны плён вашай працы».

Досить приємні слова написала Олена Чебанюк, кандидат філологічних наук Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України: «Колись були у Вас із київською експедицією. Із того часу постійний Ваш читач і прихильник. Дуже хочу придбати книгу. Сподіваюсь, Ви мені залишите екземпляр, я після опрацювання передам її до бібліотеки нашого Інституту мистецтвознавства НАН України».

Слова вдячності отримала від зарічненки Діани Лозіцької, котра зараз у Канаді: «Ось і до мене потрапила Ваша Книга, пані Валентино! Це вже книга всього нашого краю. Я хочу не лише її прочитати, я хочу, щоб вона разом із цим рушником, який вишила мені мама, весь час була зі мною. І де б ми не були у світах, як би далеко не занесла нас доля, завдяки Вашій титанічній праці й участі всіх причетних ми завжди будемо Зарічненцями. Бо ми памʼятатимемо своє коріння, свій рід і свою історію».

Поділилася враженнями Ірина Фрідріх, котра теж нині мешкає за кордоном: «Книга вражає з першого погляду й доторку гарним оформленням і якістю видання. У процесі читання мене не залишало відчуття фізичної присутності на рідній землі та почуття безмежної вдячності авторці, яка зібрала для нас інформацію про події, людей, їх спосіб життя, долі, обряди й звичаї протягом кількох століть. 

Не здивована, що три наклади цієї книги розлетілися, як свіжі духмяні пиріжки, адже ця книга — джерело цікавих таємниць і подробиць з минулого майже кожного куточка Зарічненщини та найближчих сусідів. Пам'ятаю, як років 30 тому в одному з сіл Німеччини я звернула увагу на книгу про історію цього села. Тоді мене це неабияк вразило, і було прикро, що подібної літератури годі знайти у нас. Зате тепер ця прогалина закрита і нам, усім зарічненцям, є чим і ким пишатися!»

Інколи мене дивувало, що книгу хотіли мати й ті, хто ніколи не жив на Поліссі. Лише батьки звідси родом. Ось що пише Алла Голокоз, батько якої із Храпина: «Це книга для осмислення. 10 років тому я почала шукати інформацію про рід, бо було відчуття вакууму. Захотілося відчувати свою належність до чогось значимого. І тепер це стало можливим».

Ось рядки із коментаря Степана Лицевича, корені якого з Нобля: «Хочу висловити моє захоплення Вашою щойно виданою збіркою нарисів про історію поліського Заріччя. І я повністю погоджуюсь з автором передмови, Василем Расевичем, - ця праця є дійсно унікальним і дуже важливим дослідженням на ниві української мікроісторії та досліджень повсякдення. Локальні, нібито ізольовані та «не важливі» історії знаходять загальний контекст і повертаються з небуття, стаючи живими, близькими та актуальними.

Для мене ця робота стоїть на рівні з виданням «Українські світи Речі Посполитої» Наталі Старченко і... для мене навіть перевершує його, бо у вашій книзі присутній ще і персональний контекст. Мені, як загубленому нащадку міщан містечка Нобель, було неймовірно цікаво дізнатись, чим жили та дихали ті суворі, самобутні і такі рідні поліщуки) У цій книзі (яка, я сподіваюсь, лише перша з багатьох!), є просто прірва інформації. І мені навіть складно уявити, скільки було витрачено сил та часу на її віднайдення та систематизацію».

Світлана Кирик із Задовжа нині проживає у Мюнхені. Вона завжди цікавиться моїми краєзнавчими публікаціями й ось що написала після виходу книги: «Ця цікава книга для мене (без перебільшення) є скарбом. Деякі Ваші дописи перегукуються з розповідями моїх дідусів і бабусь, але в дитинстві, на жаль, то мало цікавило, про що зараз дуже шкодую. Шкільна програма теж аж ніяк не могла зацікавити, бо історія рідного краю щороку зводилась до одних і тих же нудних розповідей. Тішуся, що тепер, через стільки років і на відстані в тисячі кілометрів, маю змогу пізнати цілий світ неймовірно цікавих, складних та багатогранних подій які припали на долю наших пращурів».

Відчуття до щему, до сліз виникали при читанні ось таких коментарів.

Раїса Швая: «Наш дідусь, Олександр Антонович Швая із Вовчиць, ніколи не читав книг. Працював багато. А оце почув, що з’явилася книга про Заріччя, попросив і йому придбати. І нині кожен день читає. Небагато. Недовго. Кілька сторінок. А потім обдумує, обмірковує. Як-то воно так? Що ж тут діялося колись? Тепер у нас звичне явище – дідусь за столом читає книгу». Пройшов рік. Раїса Володимирівна розповідає: "І далі читає Антонович книгу. Деякі розділи по другому й третьому разові. Для нас це велика дивина". 

Світлана Старжевська із Зарічного: «Подарувала синові книгу ще до його дня народження, бо не втрималася. То ви знаєте, він майже спить із нею. Читає до пізньої ночі. То поруч на тумбочці може покласти, а може прямо з книгою заснути. Бо дуже вже любить історію».

Людмила Касянчик із Сарн: «Коли відкрила й почала читати, захотілося швидко ознайомитись. Гортала, гортала, зупинялась, ... усе захоплювало. Вдячна за працю, яка не має ціни й безцінна в той же час. Тепер буду читати неквапливо».

Наталія Пюро з Києва: "Отримала свої примірники, учора весь вечір з рук не випускала)) Один примірник залишаю собі, а другий відправляю нашому землякові - військовослужбовцю ЗСУ. Знаю, що він теж цікавиться історією нашого краю".

Олена Москаленко з Муравина: «Книга захоплює і не відпускає. Я прочитала швидко, весь час хотілось знати, що ж буде далі, наперед не перескакувала, читала все по порядочку. А зараз перечитую повільно».

А мама двох дітей із Кухітської Волі розповіла, що мріє довгими зимовими вечорами читати з дітьми історії з життя свого краю.

Книга інколи читається навіть тоді, коли пасеш череду корів. Ось яке дивне фото надіслала мені Раїса Ошурко з Борового. Вона часто допомагає мені в пошукові різних матеріалів.

Дуже схвальний коментар отримала від Володимира Плігіна, представника шанованої на Поліссі родини: «Нарешті добряче проштудіював вашу працю. Що ж, можу сказати: це титанічне, досконале краєзнавче дослідження нашої малої Батьківщини. Вважаю, що на даний час нічого кращого не надруковано. По суті, це готова кандидатська дисертація, на відміну від наших горе-чиновників із їхнім плагіатом. Вам зичу всього найкращого та низький уклін за чарівну популяризацію нашого рідного Полісся».

Звісно, про кандидатську дисертацію я не мрію. А от продовжувати свої краєзнавчі пошуки буду. Бо знаю: однодумців, тих, хто мріє пізнати минуле нашого краю, у мене чимало. Недавно серед моїх друзів з'явився і Віталій Охрімчук. Він допомагає мені нині вивчати історію роду Полюховичів. І поділився матеріалом про Борівську Рафу. Попереду в нас нові відкриття...

Дуже спонукала мене до пошуків своїми словами Лілія Крупко: «Пишіть, Вам за це буде благословіння і від людей, і від Бога». Щиро вдячна всім за підтримку. Дякую Богу, що маю таких друзів та шанувальників. Спасибі всім за любов до нашого Полісся!