Хутір Павліка (Лазаревичів). Автор - Тетяна Малявчик

В історії Зарічненщини є багато зниклих населених пунктів. Серед них і хутір Павліка з Острівська. Розповідає Тетяна Малявчик:

"Острівськ - місце походження нашого роду Лазаревичів. Не так давно мені вдалося там побувати.

Прадідівська земля зустріла нас сонячною погодою, дзеркально чистою водичкою озера та привітністю місцевих жителів. Це село, посеред інших, завжди виділялося розміреним ритмом життя мешканців, які цінують красу свого краю, вміють нею насолодитися та радо спілкуються з заїзжджими гостями. Хати невеликі та охайні, центр села прибраний, поруч з берегом, біля дворів виходять у воду рівненькі кладочки, де-не-де похитуються човники. Хоча їх і не так багато, як було раніше, але острівці навіть пропонували нам взяти човника поплавати, було приємно))).

Із розповідей дізналися, що раків уже нема, а от рибка ловиться))). 

Також зустріли відпочиваючих з Любешова - сім'ями, з палатками, з ароматною їжею, що готується на вогні (трошки позаздрили їм по-доброму і втішилися, що Острівськ таки обирають для туризму і відпочинку). Ну і про озеро - це просто перлина Полісся!!! 

Захоплення нашого малого Андрійка не було меж: ниряння, скакання з кладочки у воду, палочка під водою, що була для нас водяним вужем, ракушечки, які ми вишукували наче скарби.... І це все за декілька годин між відправленням поїздочка, якого всі звуть по-місцевому "Кукушка".

А все розпочиналося так...

Лазаревич Павло Антонович (1884-25.11.1965) народжений у м. Камінь-Каширський, Волинської області. Приїзджав гостювати до своєї рідної сестри Луцевич (по чоловіку Луцевич, дівоче Лазаревич) Марії, чоловік якої на той час був головою Кухотсько-вільської гміни. Дуже вподобав місцевість та придбав землі поруч з озером на хуторі с. Острівськ, які з часом прозвали називати хутір Павліка, а узбережжя озера в тих місцях Павліковий берег. 

12.02.1910 року згідо даних метричної книги Храпинської церкви був засвідчений шлюб Лазаревича Павла Антоновича (Камінь-Каширський) та Кутєнко Ольги Антонівни (07.01.1893-19.03.1988рр. хутір Радовлє с. Кухче). Тайну шлюбу учинив священник Микола Глинський. А свідками були з боку "жениха" житель села Храпин Галактон Лукинч Селюга та міщанин Іосиф Герихович Корбут; зі сторони "нєвєсти" - житель с. Кухче Ісак Стефанович Брень та міщанин Віктор Болеславович Дубенецький. (За цим записом можемо здогадуватися, що наші предки мали коло спілкування серед міщан). 

Новостворена сім'я оселилася на хуторі у власній хатині. Були дуже працьовитими, землі мали аж до Кухотської Волі (землі разом з лісами та пасовиськами належало біля 26 га), також мали всю власну тогочасну техніку та інвентар для оброблення землі та ведення господарства. Разом народили та виховали 9 дітей.

Вся сім’я Павліка була дуже працьовитою, де панував строгий порядок і дисципліна, всі слухали тата, розприділяючи обов’язки, до роботи залучали і дітей (навіть найменших їм доводилося пасти худобу, рибалити, старші ж допомагали обробляти землю, працювати в полі, лісах, на пасовищах). 

Є згадка, що мали 2 коника Шимеля та Валюха, були корови, вівці, свині, воли, різна птиця. Такий обсяг землі обробити було тяжко по розповідях приходили часто люди з села на підробіток, за що їм видава дідусь Павлік по гавніці жита(400 гр по сучасному). 

У роки колективізації усе майно, ліси та землі було забрано до КолГоспів (якимось чином була збережена січкарня London 1810 р.в., що врешті залишилася наймолодшому сину Антону). Родина була повністю розкуркулена, хоча хата залишилася і ніхто не був виселеним завдяки тому, що в попередні роки прабабуся Ольга щодня пекла хліб і віддавала ввечері місцевим партизанам, які стукали до хати (називали «шматовцями», але хто вони були навіть не знали, казали, що були налякані і нічого не розпитували, але хліб згодилися випікати, щоб усю сім’ю залишили живими). 

За це вона отримала від них документ, якому ніби зазначалося, що сім’я надала вклад для радянської влади. І незабаром перед операцією «Вісла» по розкукуленню та переселенню жителів бабуся сама їхала з тим документом до с. Морочне ( що в той час було районним центром) коником, де дізналася точний день проведення операції по виселенню до Сибіру. 

Попередив її комуністз ОбОЗу, який говорив на російській мові та зауважив, що вони є дуже великою та працьовитою сімєю (дослівно назвав трудягами), посічував і порадив тікати. Повернувшись додому, сім’я зібравши всіх дітей, вони тікали до с. Осрівськ і там переховувалися (скільки часу і в кого невідомо), але вдалося залишитися на хуторі всім живими, хоча й без свого майна та земель. 

Згадуючи про прабабусю Олю, варто зазначити, що вона була дуже справною господинею, мала надзвичайно багато рецептів також і від сімейства Луцевичів (вищезгадуваних сестри чоловіка Марії), випікала бісквіти, пекла навіть торт «Наполеон» на свята. Передався фірмовий рецепт холодного супу – Окрошки, яка готувалася на кисляку з додаванням варених яєць, картоплі, ракових шийок та зелені. У сім’ї часто готувалося одночасно 2 види борщу, щоб кожен їв той, який йому до смаку. Дуже багато страв готувалося з риби та раків, виловлених з озера, а також з ягід і грибів, які збиралися поруч в лісі. 

Навіть коли діти поодружувалися і роз’їхалися зі своїми сім’ями, по неділях часто всі збиралися в батьківській хаті, де як завжди бабуся Оля накривала щедрий стіл. (Що є засвідчене на фото). Залишилася перповідана приказка прабабусі «З бутилочки гуль-гуль-гуль, стаканчики джінь-джінь-джінь». Також записала цікаві слова, які запам’яталися з розповідей бабусь : басЕдля (музичний інструмент скоріше всього баян або ж акордеон), спОдочок (блюдце з заглибленням під десерт), келішОк (рюмочка на ніжці), нагавИці (штани). 

На теперішній території хутора Павліка знаходиться обійстя дочки Остимчука – колишнього директора заводу. Знаходиться воно за територією самого заводу та Острівського лісництва. Берег озера мав ділянку з білим пісочком, куди любили припливати човнами та купатися населення з самого села.

 

Ще однією маловідомою згадкою є факт той, що в клуні на сіні переховувалася сім’я євреїв в роки їх винищення. Ні прізвища, ні складу сім’ї не відомо, про це навіть було заборонено говорити вголос, але коли накривали на вечерю, то їжа ділилася на всіх дітей і ще в одну миску окремо, яку серед ночі і виносили для переховувачів, щоб вони не померли від голоду. Бабуся Зоя не знає і не бачила їх жодного разу, але вже згодом почула про цей факт, оскільки він приховувався навіть серед дітей.

Молодші діти були грамотними. Закінчили 3 і 2 класи польської школи. Лариса за сумлінне навчання їздила на екскурсію до Польщі в м.Познань. А викладав у школі поляк, який був дуже суворим, за провини карав учнів, бивши указкою по руках. 

Дівчаток до школи спроваджували з полотняними сумками, возили човнами по озері, зимою бігали до школи пішки через озеро, хоча в морози старші діти або ж тато запрягали коника Шимона чи Валюха і їхали по маленьких учениць

Усі спогади записані мною зі слів бабусь Якименко Зої, Барабаш Лариси та тітки Лозіцької Роми".