четвер, 12 березня 2015 р.

Село Комори поки що існує…

Жителі Комор
Серед Прип’ятських боліт, які простягаються на сотні тисяч квадратних кілометрів, на клаптику землі розміром 2х1,5 км розташоване невеличке село Комори.

Навесні весь навколишній простір біля нього вкривається водою.

Влітку очі не втомлюються любуватися неповторною красою, а взимку дороги так перемітає, що доїхати до села неможливо. 

Але сюди рідко хто й навідується: інколи приїжджають діти, аби провідати стареньких батьків; часом прибувають польські туристи, щоб відпочити від цивілізації.

Нині тут проживає всього 56 жителів (2012 рік). Скільки їх залишилося на момент, коли ви читаєте це дослідження, невідомо, адже рік тому в селі було 68 чоловік. Найстарший у селі дід Гриша – Гурінович Григорій Федорович, 1924 року народження. 

Наймолодша жителька села – Мінько Анастасія Яківна, 1942 року народження. Загалом середній вік мешканців Комор – 78 років.

Село старіє. Тут давно вже не народжуються діти, не оселяються молоді пари. Наймолодші коморяни народилися ще в 1972 році. Школу закрили у 80-х, клуб – у 90-х роках ХХ століття. У селі немає навіть магазину.

Одна-єдина установа тут працює – фельдшерсько-акушерський пункт.

Одна людина продовжує ходити на роботу – фельдшер Любов Герман. 

Один раз на місяць (в останню середу місяця) сюди курсує автобус Зарічне - Комори: в інші дні пасажирів немає.

Один раз на тиждень, у суботу, сюди приїздить авто з продуктами.

Навіть пенсію виплачують тут одночасно всім пенсіонерам в один день.

Забутий Богом і людьми край, подумаєте ви, і будете праві. Та ці болота і село пам’ятають багато сторінок історії поліського краю. Ми намагалися встигнути їх зафіксувати. Село зникає з карти України. Пусткою стоять десятки хат.

І дуже жаль, адже всім відомо в нашому районі, що чуйніших і добріших людей, як у Коморах, ви ніде не зустрінете. Смачнішої картоплі ніде не покуштуєте. Чому ж селу судилася така нещаслива доля?!

Відповісти на це запитання намагалися члени експедиційного загону «Сходинки краєзнавства», досліджуючи історію Комор. Чимало коморян нині мешкає в Мутвиці. І саме їхні діти вирішили розказати світу про це унікальне поселення. А раптом хтось захоче продовжити його славні сторінки…

Погляньмо на карту України

За нинішнім адміністративним поділом село Комори належить до Неньковицької сільської ради Зарічненського району Рівненської області. Воно розміщене на Східно-Європейській платформі, у Прип’ятському прогині.

Географічні координати населеного пункту такі: 51°54′49″ північної широти і 25°58′10″ східної довготи; середня висота над рівнем моря – 142 м. Біля села протікають ріки Прип’ять та Вибій. Відстань від Комор до райцентру – 20 км, до Києва – 444 км. Населення – 56 чоловік. Поштовий індекс -34021; телефонний код +3803632. Густота населення – 4.38 осіб/км². 

По сусідству з Коморами таке ж неперспективне білоруське село Стайки, де проживає менше десятка жителів… Невже така доля чекає й Комори?

Таємниця назви села 

У давніх історичних документах назва села звучить по-різному: Komory, Komary, Komora. Про це ми довідалися, переглянувши до десятка давніх карт (Додаток 1). Серед жителів району побутують також назви Коморе і Комори.

Одне із занять гуртка ми присвятили етимології цих слів. «Словник староукраїнської мови ХІV – ХV століть» АН Української РСР за 1977 рік подає таке тлумачення слова «комора»: 1) «державна скарбниця, казна»: «ис каждого клита по 2 гроша широкая су княжю комору давати на каждыи рокъ (Бохур, 1377 Р.24)»; 2) будинок . Про те, що Комори існували в ХV столітті, ми знали, отже, одне із цих значень має пояснювати назву села.

Підтвердження знайшли у білоруського краєзнавця Дубровського. Він стверджує, що село Комори колись відігравало стратегічне значення в житті поліського краю. Воно знаходилося на зливі рік Прип’ять та Стир і контролювало весь рух торгових суден, які прямували до Пінська.

Тут збиралася чимала плата за проїзд, зосереджувалися дуже великі кошти, звідси і оригінальна назва цього села". Цю ж думку підтверджує і вчений Цинкаловський: «Прип’ятська дорога була знана збирачам данини – руським князям, купцям. Вони відвідували численні погости на Поліссі перед весняними розливами». 

У дослідника Сидоренко знаходимо інформацію, що річка Стир у XVI-XVII столітті виступала важливою торгівельною артерією для перевезення поташу, збіжжя в країни Європи, Балтії. Тому в цей період на берегах річки виникає ціла сітка митних комор. 

У польській мові комора (польс. – komora celna, mytna) – місце стягнення митних оплат та контролю за провезенням товарів. 

На українських землях митні комори фіксуються вже в XІV столітті. Вони розташовувалися в головних осередках адміністративної влади краю, на схрещенні важливих торгівельних шляхів, поблизу переправ, на кордонах держав та регіонів.

До складу системи митних комор з XІV столітті входять головні митні комори, що становили центри митних округ, а також звичайні митні комори та їхні відділення – прикоморки, що розташовувалися на проміжних пунктах торгівельних шляхів.

Митні комори розташовувалися виключно в державних містах, натомість прикоморки — також і в приватних населених пунктах. Штат митної комори та прикоморка складався з митника та писаря комори, щоправда, з 1765 на прикоморках штат складався з ревізора, писаря або експедитора. Наприкінці XVІІІ столітті митні комори було замінено на розгалужену систему митниць та митних постів.

Комірниками називали судових виконавців. Фінансові інспектори (секвестратори) при невиплаті податків використовували засоби примусу. Опис цього ганебного явища можна знайти в книзі російського письменника Андрія Дугінця «Стохід»: секвестратор розкриває хату селянина, забирає в сім’ї останнє порося за невиплату боргу. А роботи в секвестраторів на Поліссі було багато: згідно даних 1934 року, невиплата за податки в цьому році становила 80 мільйонів злотих.

В етимологічних білоруських словниках знайшли й інші тлумачення цього слова: «камора» – спеціальний дім, у якому оцінювали товар, який привозили та продавали купці. Звідси слово «коморне» - грошовий податок. А село й нині називають Коморе. А от «каморнікі», пишуть філологи-білоруси, – це у ХV- ХVІ століттях категорія вільних і «пригонних» людей, які не мали власного двору та землі і наймали житло за гроші. 

Таке трактування назви села теж має право на існування. Підтвердженням цього є місцеві легенди. «Вікіпедія» пише, що німецькі військові перевозили в Комори єретиків, військовополонених, зрадників, злочинців, оскільки втекти з цього місця практично неможливо.

Проневич Л. П. розповідала нам, що на цей острівок суші, схований серед боліт, у давні часи відправляли на заслання неугодних королівській владі людей, тобто каторжників.


Таку ж версію підтверджує і Гурінович М. Г.: «Першими тут оселилися втікачі від панської чи королівської влади, які не бажали терпіти наруги. Найдавніші коморівські роди - це Лихмани та Германи. За місцевою легендою, вони з’явилися тут за часів війни 1812 року, коли цими землями проходив Наполеон.

Багато ворогів втопилося у болотах. Серед воїнів Наполеона були й німці-музиканти, які грали на трубах. Через якісь, досі не відомі причини, вони залишилися на поліській землі і назавжди тут оселилися. В обох прізвищах є німецьке слово «Mann», що означає «чоловік»: Герман – «пан чоловік», Лихман – мабуть, лихий чоловік.

Носили місцеві жителі і суто українські прізвища: Шикіло, Дейнеко, Пархомчук, Демчук. «Вони, певне, були втікачами», - твердить Марія Григорівна. Гуріновичі та Куцевичі прибули в Комори з Нобля. Нових поселенців привабила земля, яку можна було виробити на болотах.

А в польській краєзнавчій збірці «Поліщук» село Комори назване безпанським.. «Ми знаємо, як виникло наше село, - твердила нам Демчук О. В. - Тут жили «свободні» люди, які не мали над собою пана. У нас і землі-то панської не було» [15.4]. Отаке-то пам’ятають вони, нащадки безпанських Комор!

Деякі корінні жителі по-своєму трактують назву села. Просто місцева річка в окремих місцях робить круті завороти, утворюючи так звані «комори» на берегах. Звідси і назва села.

Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що саме місце розташування села Комор і визначило його назву. 

Давні історичні документи розповідають

Місцевість, де знаходиться село Комори, в різні часи належала до різних держав: Литви, Польщі, Росії, Білорусії, України, тому документальні свідчення про цей населений пункт ми відшукували в польських, білоруських, українських виданнях.

Але найбільше інформації знайдено в музеї Білоруського Полісся, що в місті Пінськ, в архівах Рівного та Бреста.

Найдавнішу згадку про Комори подає «Ревизия королевских пущ в бывшем Великом Княжестве Литовском с присовокуплением грамот и привилегий на входы в пущи и на земли Григория Воловича», складена в 1559 році, а видана у Вільно в 1867 році.

На сторінці 237 цього видання вміщена підтверджувальна грамота королеви Бони на чотири дворища пінському судді Сеньку Домановичу. Вона датована 24 травнем 1523 року: «Билъ намъ чоломъ боярынъ Пинскій Сенько Домановичъ и поведалъ передъ нами, ижъ князь Федоръ Ивановичъ Ярославичъ далъ ему чотыры чоловеки, на имя: Тиша Яневича, а Андрея Демидовича и зъ сынми ихъ у Прыкладникохъ, а в Коморы Василья Байчаковича, а Семена Дедовича и зъ сынми ихъ, и зъ землями пашными и бортными и сеножатьми и со всемъ съ тымъ, какъ ся тыи люди здавна въ собе мели. И на то ему листъ свой на паргамине подъ завесистою печатью далъ …». 

Королева Бона підтвердила право боярина Домановича на два дворища в селі Комори. Уважно прочитавши цей документ, ми прийшли до висновку, що до 1523 року село вже існувало, адже в грамоті вказується, що жителі Комор Василь Байчакович та Семен Дідович із синами тримали ці землі здавна.

Хтозна, можливо, колись історики знайдуть в архівах ще давніші свідчення про Комори. Але серед відомих нам документальних свідчень про село найдавнішою є дата 24 травня 1523 року.

У «Ревізії» Воловича ще декілька разів знаходимо документи про Комори. З уроків історії нам відомо, що під час свого правління королева Бона заселяла пусті землі на Поліссі. В одній із підтверджувальних грамот від 11 квітня 1536 року повідомляється, що пінський суддя Сенько Доманович раніше «отримав з ласки господарської» два пустих дворища в селі Комори: Іванівщину та Батиївщину.

А тепер він звертається до королеви з проханням дати йому ці землі на вічне користування. Бона підтверджує право Сенька Домановича, його дружини та сина на вічне володіння цими дворищами «зъ данью грошовою и медовою и куничною, со всими иншими доходы, пожытки, которыи будуть съ тыхъ земль, здавна прыслухивали, альбо теперь прыходити могуть, и зъ ловы звериными после того, якъ ратище нашо замковое разъ обыйдеть, и пташыми, водами, и зъ езы, и съ озеры, и прыдухи рыбные, которые бы ся коли въ тыхъ земляхъ трафили…».

За цими словами королівської грамоти ми можемо довідатися, на яких же умовах тримали землі в селі Коморах Домановичі. Що означало кожне із цих слів королівської грамоти, пояснено у передмові до «Писцевої книги Пінського та Клецького князівств».

Сплатити грошову дань – значить заплатити за одну волоку землі 20 грошей та одну солянку жита. Медовий податок заключався в тому, що зібраний господарем мед ділився порівну між володарем бортей та королевою.

Під час збору меду спеціально призначена людина - полазник - перевіряв видобуток меду, щоб селянин не обманув королеву. Куничний податок платив той, хто не варив пиво, не «курив вино». Значить, в Коморах не виготовляли спиртного, інакше б платили капщизну. Полювати господарі дворищ Іванівщина та Батиївщина могли тільки після того, як їхніми землями пройдуть королівські мисливці.

Разом із орною землею на чинш володарям дворищ надавалося право користування сінокосами, вигонами, право ставити борті, «ези» та гаті (запруди для ловлі риби та в’юнів), пасти худобу. А нові власники дворищ мали «служыти службу земскую, военную по тому, якъ иншые бояре шляхта великого князства Литовского служать…».

8 листопада 1548 року королева Бона знову розглядає проблему володіння дворищами Дідівське та Батиївщина в Коморах. У Сенька Домановича та його сина Івана виникли проблеми: частину дворища Батиївщина, яку називали Котовське, привласнили Іван та Нац Ігнатовичі. Королева посилає своїх повірених до Комор, аби ті перевірили право на володіння цими землями та встановили правду. 

У музеї Білоруського Полісся ми знайшли ще один давній документ, де згадуються Комори, - «Писцеву книгу» Хвальчевського, складену в 1552 – 1555 роках. У 1552 році королева Бона веліла пінському старості Станіславу Хвальчевському спільно з королівським ревізором Мельницьким, підкормчим Олексієм Чесновицьким провести розмежування усіх належних їй земель.

Землемірні роботи проводилися 3 роки, були переміряні і поділені всі орні землі. Для обмірів використовувалися такі міри, як морг, прут та волока. Великі лісові простори і покриті водою болота залишилися не виміряними.

У «Писцовой книге Пинскаго и Клецкаго княжествъ, составленной Пинским Старостою Станиславомъ Хвальчевскимъ въ 1552 – 1555 гг.», а виданій у Вильно в типографії Сиркіна в 1884 році, зафіксовано, скільки земель було навколо Комор. Тут вказувалося, що «землі того села виміряні за старими межами по різних місцях». Обмірювання в селі Комори проводилося в 1554 році.

Тут описано 7 коморівських дворищ: Кунашовське, Тринтинське, Хлюпчинське, Якимовське, Вірбиловське, Костюковське та Берестенське.

Дворища Кунашовське, Тринтинське та Хлюпчинське належали Івану та Нацу Ігнатовичам. Вони господарювали на своїй землі самостійно. Землі ці розміщувалися на урочищах Островичі, Кут, Гай, Броща, Залужжя, Черепов’є, Грушка, Пилив’є, Шусні, Постоянне (всього 20/16 моргів). Цікаво відзначити, що під Гаєм ці землі були у 8 місцях – 10/10 моргів, на Островичах у 3 місцях - 29, 5 прутів.

Дворищем Якимовське володів Яц Мойшієвич з потужниками, і мали вони землі в урочищах Кут, Гай, Залужжя, Щерковичі, Липне, Часте (всього 9/13 моргів). Потужниками в той час називали помічників небагатих володарів землі.

У дворищі Вірбиловське господарював Марцін Матвієвич з потужниками. Їхні землі знаходилися в урочищах Кут, Островичі, Гай, Щерковичі, Свіденець, Таргошин, Часте (всього 9/20 моргів). Цьому ж Марціну Матвієвичу з потужниками належало і дворище Костюковське, землі якого розташовувалися в урочищах Кут, Островичі, Гай (всього 6/16 моргів).

На дворищі Берестенське проживав Томилич Манєвич з потужниками. Землі цього дворища знаходилися в урочищах Кут, Гай, Постоянне, Везове, Гнатова могила, на острові Липне (всього 10/22 моргів).

У «Писцевій книзі» Хвальчевського відзначено, що всі перемірені землі села Комор складали 1/26/27 волок. Якщо підсумувати ці дослідження, то можна прийти до висновку, що в ХVІ столітті в селі Комори проживало багато жителів. 

Нам вдалося знайти виписку із іншого документу - «Ревизии подымного налога Брестско-Литовского воеводства», складеної в 1673 році пінським поборцем Самуїлом Колбом. Тоді в склад Брестсько-Литовського воєводства входив і Пінський повіт. У цьому документі вказувалося, що з маєтку Комори пан Бенедикт Качаловський сплачував подимний тариф із 5 дворів.

Цікаві відомості про село Комори вміщує і «Словник географічний Королівства Польського та інших країв слов’янських» 1885 року видання. Він подає таку інформацію: «Село Комори знаходиться в третьому окрузі поліцейському гміни Хойно.

Здавна належало пінським уніатським священикам. Зараз власність Ридзевських. Мешканців 164». Згідно даних цього «Словника», у нашому рідному селі Мутвиці тоді проживало тільки 68 жителів, у нинішньому райцентрі Зарічному – 350. Значить, Комори в ті часи було достатньо великим селом.

У «Ревізії» Воловича ще декілька разів знаходимо документи про Комори: 11 квітня 1536 року Домановичу даровано два пустих дворища: Іванівщину та Батиївщину; 8 листопада 1548 Бона розглядає проблему володіння дворищем Батиївщина, бо частину його привласнили Іван та Нац Ігнатовичі. 

Виявляється, сама королева Бона займалася справами в Коморах! 

Олександр Грушевський у своїй праці «Пинское Полесье» подає ще один документ королеви Бони, який стосується коморівських людей. Королева доручає старості Хвальчевському розібрати скаргу володаря Погосту Олізара Дмитровича, який жаліється на людей коморівських, що чинять йому кривду. Не допускали коморяни своїх сусідів-погощан до багатих на рибу вод!

Про що говорять топоніми села

Дослідили ми і урочища цього села. Кожну назву нам коментували старожили. Виявляється, що зафіксовані королівськими підданими коморівські урочища існують і донині. Так, є сьогодні поля, що мають назву, повністю ідентичну з давньою: Грушка, Гай, Липне, Кут, Пильов, Залужжя. Деякі з них під впливом часу змінили своє звучання: Островичі стали Островками першими та другими, Шутин – Шусні, Часте – Частиї, Ігнатова могила – Ігнатов.

А з’явилися ще й нові: Великий берег, Вороннячко, Єменець, Дубовий, Загайя, Озерище, Залісся, Берог, Лужа. Окремі з них можна назвати орієнтирами, бо чітко вказують місце знаходження: за лісом чи гаєм, на березі чи на островах. А є такі, що нагадують про тяжкі бої, які ще пам’ятає село: Стрілов, Пильов, Болешин, Батиївщина, Пересічин, Татарський брід . 

Назва урочище Пересічин, стверджував наш респондент Юрій Харковець, асоціюється зі словом «січ»: саме тут пересікли татар. А поруч брід, названий Татарським. По ньому, стверджують коморяни, тікали татари [15.1]. Назва дворища Батиївщина, зафіксована в грамотах Бони ще в ХV столітті, переконує нас в тому, що на землях цього села дійсно проходили бої з татарами.

Поліський Сусанін веде партизанів через Комори

Вивчаючи польські та українські документи, ми дізналися, що непрохідні болота навколо Комор використовувалися і Першій, і в Другій світових війнах для несподіваних нападів на ворога.

Одну із сторінок історії села Комор ми розвідали завдяки документам, знайденим у пінському музеї. У 1925 – 1939 роках у державній гімназії Пінська, на той час повітового міста, діяв краєзнавчий гурток, учасники якого були членами Пінського відділу Польського краєзнавчого товариства.

Вони ходили селами повіту, збирали цікаві відомості, а потім видавали краєзнавчі збірки. Бували і в наших селах, які нині віднесені до України. Альманах «Поліщук», 1938 року видання, вміщує цікаву інформацію про події Першої світової війни на Поліссі, які безпосередньо стосуються Комор.

У вересні 1915 року німецький фронт застиг на території Полісся. У листопаді були сильні морози, болота підмерзли. 28 листопада відділ російських військ разом з місцевими жителями вирушив до Невля, де стояв німецький штаб. Поводирем був житель села Борове Олімпіуш Дяденчук, який добре знав усі стежки в близьких і далеких околицях.

Поліський «Сусанін» провів усі 150 чоловік російських солдатів та місцевих «охотників» через болота на село Комори. Там за допомогою місцевих жителів здійснили переправу через Прип’ять – Струмінь – Стохід».

Село Невель було обнесене колючим дротом. Тут, у маєтку Млодзінських, знаходився німецький штаб і телефонна станція. Німці не чекали атаки. Це дало можливість захопити зненацька весь штаб. 

Наскільки важливою була ця операція, говорить той факт, що цар Микола ІІ, познайомившись із її результатами, нагородив учасників походу 5 Георгіївськими Хрестами та 15 Хрестами 4-го ступеня.

Про цей епізод часів Першої світової ми недавно розповіли в районній газеті «Полісся». Навіть наші дідусі дивувалися, які цікаві відомості нам вдалося відшукали.

З інших історичних джерел відомо, що під час того походу було вбито близько 600 німецьких солдатів, в полон взято генерала Фабаріуса, знищено чимало ворожих запасів. Поверталися партизани з Невля знову через Комори, а переправу організовували жителі цього села.

Події Другої світової війни 

Гіркий спогад у коморян залишила і Велика Вітчизняна війна. На наше запитання «Які часи в житті Комор були найтяжчими?», жителька села Л. П. Проневич відповіла: «Війна. Коли німці прийшли в село, його жителі села били лід і тікали від ворога.. Хто мав човни, хапав дітей, грузився на човен і плив.

Спочатку ми зупинялися в Мутвиці. Коли приїхали в село, мутвичани розібрали нас по хатах. Якщо не було родичів, просилися в любу хату, і люди приймали. А пізніше всіх евакуювали в Телковичі та Перекалля. А що в селі творилося, страшно розказати…», - розповіла вона нам.

Ми уважно вислуховували розповіді жителів про Велику Вітчизняну війну. Але в дослідження своє вирішили ввести спогади безпосереднього учасника тих подій Іванова А., полковника запасу, заступника голови Ради ветеранів 212-ої стрілецької дивізії, учасника боїв на території Зарічненського району.

У селі Комори стояв німецький гарнізон. Розміщення його було дуже вигідне: село з усіх сторін оточене водою та болотами. 669 стрілецькому полку 212-ої дивізії було поставлено завдання знищити ворога в цьому селі.

Розвідники сержанта Лелікова ретельно вивчили сили противника, місця розташування вогневих точок. Шляхом досвіду жителів села Коморе вдалося встановити, що гарнізон нараховує 40 чоловік, на озброєнні має 1 міномет, 3 ручних кулемети, автомати та гвинтівки. Солдати розміщувалися в 4 будинках, у 5 був штаб.

Іншого способу, як на човнах, переправитися до Комор не було. Тому було зібрано 34 човни, на яких проводилися тренування. Солдати вчилися веслувати, стріляти з човнів.

Комісар батальону І. К. Матвєєв у цей час готував до операції інших «бійців», які повинні бути провідниками в село в нічних умовах. В їх числі були І. Д. Трушевич, М. Г. Демчук, М.Шукало, Б. І. Пархомчук, Т. Г. Гуринович, В. Д, Демчук та інші – всього 27 чоловік.

Весь загін в складі 75 чоловік був розбитий на 8 підрозділів: відділення старшини Фатилова, сержанта Худояра мало ліквідувати ворожі кулеметні точки на західній околиці села; сержанта Іванова – захопити міст на північній околиці, знищити кулеметну точку та всю охорону мосту, відрізати шляхи відходу загарбників; відділенню молодшого лейтенанта Ібатулліна, сержантів Сарина, Наркузеєва і Конева ставилось завдання знищити німців, які розквартирувалися в селі. Розвідники Лелікова мали захопити штаб.

Пізнім вечором 5 квітня 1944 року бійці завантажилися в човни і вирушили по Гнилій Прип’яті на виконання бойового завдання. Попереду в головному дозорі йшло 2 човни, на одному з них знаходився знавець тутешніх рік та водойм І. Д. Трушевич. Біла 3 годин ночі дійшли до Комор. Частина бійців висадилося на південно-західній околиці села, інші обігнули село із заходу і зійшли на берег біля кладовища. Група Іванова з провідником Н. Г. Демчуком вирушила до вітряного млина.

Ніч була темною, німці відчували себе в повній безпеці. Бій розпочався з дій розвідників сержанта Лелікова, які оточили і захопили штаб. Перший постріл став сигналом для всіх. Група Ібатулліна з 6 чоловік підійшла до будинку Пархомчука, де перебували німці, і оточила його. І. Д. Трушевич безшумно відчинив ставні на вікнах.

У цей час відділення Сарина, де був провідником М. М. Шукало, оточило будинок Макарчуків, бійці сержанта Наркузеєва залягли біля домівки Г. В. Васильєва, де жив комендант гарнізону.

У будинки, де жили німці, полетіли гранати. Бійці лейтенанта Іващенка знищили склад боєприпасів. Фашисти, не розуміючи, що сталося, вискакували з будинків у одній білизні. Але їх зустрічали автоматні черги, потім розпочався рукопашний бій. 

У цьому бою було знищено і зрадника, який завдав багато шкоди жителям села. Демчук О.В. розповідала нам, що в одному з будинків села ховався зрадник, який видавав німцям своїх людей. Це він показав німцям дорогу із села Стайки на Комори. І коли вже прийшли наші, його хотіли спіймати, а він виліз на горище, зробив дірку на стрісі і хотів утекти, а потім упав зі стріхи.

До ранку все стихло. З фашистами було покінчено, в полон взяли 5 німців, захопили міномет, 2 кулемети, 15 гвинтівок, 1 автомат і рацію. Проте були втрати і серед радянських воїнів: загинув кулеметник Євген Кушнирьов і командир відділення, молодший лейтенант Іван Дяков.

Під час захоплення мосту ворожий вартовий відкрив по них вогонь. Двох воїнів було поранено. Загинули і жителі села М. М. Шукало та М. І., які надавали допомогу при знищенні німецького гарнізону.

Коли бій затих, на вулицю висипало кількасот чоловік. Виявляється, німці зігнали їх з навколишніх сіл, щоб відправити до Німеччини. Мітингувати було ніколи, тому що німці в останню мить встигли повідомити про бій у селі по рації і підкріплення могло з’явитися з хвилини на хвилину. Звезені з цілого району люди були переправлені через річку в безпечне місце.

Із сльозами на очах дякували мешканці Комор радянським солдатам за визволення. Від імені односельчан К. Шинкар та А. Гладкович написали в дивізійну газету «На штурм» лист-подяку. Вона була опублікована 16 квітня 1944 року.

За успішне виконання бойового завдання більше 20 чоловік було нагороджено орденами та медалями. На грудях в Ібатуліна засяяв орден Червоного Прапора, у Наркузяєва – Вітчизняної війни ІІ ступеня. 

А гітлерівці дійсно згодом з’явилися знову в селі, але в цей раз уже для того, аби відомстити непокірним коморянам. Вони спалили майже все село. «А ще закопали вбитих німців. Ця могила знаходилася «на колхози», тобто на місці розташування колишнього колгоспного господарства. Нині там все зруйновано.

Коли жителі села повернулися з біженців, на місці поховання німців стояв хрест. Його зробили самі німці. З часом цей хрест був знищений», - розповіла нам Ольга Володимирівна Демчук, 1930 року народження.

«Недавно в село приїздили якісь люди з якимось «приборами», екскаватором шукали цю могилу, але вони не там копали, тому й не знайшли місця захоронення. Це, мабуть, німці, які хотіли поставити хоч би хрест на могилі своїх земляків. А там коморяни уже й орали, й корови пасли,», - додала вона.

Ольга Володимирівна розповідала також, що в ту ніч їхню сім’ю попередили про те, що в селі буде стрілянина. «Побуди дітей і сідай коло груби з дітьми, щоб не попастися під пулі», - сказав батькові коморянин Борис, учасник бою в Коморах.

Про те, яких втрат зазнало село Комори в роки Великої Вітчизняної війни, розповідають цифри із «Акту-зведення потерпілих господарств від німецько-фашистських загарбників у 1941 – 1944 рр. по Морочнівському району Рівненської області». 

У цьому документі вказано: «Морочновський райвиконком і райком КП(б) доносить, що економічний стан сіл, визволених від німецької окупації 15.07.1944 року, поганий. Обслідувавши ці села, встановили, що село Коморе потребує допомоги. Тут знищено всі 164 двори.

Ця місцевість представляла з себе передову ділянку фронту. Населення було виселено, частина розбіглася по лісах. Ніяких засівів ярих культур робити було неможливо. У селі немає засівів картоплі, вівса, ячменю, гречки, проса, овочів.

Цих культур немає не тільки на поточне харчування, але й на засів на весну 1945 року. Із загальної площі засіву в Коморах знищено 173 га , перекопано окопами, бліндажами, дротами, загородами більше за 100 га. Ще і зараз це село заміноване, що не дає можливості робити уборки.

У селі практично немає худоби. Тільки деякі селяни переховували її в болотах. Немає возів, сільськогосподарського реманенту. Вся дрібна худоба – вівці, свині, птиця - вивезена та винищена.

Селу потрібна негайна допомога у галузі робочої сили і тваринництва, інвентарем, товарами. Широко потребують тут сіль, сірники, мило, керосин».

Під час окупації в Коморах діяло партизанське підпілля, яке налічувало 15 чоловік, а пізніше – загін самооборони. Очолив його патріот Іван Шукало. Підпільники підірвали баржу, призначену для транспортування награбованого фашистами майна [18]. А ще в той час у село потрапило 32 радянські воїни, які вирвалися з полону і блукали болотами. Всі вони знайшли притулок у Коморах, а потім поповнили ряди партизанів. 

Чимало коморян воювало на фронтах Великої Вітчизняної. На обеліску слави, який так ретельно доглядають жителі села викарбовано 30 імен тих, хто не повернувся із цієї страшної війни.

Перед тим, як іти на зустріч із старожилами села, ми ознайомилися із змістом «Книги пам’яті України». Її автори подають імена 26 коморян, або пропали безвісти, або загинули в боях. У Польщі та Естонії, у Росії та Білорусії, у Латвії та Німеччині розкидані могили цих воїнів. Є тут рідні брати: Шукало Павло, Василь, Сидір та Григорій Павловичі, Демчук Адам та Сергій Єрмолаєвичі, Пархомчуки Микола та Василь Івановичі.

Але коли ми порівняли записи «Книги пам’яті», то виявили, що тут немає імен загиблих Васьковця Василя Олександровича (пропав безвісти в жовтні 1944), Дейнека Митрофана Сидоровича (загинув у 1946 році, похований у місті Пінськ), Демчука Адама Єрмолайовича (пропав безвісти у березні 1945) та Демчука Володимира Кононовича ( загинув у вересні 1944, похований у Польщі). Зате є на обеліску імена Германа С. Н., Лукашука П. П., Райчука М. І., яких не називає «Книги пам’яті», але яких увіковічнили односельці.

Як так трапилося, що не всі імена загиблих висічено на обеліску, ми дізналися, коли встановили історію створення обеліску. Згідно переліку об’єктів культурної спадщини Зарічненського району, пам’ятний знак у селі Комори встановлено в 1974 році, а «Книга пам’яті» видана в 1995.

Були ми здивовані і тим, що тут немає імен загиблих у селі воїнів 669 стрілецького полку Кушнирьова та Дякова. Напевно, ініціатори створення обеліску не знали імен цих воїнів.

Можливо, один із них похований на сільському кладовищі. Там стоїть пам’ятник з надписом: «Имя твое неизвестно, подвиг твой безсмертный».

Про історію цієї могили нам розповіла жителька села Проневич Любов Прокопівна: «Один житель села пішов жати жито і побачив там важко пораненого солдата. Його доглядали, а через деякий час він помирає. На тому місці воїна поховали. А вже з часом перенесли прах на кладовище і встановили пам’ятник».


Книга Пам’яті і Слави Волині» в 15 томі називає лише одне прізвище учасника національно-визвольних змагань 1941-1945 років, уродженця села Комори. Це Герман Дмитро, 1924 року народження, член формувань ОУН-УПА. Загинув біля села Мале Морочне.

На болотах поблизу села переховувалися євреї. Цікаву історію розповіла нам Проневич Л. П.: «Комори німці не бомбили, а перелітали через село. Але жителі села ховалися від бомбардувань на болотах.


І ось одного разу, побачивши фашистський літак, ми теж побігли до болота, до урочища Ями. Ми на урочищі Стрілов пасли корів. Коли дивимося, з одного куща йде димок. Придивилися і підійшли ближче. Виходить звідти єврей, потім другий. Це були батько із сином. Біля нас вони вже поживилися.

Але потім їх все ж вислідили. Вони сіли в човен і хотіли тікати, але човном керувати не вміли, то швидко це в них не виходило. Німці почали стріляти, а човен закрутився на Озерищі, от німці і розстріляли їх. Трапилося це в урочищі Єменець».

Трагічний відгомін війни

Ми розлянули інше, не менш цікаве джерело інформації про наш край – «Книгу скорботи України». У ній розповідається про 3 жителів села Комор, які підірвалися на німецьких мінах у 1944 та 1945 роках.

І знову були щиро здивовані з того, як мало були проінформовані ті, хто укладав цю книгу. Згідно «Узагальнених даних про встановлення злодіянь, причинених громадянам СРСР німецько-фашистськими загарбниками по Морочнівському району», у селі Коморе вбито бомбами та снарядами 22 чоловіки.

Спілкуючись із жителями села, ми дізналися про те, що жителів Комор після війни на кожному кроці чатувала небезпека, і все ж ніхто не залишив свою малу батьківщину. Ось розповідь Проневич Л. П.: «Одну сторону села німці спалили, а в другій залишилося декілька хат.

За тими будинками була споруджена загорожа з колючого дроту, а за нею йшло мінне поле в чотири ряди. Німці розраховували на те, що людина, яка там ступатиме, обов’язково наступить на міну.

У селі загинуло від мін більше 10 чоловік. Загинув один хлопець, який хотів зняти міну, жінка і чоловік. Один житель села підірвався на міні за селом коло річки. Жила в селі невлянка Гурінович Катерина (коморівська невістка із села Невля).

Біля озера Сосно паслося четверо їхніх коней. Вона з дідом Юхимчиком пішли їх шукати. Біля озера Сосно натрапила на міну. Цілу ніч жінка там качалася, доки не знайшли її. На все життя вона залишилася без ноги, але все робила, як усі здорові жінки, навіть жито в колгоспі жала».

А ось розповідь Харковця Юрія Миколайовича, уродженця села Комори: «Мій батько, Харковець Микола Каленикович, 1932 року народження, розповідав мені, що хлопчаки 10-14 років хотіли побачити, як зриваються міни, і вони йшли їх шукати, а потім кидали у вогонь.

Були випадки, що діти підривалися під час таких забав. Один із них – Пархомчук Володимир – навіть залишився без ноги. А мати Харковця Миколи навіть наказувала сина, щоб не йшов грати в такі ігри».

Про що мовчить коморівська капличка

Є в селі й унікальна архітектурна пам’ятка. По всій півночі Рівненської області ви не знайдете такої церковної споруди. При в’їзді в село, за 100 метрів на захід від головної вулиці, поміж могутніх ясенів, в оточенні хрестів-пам’ятників, стоїть чепурненька каплиця.

Вона прямокутної форми і складається із двох кубів-ярусів, поставлених один на другий і розділених поміж собою карнизом. Розмір цієї будівлі 150х150см у ширину і 3,5м у висоту.

Віконні отвори на першому ярусі замуровані, а верхні – засклені. Їх можна відкрити. Увінчана капличка чотирискатним дахом під бляхою і невеликим залізним хрестом..

На початку 80-х років ХХ століття місцевий житель Шукало Володимир Матвійович зумів організувати односельчан на збір коштів, і вони всією громадою поновили святиню. Саме тоді, стверджувала Єва Іванівна Байчук, у середині каплички була знайдена письмова відомість.

Жінка все своє життя прожила обабіч каплиці і пам’ятала все, що про неї говорили в селі. Так от у знайденій записці була написана дата побудови – 1644 рік. Цей письмовий запис знову замурували в капличку.

Яку б із версій про заснування села ми не обрали, маємо чіткий доказ того, що споконвіків жили тут люди віруючі. Через бездоріжжя і віддаленість від церков побудували вони цю каплицю в центрі свого сільця, щоб служила вона їм і їхнім дітям.

А як служила ця невелика церковна споруда людям, розповідали Дейнеко Віра Дмитрівна, Дороніна Лідія Василівна священику церкви Параскеви-мучениці з Морочного Павлу Дубінцю. В довоєнний час і в перші роки після війни приїжджали сюди священики із Хойно, Морочного для церковних відправ, освячення пасок, води. А також сповідували людей.

З особливою урочистістю проводилися служби на святого Юрія, коли в селі був «кермаш». Спочатку всі жителі приходили до каплички на службу, а потім приймали та пригощали гостей у своїх будинках. Миттєвості таких урочистостей зафіксовані на фотографіях, зроблених у 50-х роках.

В інші дні кожен міг вільно прийти до цього місця, помолитися Богу, повісити рушник або поставити свічку. Приходили сюди і люди з навколишніх сіл, приносили обрік, якщо їм загрожувала небезпека. У роки Другої світової війни, коли село було заміноване і покійника не можна було винести на кладовище, біля каплиці ховали померлих. Тому і стоять там хрести на могилах.

Перед Великоднем жителі села завжди прибирають територію навколо каплиці, вішають рушники, поновляють ікони. Коли ми проводили історико-етнографічне дослідження в селі, каплиця мала досить акуратний вигляд. Відчувалося, що її бережуть у селі. І так не хочеться вірити, що з часом вона стане пам’ятником-реквіємом зниклому селу.

А в давні часи село відносилося до Хоїнського приходу, де стояла церква Вознесіння Господнього (1897 року будівництва).

Як Мурашко коморян за собою водив

В історії цього села є ще одна досить невесела сторінка. «У 30-х роках ХХ століття до громади віруючих у село Комори прибув невідомий на прізвище Мурашко. Він почав закликати людей до переселення на Сіон. Багато жителів села повірили його заклику. Вони продали своє майно, будинки і сім’ями вирушили за Мурашком.

Люди вірили, що вони їдуть будувати нове життя. Але через деякий час розчарувалися у своєму вожакові і почали повертатися додому. Але дома все треба було розпочинати заново, адже в Коморах нічого не залишилося. Люди втратили віру – таким сильним було їхнє розчарування», - розповів нам Харковець Ю. М.

Цю сторінку з життя села Комор нам вдалося пояснити, прочитавши статтю Любові Галухи «Євангельські християни святі сіоністи (мурашківці) – жертви радянізації».

Волинські та поліські землі, які мали глибокі протестантські традиції, стали в першій половині ХХ століття колискою ряду протестантських напрямів. У 1924 році в місті Гданську під керівництвом Густава Шмідта функціонувала філія Східноєвропейської місії «Асамблея Бога», яка спрямовувала діяльність християн віри євангельської.

При філії функціонували навчальні структури, у яких викладали в основному американські місіонери та проповідники. Це були двохрічна біблійна школа, яка забезпечувала кадрову підготовку пресвітерів і проповідників, та короткотермінові заочні курси з підготовки керівників молодіжних і дитячих гуртків та регентів.

Видавалися журнали польською, українською та російською мовами, брошури та розповсюджувалися на Волині і Поліссі. На цих теренах із п’ятидесятницького напряму отримали розповсюдження течії євангельських християн в дусі апостольськім, п’ятидесятників-сіоністів, євангельських християн Церкви Бога, п’ятидесятників-суботників, бідашівців, момотюківців, що в середині 30-х років переважною мірою влилися в громади церкви християн віри євангельської, яка отримувала фінансову та практичну підтримку із-за кордону.

Засновником секти п’ятидесятницького напряму євангельських християн святих сіоністів (ЄХСС), за якою закріпилася назва «мурашківці», був Мурашко Іван Петрович (1891 – біля 1953). Народився він у селі Размєрки Брестського повіту Гродненської губернії.

Про головного «мурашківця» існує дві протилежні думки. Одні дослідники стверджують, що Мурашко був малограмотним проповідником, бо закінчив три класи загальної російської школи. Натомість він є автором книг «Что запрещает й что повелевает слово Божие» (1922), «Что запрещает й что повелевает слово Божие. Свидетельство о крещении духовном» (1922), які фактично є своєрідними релігійно-тлумачними творами.

Це наштовхує на думку про спеціальну підготовку, а отже – здобуття ним відповідної духовної освіти. Крім того відомо, що Мурашко на початку ХХ століття емігрував у США, де прийняв баптизм, а потім перейшов до п’ятидесятників. Можливо, там він здобув відповідну освіту.

Повернувшись із США, Мурашко «почав оголошувати нову віру». Свої проповіді здійснював українською мовою. Під девізом «Зустріч Христа – навпроти Христові» почав створювати окрему секту євангельських християн святих сіоністів (мурашківців). Секта виникла в 1932 році. За його проповідями, отримати майбутнє спасіння міг той, хто вступить до секти і отримає «печаті Господні».

У числі основних положень цієї секти були й ідеї другого пришестя Ісуса на горі Сіон та встановлення царства Христа на землі. Новий Єрусалим мурашківцям бачився як зразкова комуна. У 1935 році на хуторі Заречиця Дубровицького повіту було організовано общину «Новий Єрусалим», куди з Полісся та Волині з’їхалося більше 100 сімей (понад 500 чоловік). Серед тих, хто розпродав своє майно і приїхав на хутір, були і коморяни. На виручені кошти було збудовано релігійно-господарське об’єднання «Земний Сіон».

У документах Рівненського державного архіву значиться, що найбільша чисельність секти досягала 700 чоловік. Станом на 1938 рік на хуторі Заречиця в бараках проживало приблизно 60 сімей. Спільно вони обробляли біля 500 га землі. Харчувалися на загальній кухні. Серед активних членів секти був Пархомчук Олександр, уродженець села Комор.

У 1939 році органи радянської влади ліквідували господарство мурашківців, а 8 членів секти було засуджили та покарали. Олександр Пархомчук із восьми років покарання відбув чотири у Воркуті, а з початком війни був направлений у радянську армію. У 1989 році члени секти «мурашківців», які зазнали політичних репресій, реабілітовані прокуратурою Рівненської області. 

Вивчивши історичні джерела, ми дізналися, що Мурашко Іван Петрович був засновником секти п’ятидесятницького напряму євангельських християн святих сіоністів (ЄХСС), за якою закріпилася назва «мурашківці». Він «проголошував нову віру», основним положенням якої була ідея встановлення царства Христа на землі.

У 1935 році на хуторі Заречиця Дубровицького повіту він організував общину «Новий Єрусалим», куди з’їхалося більше 100 сімей. На їх кошти було збудовано об’єднання «Земний Сіон», де проживали і сім’ї коморян. Серед активних членів секти значився і уродженець села Комор Пархомчук Олександр. У 1939 році органи радянської влади ліквідували господарство мурашківців. 

Похорони в Коморах

У російського письменника Андрія Дугінця є цікавий опис похорон у Коморах. Автор розповідає, як із села Морочне везли хоронити покійницю в сусіднє село, де та народилася. 

«Шелестить очерет. Бурчить і булькає вода. Через річку пливе ціла флотилія човнів. Попереду всієї процесії на великому човну з двома веслами пливе старий священик. Він стоїть на середині човна, втомлено розмахує кадилом і щось заунивно співає. Його довге волосся розвівалося на вітрі. На веслах сидів здоровий сумний юнак.

За ними на рибацькому човнові обірваний хлопчина віз кришку від труни. На носу, перед кришкою, білів нашвидко витесаний сокирою осиновий хрест.

На чорному човнові, видовбаному із цілої колоди, стояла труна з покійницею, взутою в ликові постоли.

Далі плило сім човнів, до предела заповнені людьми. Хтось впівголоса підтягував попові, хтось тихо голосив. Коли човни причалили до берега, всі направилися до горбика, на якому було старе запущене кладовище.

Жителі Комор хоронили покійників на острові, бо село стоїть на такому низькому місці, що копни лопатою – і вода. Ні льоха, ні могили на цьому болоті не викопаєш». 

Кладовище села Комори - цікаве явище. У декількох місцях, на відстані десятків метрів, знаходяться хрести на могилах померлих. Виявляється, що хоронив кожен рід своїх покійників на власній землі. Навіть на польській карті 1930 року у двох місцях позначено кладовище у Коморах.

З часом центр кладовища приходив у запустіння, а на окраїнах його продовжували хоронити окремі роди своїх предків, кожен на своїй землі. Тепер ця традиція майже не практикується.

Як розпочинався занепад села

«Через це кляте бездоріжжя пропало село», - гірко сказала нам А. Мінько. Сюди завжди важко було добратися. Після війни в сторону сусіднього села Ненькович жителі села лопатами зробили насип із землі. Цією дорогою користувалися до кінця 80-х років.

А в 70-х роках частими гостями тут були вертольоти та «амфібії» (машини-всюдиходи). Коли село тісним кільцем оточувала вода і люди не могли нікуди ні виїхати, ні піти, таким чином їх рятували від голоду. Якщо була нагальна потреба вибратися із села, то вони могли скористуватися єдиним засобом пересування – човном.

Потім за допомогою ПМК спорудили дорогу в сторону Мутвиці, а стара ставала непридатною для користування. Під час повеней жителі села пливли човнами в сторону сосненського озера, куди приїжджала машина з хлібом. Вона наближалася до села настільки, наскільки це дозволяла вода. Коморяни купували по 15-20 буханок хліба, щоб надовго ним запастися.

У 50-60-х роках чимало жителів села виїхало жити «на Україну». Приїжджали агітатори, які розповідали про області, де багато родючих земель і життя багатше. Більшість тих, хто згодився виїхати, оселилося в Миколаївській області та на Кубані. Повернулися одиниці. 

У 60-х роках молодь почала масово виїжджати на навчання та проживання за межі села, бо не було роботи і можливості себе реалізувати. І якщо згадати колишній Радянський Союз, то в кожному великому місті тодішньої держави живуть коморяни. Але найбільше їх оселилося в Білорусії.

За часів Радянського Союзу жителі Комор за покупками та до лікарів їхали до білоруського міста Пінськ. Надійним засобом зв’язку слугував тоді залізний пором, який сполучав два береги річки, що нині належать до різних держав: України та Білорусії. Маючи довжину 20, а ширину – 8 метрів, він перевозив не тільки людей, й повозки коней, автомобілі.

Не раз приїздили по ньому до Комор весільні гості, він проводжав і юнаків на військову службу. А нині… Демчук Леонід, нині житель Білорусії, розповів нам: «Щоб коморяни не порушували кордон, митники розстріляли баркас і втопили його в ріці між Коморами та Житчем. Так і лежить посеред річки Прип’ять «дорога життя коморян».

Доля коморівської школи

Від жителів Комор ми записали цікавий спогад про те, як тут організовувалося навчання за часів Польщі. Вчителями були 2 поляки, і вони дуже хотіли, аби діти ходили до школи. А батьки залишали дітей дома, аби виконували різні роботи.

Для того, аби заохотити вже майже дорослих школярів, вчителі влаштовували танці, де один із цих вчителів грав на скрипці. А тих, хто не відвідував школу, на танці не пускали. Єдиний вихід повеселитися з ровесниками – завтра прийти до школи.

Поляки заохочували кращих учнів. Наприклад, найстаршого жителя Комор Григорія Гуріновича в дитинстві возили на екскурсію в місто Познань, бо він виявляв інтерес до навчання. 

У Державному архіві Рівненської області нами знайдено цікавий документ – «Отчет Морочновского районного отдела народного образования о работе школ района». У ньому - звіт про роботу Комірської початкової школи з 12 вересня 1939 по 29 травня 1940 року. Цей давній документ багато про що нам розповів.

Діяла школа у 2 будинках, там працювали вчителі у 2 зміни. Навчання велося на українській мові. А яка кількість дітей! Підготовчий клас – 37 чоловік, І – 37, ІІ – 48, ІІІ – 18, ІV – 28. Документ підписаний директором школи Стефаном Будзею.

Це були перші роки навчання українською мовою, тому серед учнів школи було багато таких, перевід яких відкладено до серпня; на повторний курс залишено 16 чоловік. Але серед 168 коморівських школярів тоді 5 навчалося на відмінно. У шкільній бібліотеці нараховувалося 155 книг: серед них спеціально для вчителів – 21 книга, для позакласного читання – 50. 

Колишня вчителька Марія Григорівна Гуринович розповіла нам про долю Коморівської школи радянських часів: «Школа в Коморах існувала довгий час. Її збудували після війни місцеві майстри-умільці і зробили свою роботу дуже якісно. Це було 4 класні кімнати, великий коридор, критий ганок та вчительська.

Тут навчання завжди проводилося в дві зміни, бо дітей у селі було багато: у 70-ті роки школа нараховувала до 200 учнів. Класи були переповнені. Коморівська школа проіснувала до 1983 року, 2 роки вона була ще філією сусідньої Неньковицької школи, а в 1985 припинила своє існування.

Особливості господарювання коморян

Специфіка розташування села наклала відбиток на умови господарювання його жителів. У кожній хаті був рибалка та мисливець. Цінувалася кожна гілочка з дерева: все йшло на опалення будинків. Особливою популярністю користувалася болотна лоза.

Саме тут можна було спостерігати картину, коли селянин збирає сіно, стоячи по коліна у воді, коли свіжо скошену траву збирали і вивозили, аби висушити в іншому місці. Особливою популярністю в жителів села користувався очерет: ним покривали дахи, кормили худобу, ранньою весною навіть добували дітям «очеретяні смаколики». 

У часи колективізації коморяни дружно вступили до колгоспу. І знову в наших руках унікальний документ - «Річний звіт колгоспу «Паризька комуна» за 1950 рік. Виявляється, тоді в селі і колгосп був свій, і сільрада. Багато про що розповіли нам цифри: у селі було 169 дворів, проживало 668 колгоспників, 85 пристарілих жителів, 53 підлітки.

Колгоспники сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, просо, кукурудзу, бобові, чумизу, соняшник, коноплю, льон, садили картоплю, капусту, огірки, помідори, цибулю, моркву, столові коренеплоди. За рік скошували 613 га природних сіножатей.

«Очолювали колгосп місцеві жителі: один рік головував Дейнеко Григорій Федорович, а потім – Трушевич Іван Денисович. Проіснував цей колгосп до 1951 року, а тоді був приєднаний до колгоспу «Більшовик», – розповідав Павло Наумович Зелевець. Старожили пам’ятають, що в 1949 році тут було тільки 12 голів худоби.

«Тяжко було господарювати на коморівських землях, - розповідав нам колишній голова колгоспу «Більшовик» Вишневський Петро Матвійович. - Землі тут були розкидані по 200 острівках. Гній на ті поля взимку возили підводами, а навесні - човнами. І коней доправляли на спеціально споруджених баркасах.

Уже навіть коли Комори приєднали до колгоспу «Більшовик», то сіяли і збирали врожай тут руками, бо ніяка техніка доїхати влітку не могла. Зернові косили косами, жали серпами і зберігали в копах, стодолах до зими, аж доки туди не доїжджала техніка. 


На території села працювало три бригади, якими керували Герман Володимир Васильович, Демчук Олександр Самуїлович та Шукало Микита Микитович. Головним бухгалтером працював Герман Павло Васильович. У Коморах

Був час, що в Коморах вирощували птицю: тут було до тисячі качок і стільки ж гусей. Експеримент чомусь не вдався, птицю забрали на озеро Сосно, а потім перестали нею займатися. Пташницями працювали Леонюк Марія Миколаївна та Дикончук Єва Василівна».

Колишній голова серйозно підготувався до зустрічі з нами, так що детально розповідав про господарювання в Коморах. Відзначив кращих доярок: Пархомчук Химу Тимофіївну та Демчук Василину Дмитрівну.

Згадав, що завідуючим фермою працював Демчук Євгеній Юхимович, ветеринаром – Демчук Микола Григорович, зоотехніком – Зелевець Павло Наумович. Конюхи Демчук Іван Васильович та Демчук Симон Юхимович доглядали біля 100 коней. Коні були і залишаються головною тягловою силою в селі.

Тут вирощували й свиней, яких годували свинарки Васьковець Анастасія Олександрівна та Гурінович Марія Петрівна.

Були серед коморян і славні будівельники: Доронін Яків Якович, Пархомчук Павло Зіновійович, а керував їх роботою бригадир Демчук Іван Ярмолайович.

Першим сів за кермо автомобіля в Коморах Трохимович Володимир Миколайович. Інші ж шофери: Герман Сергій Семенович, Пархомчук Микола Дем’янович, Герман Дем’ян Васильович – працювали в селі Неньковичі і тижнями жили там в гуртожитку, залишивши свої сім’ї без господарів.

Першим коморівським трактористом був Шукалович Михайло Олександрович. Він же деякий час подавав світло в село, працюючи на місцевій підстанції.

У 70-х роках розпочалося осушування боліт. Навколо Комор та сусідніх Ненькович було меліоровано 200 га боліт. Якщо до осушки в колгоспі «Більшовик» було 830 га землі, то після меліорації її стало 2300 га. Тут утримували по 1200 голів худоби. Продавали по 1100 тонн молока, 600 тонн картоплі, 50 тонн льоноволокна, 150 тонн льонотрести.

У Коморах стояло 170 корів, їх обслуговувало 10 доярок. Доярки не хотіли мати підміну, бо отримували високу, як на ті часи заробітну плату: до 200 карбованців. Конюхи доглядали біля 100 коней, адже вони були тут головною тягловою силою.

На території села працювало три бригади. Діяла свиноферма. Був час, що в Коморах вирощували птицю: тримали до тисячі качок і стільки ж гусей. Експеримент чомусь не вдався, птицю забрали на озеро Сосно, а потім перестали нею займатися. Але завжди тут було мало землі. А тепер всього вволю: і сінокосів, і землі, та нікому на ній робити… 

Ці люди – гордість села

Валерій Васильович Доронін. Кожне село має славних земляків. Коли ми запитали коморян, про кого з ваших односельців нам треба розповісти насамперед, сивочола жінка Любов Прокопівна сказала: «Про Валерія Дороніна». Ми знали, що Валерій Васильович Доронін загинув 31 березня 1980 року в боях біля міста Джалалабад. Він посмертно нагороджений медаллю «За відвагу». 

«Коли стало відомо про цю трагедію, жителі села зійшлися біля подвір’я Дороніних. Приїхало багато військових, і ми побачили цинкову труну. Такого видовища за нашої пам’яті не було, щоб десь далеко загинув юнак із села. Скорбота і велика шана до молодого хлопця охопила кожного. Особливо важко було батькам», - розповів нам Ю. Харковець. 

Василь Харитонович Хомич. 6 жовтня 1988 року краєзнавцям нашої школи надійшов лист від колишнього жителя Комор, який партизанив у з’єднанні Бегми. У його листі на 8 аркушах доля кожного жителя Комор: «Народився я в 1922 році. До 1939 – нянька, пастух гусей, качок, корів, волів, а потім косар, хлібороб, рибалка, заготівельник лози та спеціаліст по плетінню постолів». 

Про його відважність розповідають у своїх мемуарах партизанські командири. Довелося Василю Харитоновичу партизанити і в Чехословаччині, і в Польщі. Він був удостоєний «Зірки червоного партизана Чехословаччини» .

Куцевич Адам Прокопович - ветеран Великої Вітчизняної, який приймав участь в операціях військ Забайкальського фронту під командуванням Малиновського. Про це свідчать численні нагороди.

У мирний час – коваль, раціоналізатор, винахідник. Це він першим у Коморах поставив пускач із трактора на човен, і з тих пір коморяни перестали тяжко веслувати, коли вирушали в далеку дорогу. Влаштував Адам Прокопович щось на зразок таксі для односельців: коли плив на роботу в МТС, віз із собою з десяток пасажирів. Була в нього мрія – спорудити аеросани. Вже й основу зробив, та забракло життєвого часу довести діло до кінця.

Безіменний воїн. На сільському кладовищі Комор стоїть пам’ятник з надписом: «Имя твое неизвестно, подвиг твой бессмертный».

Байчук Антон Савич. Він теж партизанив, на фронті воював, отримав чимало нагород: 2 ордени Вітчизняної війни, медалі «За відвагу», «За бойові заслуги». А в мирний час став шевцем на весь район. Навчався майстерності у єврея Барки в Морочному. Там офіцерам шинелі шив, пізніше всьому селу піджаки, кожухи й штани, навіть пальто споряджав.

Дейнеко Ілля Вікторович - коморівський коваль, майстер на всі руки, бо до чого не торкався, усьому лад давав: чи то поламаній сапці, чи то прасці. Умів і коня підкувати, і плуг зробити. Ілля Вікторович самотужки оволодів технологією зварювання в горні, кування, витягування, загартовування металу.

Пархомчук Світлана Федорівна – нинішня майстриня Комор. Скільки вона вишила, скільки вив’язала за своє життя. Зараз нове захоплення – в’язання крючком. Її хустини добре розкуповують в Білорусії, де проживає дочка.

Герман Любов Терентіївна – єдина працююча жителька села. Вона завідує ФАПом, опікується здоров’ям односельчан. Працює в Коморах з 1957 року. Скільки разів до району добиралася і водою, і пішки. Була пішла на пенсію, а на її місце прийшла працювати нова медсестра, яка приїжджала в село один раз на тиждень. А допомога людям потрібна і вдень, і вночі. Тому Любов Терентіївна повернулася до своєї праці, якій віддала молодість і все своє життя, знову.

Гурт «Комори» - знаний на Україні фольклорний колектив. Він різниться від інших подібних колективів манерою свого виконання. Коморяни зберегли автентичні поліські пісні, об’єднані темами «Весна», «Літо», «Осінь», «Зима». Їх слухали в Рівному, у столичному Палаці культури «Україна», у Білорусії. І нині звучать їх записи по радіо та телебаченню.

Доронін Олександр Васильович - голова Зарічненської районної ради. Олександр Васильовичу часто доводиться вирішувати справи своїх односельців. Головна його турбота нині – добитися, щоб село Комори ввійшло до пунктів спрощеного пропуску через білорусько-український кордон і діти змогли без перешкод відвідувати своїх батьків.

Приїжджайте в Комори, не пожалієте!

«У кожного села є своя душа. У Комор душа росяна, туманна і пахне річковою водою. Вона вплетена в тендітні суцвіття водяних лілій та незабудок, зібрана в гніздах лелек. А бузьки тут майже в кожному дворі..

Легкий подих вітру доносить аромат жовтої кувшинки, стаючи частинкою природи. І саме тут розумієш, чого прагне душа, нерідко переповнена тисячами дрібниць. Унікальна природа чекає на туристів…», - написала у своєму творі Оксана Колб, член нашого гуртка. Неповторна природа зачаровує кожного.

Це зовсім не піддається логіці: знедоленість вимираючого села та навколишня природна благодать: ошатна Прип’ять, озеро Сосно з 230-гектарним плесом, багаті запаси риби, чисте повітря. Якби свого часу держава подбала про Комори, по-господарськи поставилася до меліорованих земель, вчасно збудувала дороги, жити тут і радіти.

Коли ми готували це дослідження, зустрічалися з багатьма жителями Комор, спілкувалися з його колишніми мешканцями по мобільному зв’язку. Серед них були справжні патріоти свого села, які донині більше всього в житті люблять свою малу батьківщину. Після розмови з нами редактор телебачення Хмельницької облдержадміністрації Герман Лідія Сергіївна, колишня коморянка, запланувала свій приїзд в Комори на травень 2012, аби зняти фільм про своє рідне село. 

У ході дослідження ми назбирали стільки документів та цікавих фотографій, що гріх було б не показати їх нашим землякам. Ми зібрали цілий фотовернісаж коморівських весіль. Поповнили наш шкільний музей десятками нових експонатів.

Тому на останньому засіданні гуртка вирішили організувати виставку «Історія одного села», провести презентацію свого дослідження, залучивши до участі в ній наших помічників, уродженців Комор. Плануємо започаткувати видання книг «З історії зникаючих сіл району».


Ми відчуваємо гордість від того, що збережемо для наступних поколінь таку унікальну інформацію і що наші пошуки стимулювали дорослих поквапитися розповісти Україні про зникаюче село Комори. 

А в тому, що з часом оживе життя в Коморах, ми впевнені. Ще буде милуватися його принадами не одне покоління українців, інакше бути не може…



Список використаної літератури та архівних документів:

1. Грушевский А. Пинськое Полесье: Туровъ, Городокъ и Пинськъ въ составе В. К. Литовскаго. Пинское староство к. Боны. ХІV – ХVІ в.в : Ч. ІІ – Печатано по опреодьленію Совета Императорскаго Университета Св. Владиміра, 1902 – 1903 годъ, 1903. – С. 104.

2. Галуха Л. Євангельські християни святі сіоністи (мурашківці) – жертви радянізації. Реабілітовані історією (у 27 томах). Рівненська область. Книга перша. – Р.: ВАТ «Рівненська друкарня», 2006. С. 388 - 392.

3. Документи Державного архіву Рівненської області:

2.1 Ф.Р-2 Оп.№2. Од.зб. №60 Арк. 50.

2.2 Ф.Р-2 Оп.№4. Од.зб. №135 Арк. 42.

4. Дубінець П. Є. Каплиця у Коморах.// Полісся, 13 лютого 2006 року. – С. 5.

5. Заключний акт про злодіяння, нанесені німецько-фашистськими загарбниками і їх посібниками в Морочнівському районі Рівненської області. 20.05. 1945 року // Державний архів Рівненської області.

6. Іванов О. Розгром ворожого гарнізону. //Радянське Полісся, 4 квітня 1979 року.- С. 7.

7. Іванов О. Гнали ворога радянські воїни. //Радянське Полісся, 7 травня 1987 року. – С. 3.

8. Книга пам’яті України. Рівненська область, т.2 – Львів, Каменяр, 1995 – С. 63-68.

9. Книга пам’яті України: Рівненська область. – Львів: Каменяр, 1998. –с .137

10. Книга Пам’яті і Слави Волині. Рівненська область. Зарічненський район, т.15-

Рівне: ППДМ, 2007. – с.56.

11. Книга скорботи України, т 3. Рівненська область. – Р.: Волинські обереги, 2004 - С. 32

12. Лист жителя Хомича Василя Харитоновича від 10 жовтня 1988 року.

13. Сидоренко О.Ф. Українські землі в міжнародній торгівлі (ІХ – середина XVII

ст.). - К.: Наукова думка, 1975. – С. 96. 

14. «Словник староукраїнської мови ХІV – ХV століть» АН Української РСР. - К.: Наукова думка, 1977. – С. 492.

15. Спогади жителів села:

15.1 Записано Харковець Яною від Харковця Юрія Миколайовича, 1960 року народження.

15.2 Записано Харковець Оленою від Гурінович Марії Григорівни, 1952 року народження.

15.3 Записано Харковцем Дмитром від Герман Любові Терентіївни, 1935 року народження.

15.4 Записано Тумаш В.М. від Демчук Ольга Володимирівна, 1930 року народження.

15.5 Записано Харковець Яною від Мінько Анастасії Яківни, 1939 року народження.

15.6 Записано Харковцем Ю. М. від Харковця Миколи Калениковича, 1932 року народження.

15.7 Записано Харковець Оленою від Проневич Любов Прокопівна, 1931 року народження.

15.8 Записано Тумаш В.М. від Вишневського Петра Матвійовича, 1954 року народження.

15.9 Записано Колб Оксаною від Куцевич Олени Адамівни, 1957 року народження.

15.10 Записано Колб Оксаною від Герман Ніни Василівни, 1957 року народження.

15.11 Записано Тумаш В.М. від Демчука Леоніда Степановича, 1958 року народження.

15.12 Записано Харковець Яною від Дейнеко Галина Григорівна, 1934 року народження.

15.13 Записано Харковець Оленою від Пархомчук Світлани Федорівни, 1939 року народження.

15.14 Записано Тумаш В.М. від Дороніна Олександра Васильовича, 1958 року народження.

16.Цинкаловський О. Ріка Прип’ять та її допливи. – Канада: Вінніпег, 1966. – С. 75.

17.Чорні тюльпани: Афганський Мартиролог України. – К.: Столиця, 1999. - С.403.

18. Шевченко Є. Полум’я партизанської війни.// Радянське Полісся, 14 квітня 1982 року.- С. 2.

Іноземні джерела

19. Писцовая книга Пинскаго и Клецкаго княжествъ, составленная Пинским Старостою Станиславомъ Хвальчевскимъ въ 1552 – 1555 г. – Вильна: типография А.Г. Сыркина, 1884. // ПОМ 4369. – С. 261 – 262.

20. Плиткевич Сергей. В поисках истоков Припяти. //Туризм и отдых, № 6, 2011. - С. 12.

21. Poleczuk.- Pinsk: Naklad i wydanie Kola Krajosznawczego Uczniow Gimnazjum Panstwowego w Pinsku, 1938 № 9.- S.54 – 59.

22. Ревізія пущ і переходів звіриних у колишньому Великому князівстві Литовському, з приєднанням грамот і привілеїв на входи в пущі і на землі, складеній старостою Мстибогословським Григорієм Богдановичем Воловичем в 1559 р. з доданням іншої актової книги, в якій вміщені привілеї, дані дворянам і священикам Пінського повіту, складеної в 1554. Приготована до друку начальником Центрального архіву і його помічниками. Видана Віленською археологічною комісією в типографії Губернського правління, 1867 – С. 233 – 237.

23. Slownyk geograficzny Krolewstwa Polskiego I innych krajow slowjanskich. T.6, Warszawa, 1885. – S. 765.

24. Яшкин И. Я. Беларускія географичныя назвы. – Мінск: Крыніца, 1971.- С. 102. 




















































Немає коментарів:

Дописати коментар