неділя, 25 червня 2017 р.

Хто ми? (Малий фельєтон Федора Дудка)


Є така польська анекдотка:

Сидить злодій на судовій лаві та й плачеться перед судом:

- Згляньтеся надо мною, бідним, панове судді, я- сиротина. Ні батька, ні матки нема в мене… Нікого нема…
- Он кламі, високий сондзе!- раптом виривається голос із публіки. - Муві, же маткі нєма. Кажди чловєк на свєцє мусі матке мєць. Навет поліцай матке ма !

Така польська анекдотка.

Чому в цю анекдотку поліцай попав - знати не знаємо. Але що кожна людина має матку - це знаємо з певністю. Навіть поліцай має матку.

Ми б тільки додали до цієї анекдотки, що мало того, що кожен матку має. Кожен, крім того, знає ще, хто він і якого роду. Спитайте, наприклад, француза, хто він — відразу відкаже: француз. Спитайте китайця, поляка, болгарина, фіна — усі знають, хто вони, усі мають національне обличчя, національне ім’я, національні прикмети, національну гордість і честь.

Навіть птах знає, хто він. Усяка птиця є птах, але дивіться-но, чомусь індик горнеться до індиків, горобець до горобців, гуска до гуски, курка до курки. Кожна порода ходить окремо, кожна порода тримається своїх.

Не має тільки назви й не знає, хто вона — одна тільки істота на світі: це — поліщук. Подивіться-но, що під рубрикою «національність» написано в пашпортах у поліщуків: тутейший, місцевий, білорусин, краєвий, тутешняк і різне таке, від чого навіть коні сміються. А тим часом усі поліщуки говорять одною мовою, якою ще мати з колиски навчала говорити — українською мовою.

Отже, турок говорить по-турецьки й тому в пашпорті в нього написано: «турок». А наш поліщук по-українськи говорить, а в пашпорті має написане: «місцевий».

Грек по-грецьки говорить і має «грека» в пашпорті, а наш поліщук ні одного слова по-білоруськи не вміє, а в пашпорті має написане: білорусин.

Там якийсь косоокий по-китайськи шваргоче й тому китайцем прописаний у документі, а наш поліщук з діда-прадіда по-українськи говорить, з діда-прадіда тримається своєї віри, своєї хати, своєї української землі, а заглянеш до нього в пашпорт, там стоїть: тутейший.

Тьху ти, до лихої матері, та й годі!

Та ж мале курча дурне й те знає, що коли закокоче квочка, то воно біжить до неї, а не до гуски чи до індички, бо знає свою курячу породу. А наш поліщук — говори чи не говори до нього по-українськи, сам не знає, хто він. Чи ж дурніший він таки направду від того нещасного курчати?

Чи може таке страшне вже те слово: «Україна»? Усі чужинці на світі знають про нас, як про українців, і називають нас українцями, тільки ми самі чомусь чи боїмося, чи стидаємося, чи  - дідько його знає, чому - не хочемо признатися до того свого українства!

Гей, люди, люди ! А чи ж не казав нам наш Шевченко Тарас, щоб ми «свого не цурались»?!

«Бо хто матір забуває, — сказав Шевченко, — того Бог карає».

Отож із усього цього одно виходить:

- Усі матку мають. Навіть курча чи горобеня. Тільки ми, поліщуки, матки не маємо. Ні матки, ні назви, ні роду. Ні племені.

Одно тільки ми маємо: прилатану нам здавна жидами та сусідом із Варшави назву:

Дурний поліщук.

Ну що ж, - коли хто хоче далі триматися цієї назви - просимо дуже.

(«Наше Слово», 1943, ч.7).

Немає коментарів:

Дописати коментар