В актових книгах Пінського міського суду за 1654 рік є сенсаційні документи з історії деяких сіл нашого району. 9 січня 1654 року до Пінського міського суду надійшла скарга від зем’янина Валеріана Гричини про розгром татарами села Кухче.
Від себе і своєї дружини Марини Достоєвської-Гричини він повідомив, що 24 грудня 1653 року декілька сотень кінних татарів увірвалося в це село.
Гричини разом з дітьми ледве встигли втекти. Вороги спалили весь двір: будинок, фільварк, гумна із збіжжям, забрали різну маєтність та живність, худобу, навіть видерли бджоли з пасіки. Спалили і все село.
Забрали в полон Терешка і Мишка Прокоповичів, Ілька Струковича та інших. Всього пов’язали 16 мешканців села. Валеріан Гричина наголошує, що під час набігу татари виловлювали селян із «світлими головами». А ті жителі села, що залишилися в живих, не мають зараз їжі і житла.
Те, що заявник пише правду, підтверджували генерал Пінського повіту Ян Акундовський, Ян Яблонський та Павло Диковицький. Вони побували в Кухчі і побачили, що на місці колишнього села залишилося згарище. Спалено все від малого до великого, немає ні будинків, ні збіжжя, ні худоби. Нанесено збитків на 16 сотень злотих.
Інша заява до Пінського суду надійшла від Андрія Телятицького. Він повідомляв про «незносну шкоду», яку заподіяли татари селу Задовже. У грудні 1653 року татарські неприятелі напали на Пінський повіт, знищили багато сіл і міст, у тому числі й село Задовже. Вони спалили в кількох місцях шляхетський двір, брали в полон і шляхтичів, і простих селян.
Андрій Телятицький детально описує, що татари взяли із собою: «худобу рогату і нерогату, коней, волів, овець, свиней, гусей, качок, курей». Забрали скрині з хатнім майном, речі із цинку, міді, срібла, золота. Нанесли збитку на 1,5 тисячі злотих. У Марини Телятицької, дочки Костянтина Телятицького, спалили будівлі, світлиці, пекарні, хліви, стайні, возові, спалили «до грунту» збіжжя в стогах.
Під час набігу татарів сім’я Телятицьких втекла до лісу. Зате в полон було взято чимало жителів села. Автор заяви називає навіть їхні імена: у Гриця Клішевича пов’язали жінку, трьох синів та невістку, у Федора та Лукаша Клішевичів – жінку і одного паробка, у Павла Панасовича - жінку, у Дмитра Оксютича – жінку і двох синів, в Івана Куриловича – сестру.
У мешканців села теж забрали чимало маєтності та худоби: коней, волів, корів, овець, свиней. А потім запалили село. Залишився лише малий «свірунок» у Гриця Клішевича.
Від імені уцілілих жителів села Андрій Телятицький жаліється суду на ту сваволю, яку вчинили татари, і просить забрати у них «тих хлопів і маєтність». Його покази підтверджують все ті ж свідки: генерал Ян Акундовський, Ян Яблонський та Павло Диковицький. Вони пишуть, що село Задовже татари «перетворили в попіл», і знову ж додають, що рубали вороги «білоголових» людей.
Інформація вражаюча. Але ще страшніше повідомлення в рядках заяви, зареєстрованої в актовій книзі Пінського міського суду 19 січня 1654 року під №1300: «Переді мною, Владиславом Казимиром Войною, підстаростою Пінським, жаліються жителі містечка Нобля та їхній війт Стефан Величкович, що в ніч з 18 на 19 грудня 1653 року, плюндруючи Волинь, у містечко вдерлися татари і знищили його.
Прибуло декілька сотень кінних воїнів, запалили місто, до тисячі жителів узяли в полон, біля півтисячі порубали. В основному це були чоловіки із світлими головами.
Ті ж мешканці, що втекли з поганських рук і залишилися живими, не мають нині маєтності і худоби. Вони жаліються, що їх ніхто не захистив від такого свавілля». Ось яка трагедія спіткала славне місто Нобель та недалекі від нього села в 1653 році.
Пояснення, чому татари потрапили на Полісся, можна знайти в «Слов’янській енциклопедії»: «Після поразки під Батогом між Річчю Посполитою та Україною в особі Богдана Хмельницького проходили різноманітні переговори, за ширмою яких обговорювалися умови нового договору. Обидві сторони готувалися до нової війни.
Кінцева розв’язка наступила тільки осінню 1653 року, коли зустрілися великі польські та козацько-татарські сили. У кінці листопада цього року Богдан Хмельницький вважав, що поляки ослабли і їх можна атакувати. Але із цим не погоджувався кримський хан.
4 грудня 1653 року вперше зібралася польсько-козацько-татарська комісія. Вона мала встановити умови перемир’я. Не згодившись із частиною цих умов і знаючи, що його посли в Москві розпочали активні переговори із царем Олексієм Михайловичем, Богдан Хмельницький із цієї комісії вийшов.
А поляки з татарами домовилися, що за підсумками війни 1652-1653 років відновлюється Зборівський договір. Польща зобов’язувалася щорічно платити татарам данину з одночасною виплатою контрибуції в 100 000 злотих.
Крім того, поляки дозволяли татарам 40 днів грабувати Волинь та брати «ясир» - полонених». Ось, виявляється, чому татари з’явилися на поліській землі, ось чому так вільно почували себе, ось чому ніхто не захистив бідних наших земляків…
Про ті події пише у своєму «Сказанні про війну козацьку з поляками» Самійло Величко: «До Піни і до Прип’яті вся країна страждала від татарів. Із одних шляхетських будинків у неволю забрано дівчат і жінок до п’яти тисяч…» Серед них і прапрабабусі когось із зарічненців…
Яка ж доля чекала полонених? Боплан стверджує, що «кримські татари своїх полонених продавали туркам та іншим або відпускали за викуп».
Через кілька поколінь зберегли спогади про ті події і наші земляки. Вони зафіксовані в легендах, топонімічних назвах, піснях. Розповідь про урочище Татарка в селі Кухче записав у 2006 році від Надії Антонівни Бабейчик науковий співробітник відділу «Інституту дослідів Волині» Рівненського обласного краєзнавчого музею Олексій Нагорнюк: «Татарка милася в озері, з її руки впала каблучка. Вона її не змогла дістати, тоді те озеро прокляла і воно заросло мохом. Спочатку там були ями, потім поросла березина. А звуть і понині те місце Татаркою».
По-іншому трактує цю легенду краєзнавець Харковець Юрій Миколайович у своїй дослідницькій роботі: «Оскільки через село Кухче проходив широкий шлях зі сходу на захід, то мій край не був узбіччям не тільки вітчизняної, а й світової історії.
Цим шляхом пройшли татари на поле Берестецької битви, залишивши нам назву «Татарка» для невеликого водоймища (тепер болітця, порослого листяними деревами і кущами). Від двоюрідної бабусі (нині покійної) Харковець Любові Борисівни, 1927 року народження, я почув давню легенду походження цієї назви.
Суть її в тому, що під час купання татарський воєначальник загубив золоту каблучку. Не знайшовши її (бо дно було з намулом) знатний татарин зробив закляття: озерце має стати грузьким болітцем. З роками це закляття справдилось». Ось як закарбувався в пам’яті кухчан далекий відгомін 1653 року.
Легенду про гору Татарку, зафіксовану в селі Нобель Григорієм Дем’янчуком, знає, напевне, кожен школяр району. Ще одне сказання про цю гору від Ходневич О. Ф., 1936 року народження, записав у Нобелі О. Нагорнюк. У ньому розповідається, як татарку було вбито біля цієї гори. «Тепер на тому місці, де вона похована, - стверджував інформатор, - нічого не росте, там тільки жовтий пісок, як волосся татарки».
Спогад жителів села Задовже про татарів зафіксований у легенді про топонім Шпікатівщина. Краєзнавці цієї школи, досліджуючи історію свого села, пишуть: «Коли топтали нашу землю татари і турки, тут відбувалися бої, а билися воїни піками (залізними наконечниками на дерев’яних палицях або гострими залізними палицями), звідси і назва Шпікатівщина».
Ой, татари в полон гнали,
Всіх дівочок позаймали.
Да й загнали до долини,
Стали ділить по дівчині.
Усім, усім по дівоньці,
Як по ясній зіроньці…
Ця пісня записана колишньою вчителькою Малайчук Галиною Лук’янівною 17 грудня 1983 року в селі Морочне від Малайчук Олександри Олександрівни, 1918 року народження.
А одная зосталася,
Сестра брату досталася.
Вона в ноги вклонилася,
Cлізьми дрібними вмилася:
- Ой, кому ж я достануся,
З ким я в парі звінчаюся?
- Ой дівчино- рибчино,
Скажи мені правдоньку,
З якого ти будеш роду,
З якого будеш народу?
Чи з села селяночка,
А чи з міста міщаночка?
- Я не з села селяночка,
Я не з міста міщаночка.
В мого батька дев’ять синів,
Я десята - одиниця.
- Дяку Богу, допитався
Та з сестрою не звінчався.
Ой, татари в полон гнали…
Зафіксовано в Зарічненському районі й інші народні пісні з такою тематикою. Одну з них записала в селі Новосілля від мами Надія Миколаївна Воронко. А тепер зможуть прочитати всі бажаючі:
Ой, зойшла зора вечоровая,
Над Почаєвом стала.
Ой, найшли турки, ой, недовірки.
Так, як чорная хмара.
Ой, прийшли турки, да й недовірки,
Да й стали воювати.
Ой, ратуй, ратуй, Божа Мати,
Не дай нам погибати.
Божая Мати на хресті стала,
Платочком махнула, турків покарала:
Перших побила, середніх стлумила,
Дальніх одвернула.
Дозналиса турки, да й недовірки,
Що то карає їх Божа Мати,
Да й заприсяглиса, ще й обіт дали
Свічку ізсукати.
Зсукали свічу з ярого воску,
Сем пар волів запрягали
Да й тую свічу з ярого воску
В монастир одправляли.
Приснилось попу й старшому дяку,
Що тую свічу не треба палити,
Бо у тій свічі турок зраду сховав таку,
Щоб монастир розбити.
Вивезли свічу в чистеє поле,
Топорами її порубали,
Пулі і стріли, всю зброю турецькую
По полю порозкидали.
Немає коментарів:
Дописати коментар