Ота таємниця мого села, що було Левінчою й стало Новосіллям, не дає мені спокою. І вже давно. Коли вивчала документи ХVІ століття, упевнена була, що дворище Половинчичі, яке належало до села Кухче, - це моя Левонча. Сумнів був у тому, що дворище належало не до Храпина. А в доступних мені джерелах воно значилося власністю храпинського поміщика Ридзевського.
Вивчала нові й нові документи. Й ось мої достотні твердження з історії мого села. Багато інформації взято із писцевих книг ХVІ століття Хвальчевського та Войни. Половинчичі і при першій, і при другій помірі належали до села Кухче. Наявність кореня –лов- у назві цього дворища свідчить про те, що біля нього організовувалися лови.
Проаналізуємо: село Кухче належало Зенковичу, село Храпин було єпископським, а між ними маленьке дворище Половинчичі залишалося державним володінням Чому? Відповідь знаходимо в передмові до «Ревізії пущ і переходів звіриних». Автор цього документа Григорій Волович зазначає, що метою перепису королівських пущ було «осаженья местъ и селъ, где бы се садили на местцахъ погожихъ, и для будованья дворовъ, и для пріеханья короля его милости въ ловы въ тыхъ пущахъ». Отож такі островки державного володіння між приватновласницькими та церковними були необхідні для королівської влади. У таких місцевостях вони організовували лови. У пущах спеціально позначалися оступи – місця для організації полювання.
На півночі від дворища Половинчичі знаходилося село Озерці (колишнього Володимирецького району). Через це дворище проходила Озарицька дорога в напрямку до Пінська. На півдні від Половинчич було село Храпин. Землі дворища були й неподалік села Задовжа (нинішнього Заозір’я), біля Кутина. Спільні урочища Половинчич та Задовжа – це Добреза, Лошиний Мох, Крива Нива, Млин. Землі Озерців та Половинчич були в урочищах Заброжин, Рудиця, Половця, Яблунька.
Дивно, але під час другої поміри дворища Половинчичі (менше як за 10 років) тут було записано набагато менше урочищ, ніж при першому описові цієї місцевості. Хвальчевський тут зафіксував 24 різні назви, а Война – усього 17. Лише 9 назв не змінилися: Перехрестя, Гать, Ольшана, Яблунька, Лошиний Мох, Скушоход, Подмелець, Озеро, Рудиця. Це свідчить про те, що урочища змінювали свої назви дуже швидко. Донині деякі давні назви збереглися в селі Новосілля: існує урочище Яблунька, назване Хвальчевським урочище Заброди (нині Заброддя) знаходиться в напрямку Острівська, Рудиця (нині Зарудиччя) – гора вправо до Острівська, Прудель (нині Пругла) – урочище в напрямі до трьох озер, Стрижень (нині Острожанець) знаходиться аж поблизу села Радове. Деякі топографічні назви змінилися під впливом часу: Підтеменищі стали Пудденищем, Озерища – Озерами, Острови – Островками. Є в нас тепер ще й Зотові островки.
Цікаве й таке твердження: землі села Храпин лежали біля озер, а землі дворища Половинчич – біля озера. У писцеві книзі Хвальчевського записане в Половинчичах урочище Острів’я. Звідси можна зробити висновок, що землі в районі трьох озер належали селу Храпин, а землі, де нині село Острівськ, – дворищу Половинчичі. У деяких давніх джерелах нинішнє Острівське озеро назване Острів’я. Тож до дворища Половинчичі належали землі сучасного Новосілля й сучасного Острівська.
Детального вивчення потребує й назва дворища. При описі села Озерці вживаються такі назви урочищ як Лавоничі, Лавниця, Ловниче, Заловниче, Залавинці. Усі вони вказують на те, що такі урочища села були поблизу Половинчич. А головне слово тут «Лавоничі». На одній із карт початку ХХ століття біля назви села Новосілля вказана друга назва – «Ливонці». Тобто наявність префікса по- в назві дворища – це видозмінена кимось назва. У документах початку ХІХ століття, зокрема у сповідальній відомості 1823 року, ще збережена назва «Левонча».
Власниками дворища Половинчичі в 1555 році були Федір Вишочкович та Гачук Гапонович. Война ж називає власниками дворища Федора, Гача, Петра та Семена Половинчич. Тоді часто назви дворищ та прізвища їхніх власників часто звучали однаково.
«Таблица пинскихъ дворищъ съ обозначениемъ количества числящейся при нихъ земли и вносимыхъ съ нихъ плетежей» подає інформацію, що в Половинчичах було три дими. Вирахувати їх можна за даними, вміщеними у писцевій книзі Войни: дворище Половинчичі платило 6 грошів «писчого». Михайло Грушевський у своїй «Історії України-Руси» пише: «Від кождого диму, скільки їх було в дворищу, давали по 2 гр. писчого».
Половинчичі платили 7 грошів і 4 пенязі полюддя. Це вид данини відомий від часів Київської Русі. У часи ВКЛ зберігся, за свідченням Михайла Грушевського, лише на окраїнах держави, зокрема, і на Поліссі. Він означав підношення не самим князям, а їхнім представникам. Полюддя було тісно пов'язане із системою «годування», за якої посадові особи утримувалися за рахунок місцевого населення.
Посошного це дворище давало 10 грошів. Грушевський пише: «Досить загальним датком виступає грошева «посощина» — также староруський інститут: дань від сохи, що відповідає дани медовій або подимщинї иньших країв; в меньших дворищах платили її 10 гр., в більших 20 гр.; так було звичайно, тільки в дуже великих дворищах іде вона до 60 і 80 гр.». Половинчичі були меншим дворищем, бо данини такої сплачували лише 10 грошів. Це грошова данина на утримання прикордонної служби. Збиралася вона до 1569 року.
«Із доходнїйших дворищ давали цїлий стог сїна», - пише Грушевський. Отож Половинчичі були доходним дворищем, бо сплачувала данину за цілий стіг сіна. Мешканці дворища змушені були платити 30 грошів уроку. «Урок» у контексті данини XVI століття означав фіксований розмір податку або данини, яку селяни мали сплатити державі або феодалу. Він міг сплачуватися хутром, воском, медом, а пізніше — сріблом (грошима). А ще Половинчичі платили за вози – 4 гроші, за батрака – 12, за лисицю – 6, за стіг сіна – 3, віддавали 2 бочки вівса. Усього виплачували казні 2 копи 36 грошів 4 пенязі.
Документів ХVІІ століття про це дворище не знайдено. Згадуються ці землі в документах кінця ХVІІІ століття. У Литовському державному історичному архіві зберігається тариф 1790 року. Це подимні реєстри, які ще називали списками, тарифами. Маєток Храпин тоді належав пінському єпископові Йоакимові Горбацькому. Відносилося село до Любешівської парафії.
У тарифі позначено, що від часу останньої люстрації до маєтку були приєднані 7 димів із села Кухче. Серед них 1 – чиншевий, інші – тяглові.
Чиншові селяни — це історична категорія особисто вільних селян, які користувалися землею, але за це сплачували феодалу чи державі фіксовану плату — чинш — грошима чи продуктами, а не відбували панщину, на відміну від тяглових селян. Вони були вільні від особистої залежності та могли передавати землю у спадок, але були зобов'язані сплачувати чинш за користування нею. Зазначено, що 2 приєднаних дворища мають ґрунти піщані, несталі, підвищені, горбисті, зарослі.
Тяглові селяни — це селяни, які були обкладені тяглом, тобто повинні були виконувати панщину, працюючи на пана разом зі своєю робочою худобою (конями, волами). Цей термін означав, що вони надавали свою тяглову силу, а не просто робочу силу, тому що їхня служба була обтяжливою та вимагала використання їхніх робочих тварин.
До 1790 року в Храпині була одна корчма, а з дворищем Кухче тут з’явилася й друга. Значить, у новоприєднаному поселенні теж була корчма.
 |
| Рушник із берегинею Борисюк (Веремейчик) Марфи Мефодіївни |
Отож у другій половині ХVІІ століття нинішнє Новосілля адміністративно належало до Кухча, а стало власністю храпинського маєтку унійних єпископів. Власник цього маєтку Йоаким Горбацький - унійний церковний діяч, василіанин. Навчався в студійних монастирях Литовської провінції. Номінований в 1784, а 18 квітня того ж року й висвячений на єпископа Пінська і Турова. У 1793 зрікся уряду на користь свого ад’ютора Йосафата Булгака.
Коли саме дими села Кухче відійшли до унійного маєтку в Храпині, невідомо. В історичному архіві Литви зберігається інвентар Храпина 1779 року. Там зазначено, що пінським єпископам належав політок (одиниця землі, за яку брався річний податок на оренду) Лавонча. Так стає зрозумілим, що землі нинішнього села Новосілля належали маєтку Храпин, але адміністративно Левонча й надалі відносилася до села Кухче. Єпископському маєтку Храпин належали й деякі селяни та землі Погосту, Морочної, Комор, Омита та Ненькович.
Єпископи не займалися господарчими справами в селах, які їм належали. Вони віддавали їх в оренду на певних умовах. У Центральному державному історичному архіві, що в місті Львові, зберігається інвентар фільварку Кухче, належного Пінському єпископові Юрію Булгакову, та контракти, які уклав єпископ з подружжям Христомом та Елеонорою Ліпницькими, на оренду фільварку Кухче. 24 квітня 1766 року Пінський єпископ укладає контракт на оренду фільварку Кухче терміном на 3 роки. Передає орендаторам Ліпницьким двірні забудови, своїх підданих із жінками та дітьми, будинками, ґрунтами, лугами, лісами, заростями, річками.
Коли в 1793 році наші землі відійшли до Російської імперії, маєтки роздавалися російським чиновникам. У 1796 році фільварок Храпин, у якому нараховувалося 261 чоловік, було подаровано дійсному статському радникові, колишньому губернаторові Псковської губернії Харитону Луніну Зуєву. У НІАБ зберігається документ про те, що 16 квітня 1798 він єпископські володіння в Кухче, Коморах та Омиті передає в оренду на 3 роки звенигородському ловчому Августинові Михайловському.
 |
| Річка Веселуха поблизу Новосілля |
Коли саме маєток Храпин (і Лавонча) потрапили до Ридзевських, невідомо. Можливо, спочатку Ридзевські взяли в оренду частину маєтку Храпина, бо в 1878 році Третій (апеляційний) департамент Сенату розглядав справу міщанина Нишлюка із поміщиком Ридзевським щодо оренди маєтку Храпин.
У НІАБ зберігається «Дело по спору помещиков Ю. Рыдзевского и А. Орды об им. Храпино Пинского повета». Справа ця тягнулася від 24 вересня 1804 року до 26 квітня 1806. Отже, у 1804 році Храпин був уже володінням Ридзевських. Кожен із цих поміщиків вважав Левончу своєю власністю. 19 жовтня 1810 року Перший департамент Сенату розглядає спір між пінськими поміщиками Ридзевським та Ордою про кордони маєтку Храпин. Сенат вирішив, що їхнього втручання ця справа не потребує. У 1827 році поміщик Ридзевський жаліється на неправильне рішення Сенату щодо меж його маєтку Храпина з маєтком поміщика Орди Кухчем. Після 1827 року таких скарг більше не зафіксовано.
У сповідній відомості 1823 року записане «селение Левонча села Кухче», і належало воно храпинському поміщикові Ридзевському. Тому й намагався кухченський поміщик Аполлінарій Орда повернути собі землі Кухча.
Що ж сталося в 1827 році? Уперше в метричній книзі Храпинської церкви з’явився запис «село Новосілля». До 1826 року таких записів не було. 2 лютого 1827 року одружилися Степан Марчук із Новосілля та Меланія Данилович із Храпина. 14 червня 1827 року померла однорічна Вася Борисюк. Народилася дівчинка 15 серпня 1826 року в мешканців Храпина Наума та Федори Борисюків, а померла наступного 1827 року як дочка мешканців Новосілля. Отже, Борисюки були серед тих, хто одними з перших переселилися з Храпина в Новосілля.
Отож коли в 1827 році Ридзевський переселив у Левончу своїх селян-кріпаків із Храпина, виникло село Новосілля. Тепер це стало нове село, до якого кухченський поміщик Орда вже не мав ніякого відношення…
Немає коментарів:
Дописати коментар