Життя – подвиг. Непроста доля Йосипа Тукальського-Нелюбовича – останнього митрополита Київського

Дослідження учня 11 класу Мутвицького ліцею, учасника гуртка "Історичне краєзнавство" Корнійчука Андрія.
Керівник гуртка - Тумаш Валентина Миколаївна.

ВСТУП

Актуальність дослідження. Я тримаю в руках монографію польського історика білоруського походження Антона Васильовича Мироновича «Metropolita Jоzef Nielubowicz». Цю книгу подарував шкільному музею поляк Северин Тукальський-Нелюбович, син останнього власника маєтку Мутвиця. Це він розповів нам, що його давній прародич був відомим українським церковним діячем. В анотації до подарованої книги зазначено, що родина останнього київського митрополита Йосипа Тукальського-Нелюбовича мала маєтки в селах Неньковичі та Мутвиця Пінського повіту [14]. Мутвиця – наше рідне село. І тоді на одному із засідань гуртка ми з однокласниками обговорювали сторінки життя відомого представника роду Тукальських-Нелюбовичів, що родом із Полісся.

А нещодавно в мережі Інтернет прочитали просто вражаючу інформацію про те, що в Мгарському монастирі нині проводяться пошуки місця спочинку митрополита Йосипа Тукальського-Нелюбовича [11]. Захотілося дізнатися, що ж такого важливого зробила для України ця людина, що російський цар Петро І велів замурувати навіть його останки!? Розпочалися пошуки нових фактів із його життя. Деякі з них були суперечливі. Допомогли їх розгадати давні історичні джерела та рукописи Героніма Тукальського-Нелюбовича. Геронім, останній власник маєтку Мутвиця, після повернення в 1939 році до Польщі написав мемуари про побачене й пережите на Поліссі. Кілька сторінок спогадів присвячено й митрополиту Йосипові. Ці факти й стали передумовою написання даної роботи.

Об’єкт цього дослідження - життя та діяльність останнього київського митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського.

Предметом дослідження стали історичні джерела, роботи українських, польських, білоруських та російських науковців із даної тематики.

Метою роботи є дослідження діяльності митрополита в політичній та релігійній сферах життя, його зв’язок із життям поліського краю.

При цьому вбачається вирішення таких завдань:

- опрацювати та співставити наявні наукові джерела із цієї теми;

- дослідити родинне дерево родини Тукальських-Нелюбовичів та уточнити деякі суперечливі факти їхньої генеалогії;

- знайти документи, які засвідчують зв’язок родини Тукальських-Нелюбовичів із нашим селом;

- проаналізувати описаний науковцями життєвий шлях митрополита та доповнити деякі сторінки його життя новими фактами;

- установити роль Йосипа Нелюбовича-Тукальського в подіях часів Хмельниччини на Поліссі, його співпрацю з Богданом Хмельницьким;

- висвітлити роль митрополита в служінні православ’ю;

- показати, як у родині Тукальських-Нелюбовичів шанували пам’ять про славного прародича;

- дізнатися, як в Україні вшановують ім’я митрополита;

- прослідкувати, як здійснюються пошуки місця його останнього спочинку.

Методи дослідження. Дослідження даної теми ґрунтувалося на методах аналізу та синтезу, використано історико-хронологічний, персонологічний, проблемний методи.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому зроблено спробу узагальнити зібрані історичні матеріали та мемуарну літературу про роль митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського в політичній та релігійній сферах життя, у розвитку Поліського регіону та України, уточнено деякі факти його життя. Акцент робився на рідкісні деталі, не зафіксовані в україномовних джерелах.

Джерельна база дослідження є достатньо широкою. У музеї Білоруського Полісся був виявлений цікавий документальний матеріал про родину митрополита. Представник роду Северин Нелюбович-Тукальський подарував шкільному музею книги, фотографії, ксерокопії багатьох важливих документів, дані з Брестського архіву про діяльність його численної родини. В мережі Інтернет нині теж є чимало такої інформації.

Історіографія проблеми представлена польськими, російськими, білоруськими та українськими виданнями. Зовсім по-різному трактують одні й ті ж факти з життя Йосипа Тукальського-Нелюбовича російські та польські історики, тому акцент при висвітленні таких сторінок його життя робився на описі українськими дослідниками. Зокрема, інформацію про діяльність митрополита на Поліссі, про зв'язок із рідним краєм знайдено в праці історика В’ячеслава Липинського. Окремі факти життя описано за дослідженням доктора історичних наук, професора кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія» Юрія Мицика. Цікаві знахідки виявлено в 131 томі Литовської метрики.

Структура роботи зумовлена поставленими метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

Апробація результатів дослідження. Результати роботи оприлюднені на шкільній конференції, на уроках історії рідного краю, надруковано в місцевій газеті «Полісся». Окремі фрагменти дослідження публікувалися в мережах Фейсбук та Інстаграм.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що матеріали роботи можуть бути використані в навчальному процесі для поглибленого вивчення регіональної історії України, Полісся, враховані в процесі дослідження історії української державності, історії української еліти, історії українсько-білорусько-литовсько-польських культурних взаємозв’язків.

Для зручного користування знайденими матеріалами їх буде розміщено на районному краєзнавчому сайті «Заріччя».

РОЗДІЛ І. Рід Нелюбовичів-Тукальських на Поліссі

1.1. Генеалогічне дерево родини Тукальських-Нелюбовичів

На шляхетському гербу Костєша, який належав цій родині, на червоному тлі стрілкою вгору зображена срібна стріла, унизу розгалудження без пера; у клейноді над залізною каскою в короні три страусині пір’їни. Білоруські історики стверджують, що перша згадка про цей рід іде з ХІV століття, згодом він об’єднував понад 200 родин [24]. Такий герб, вирізьблений із дерева, можна бачити й на будівлі маєтку Мутвиця. Його зафіксував у 1927 році польський фотограф Станіслав Бохніг [21].

У жодному дослідженні про митрополита Йосипа Тукальського-Нелюбовича глибоко не вичається його родовід. Цим питанням займався Северин, син останнього власника мутвицького маєтку. Під час одного приїзду до Мутвиці він подарував нам створене ним генеалогічне дерево родини. У Литовській метриці в 1514 році згадується Остринський боярин Станіслав Тукальський-Нелюбович. Маршалком Литовського трибуналу в 1589 році був Ян Тукальський-Нелюбович. Родина мала володіння в Лідському, Волковиському та Пінському повітах [23].

Білоруський дослідник Ціхорацький зазначає, що на Пінщині цьому родові з 1575 року належав маєток Неньковичі, куди входило й наше село [24]. На жаль, документів того періоду нами не знайдено. У своїх рукописах Геронім Тукальський-Нелюбович розповідає, що в родинному маєтку Мутвиця зберігалися писані на пергаменті дарчі грамоти часів Стефана Баторія [23]. Цей польський король правив із 1576 року. Напевне, ці документи згоріли в 1943 році, коли був спалений мутвицький маєток.

Дуже часто в документах ХVІІ століття згадується ім’я Юрія Нелюбовича-Тукальського - пінського посла, якому в 1647 році було доручено добиватися передачі Полоцької кафедри православному владиці [12]. Залишається загадкою інформація, ким він був для Йосипа. В одних джерелах зазначено, що це його брат, в інших, – що це його батько. Цю загадку колись розгадають історики. Після опрацювання десятка різних джерел про життя митрополита ми прийшли до висновку, що Юрій – брат Йосипа.

У книзі Юрія Мицика «Albaruthenica. Студії з історії Білорусі» опубліковано 2 документи, які розповідають про конфлікт за маєтності в Пінському повіті між Йосипом Тукальським-Нелюбовичем та вдовою Юрія. Адам Юдицький, шляхтич Пінського повіту, був одружений з Катериною Войно¬-Ясенецькою, удовою Юрія Нелюбовича-Тукальського. У листі пінського маршалка Лукаша Єльського до гетьмана литовського зазначено, що «пан Юдицький з паном Войно¬-Ясинецьким забрали у Йосипа його добра: Почапів, Ляховичі, Черневичі - і гроші на Любелі, які належали дружині Юдицького, що відійшли їй по смерті її першого чоловіка, пінського войського Юрія Тукальського» [17].

У книзі Мицика опубліковані лише уривки цих документів. Аби пересвідчитися, чи не згадується там, які родинні зв’язки пов’язують Йосипа та Юрія, у 131 книзі Литовської Метрики ми перечитали документи повністю [13]. На жаль, там теж немає відповіді на наше запитання. Але висновок напрошується сам: Катерина Войно-Ясенецька - удова брата. Не міг же Йосип судитися за маєтності зі своєю матір’ю. Цей конфлікт розв’язували Богдан Хмельницький і великий гетьман литовський Сапіга, а польський король скасовує правомірність деяких актів.

Знайдено ще один цікавий документ, пов’язаний з іменем цієї родини. У Національній бібліотеці Вернадського в Києві зберігається Євангеліє 1644 року, подароване Куп’ятицькому монастирю Юрієм Тукальським- Нелюбовичем. На ньому запис: «Сия книга прозываемая Еванъгелия напрестолъное в Вильне купленоє року [= 1649] м[еся]ца мая [= 25] дня, и от мене много гришънаго Юръя Нелюбовича Тукалъского войского Пинъского до церкви Воведения прєсветоє Богородицы монастира Купетицъкого єсть наданоє, а хтобы мелъ сюю Евангелию с тоє церкви узятъ розсудитъсе зо мною перед милостивымъ богом M[anu] P[ropria]» [3].

Наталія Бондар, старший науковий співробітник бібліотеки, у своєму дослідженні стародруків стверджує, що Юрій – батько Йосипа. Вона спирається на дослідження польського історика Мироновича. А ще авторка зазначає, що в роботах українських істориків свідчень про батька митрополита немає, тому що родовід відомого церковного діяча вивчено недостатньо [3].

У 131 книзі Литовської Метрики нами виявлено ще один цікавий факт із життя досліджуваної родини. У деяких джерелах є інформація про те, що села Пінського повіту після смерті Юрія Тукальського-Нелюбовича нечесним шляхом присвоїв його слуга Новицький. При опрацюванні документів Литовської метрики ми знайшли такі слова: «Надання добр у Пінському повіті Теодорові Криштофу Новицькому, жовнірові, заслуженому від початку бунту козацького...» [13]. Значить, села Пінського повіту, які належали Юрію Тукальському-Нелюбовичу, король Ян Казимир передає жовнірові Новицькому в нагороду за вірну службу. І це були не лише маєтності Юрія, а й інших померлих шляхтичів Пінського повіту. У 1658 році король знову згадує про маєтності покійного, його вдову та Йосипа – віленського православного ігумена Свято-Духівського монастиря [17].

Отже, єдиної думки про родинні зв’язки найдавніших представників роду Тукальських-Нелюбовичів Йосипа та Юрія серед істориків поки що не існує. Але це була єдина гілка цієї родини в Пінському повіті, нащадки якої згодом проживали в зарічних селах.

1.2. Нелюбовичі-Тукальські й зарічні села

У документах ХVІІ століття ми не відшукали інформації про те, що тоді села Неньковичі та Мутвиця належали Тукальським-Нелюбовичам. Але з документів ХVІ століття відомо, що землі села Неньковичі здавна належали церкві. У 1513 році князь Федір жалував Пінському владиці Вассіану на Пречистенську церкву три з половиною дворища в селі Неньковичах [10]. В «Актах, относящіхся к исторіи Западной Россіи: 1544-1587» опублікована грамота польського короля Стефана Баторія 1596 року, якою він підтверджує Пінському й Турівському єпископу Кирилові Терлецькому право на землі та «poddanych wsi Nienkowicze» [1]. Донині ця рукописна грамота зберігається в польських архівах. Мабуть, ця церковна земля згодом перейшла й до Тукальських-Нелюбовичів.

Документальне підтвердження того, що наше село було власністю Тукальських-Нелюбовичів, знаходимо в документах ХVІІІ століття. Тоді тут господарював історик та правник Матвій. Це він разом із польським істориком Нарушевичем готував «Історія народу польського». 20 березня 1795 року секретар скарбової Литовської комісії Матвій Нелюбович подає заяву про те, що «онъ не принималъ участія въ возстаніи» [22]. Після повстання Костюшка багато власників маєтків свідчили про свою непричетність до цього заколоту, аби не позбутися своїх володінь. У цій заяві історик та правник Матвій Тукальський-Нелюбович зазначає, що йому належать села Неньковичі й Мутвиця Пінського повіту [22]. У маєтку Мутвиця зберігалися й рукописи польського історика Матвія з роду Тукальських-Нелюбовичів. Частина з них згоріла разом із маєтком, частина зберігається нині в архівах Вільнюса [23]. Вони чекають свого дослідника...

Отже, через століття після проживання в Пінському повіті Йосипа Тукальського-Нелюбовича тут господарює його нащадок Матвій. Ким він приходиться митрополитові, дізнатися ми не змогли. Уточнити далі цей родовід допомогла довідка Державного архіву Брестської області. У ній зазначено, що в 1825 році (ще через 100 років) Пінським повітовим судом було складено акт поділу майна між рідними братами Бенедиктом, Адамом та Юліаном Тукальськими-Нелюбовичами, синами відомого історика Матвія. Тоді Юліану дісталася Мутвиця, а Бенедикту – Неньковичі [7]. Юліан не мав дітей, тому після його смерті наше село перейшло у власність Бенедикта, а Неньковичі він заповідав сину Янові, відставному поручику артилерії, Мутвицю - Владиславу, губернському секретареві. Ян під час Січневого повстання служив у Санкт-Петербурзі в гвардійських частинах і, щоб уникнути участі «в усміренії мятежа», прострелив собі руку. Владислав став учасником польського повстання 1863 року й згодом зазнав переслідувань. У Мутвиці спочатку господарював Владислав, згодом син Станіслав і внук Геронім [23]. Ось така коротка генеалогія єдиного роду Тукальських-Нелюбовичів у Пінському повіті. І його корені тісно пов’язані з нашим селом.

1.3. Родина береже пам'ять про славного прародича

У рукописах Героніма Тукальського-Нелюбовича зазначено, що в кожній сім’ї їхнього роду на чільному місці висів портрет Йосипа Тукальського-Нелюбовича [23]. Усі вони гордилися тим, що він увійшов в історію України, Білорусі та Польщі.

Нині діти останнього власника Мутвиці Героніма: Северин, Божена та Анна Тукальські-Нелюбовичі - проживають у місті Радом. Северин увесь свій вільний час віддає вивченню родоводу. Упродовж десятка років він приїздить у село Мутвицю, аби поспілкуватися з його мешканцями. Щоразу привозить нові й нові друкації польською мовою, світлини, навіть окремі експонати з родинного архіву. Обов’язково відвідує місце родинного склепу Тукальських-Нелюбовичів, що неподалік села Неньковичі.

Із подарованих документів, досліджень ми зробили в шкільному зразковому краєзнавчому музеї експозицію «Тукальські-Нелюбовичі та Зарічненське Полісся». Із часом поновлюємо наявні матеріали новими знахідками. За ініціативи краєзнавців нашої школи в Україні було видано перший том рукописів останнього власника маєтку Мутвиця Героніма Тукальського-Нелюбовича. Вони перекладені Олексієм Нагорнюком та вміщені в книзі «Історія родини Тукальських-Нелюбовичів і Рівненське Полісся. Ч.1. Доки не сів міцно в сідло».

РОЗДІЛ ІІ. Доля останнього київського митрополита

2.1. Дитинство та освіта Йосипа Тукальського-Нелюбовича

Про молоді роки митрополита інформації збереглося дуже мало. Білоруський дослідник отець Віктор Костюк у своїй праці «Нариси по історії православ’я на Пінському Поліссі ХІ - ХVІІІ століть» подає відомості про Тукальського як уродженця Ненькович [10]. Професор Юрій Мицик зазначає, що майбутній предстоятель Київської митрополії народився в сім’ї православного шляхтича на Пінщині. Він робить припущення, що батько Йосипа міг бути священником [17].

Майже всі українські дослідники стверджують, що майбутній митрополит навчався в Києво-Могилянській академії, а згодом продовжував освіту в Західній Європі, бо був дуже освіченим: володів українською, церковнослов’янською, польською та латинською мовами. Здобув визнання як проповідник, полеміст, знавець Святого Письма.

А польський історик Антон Миронович детально розповідає про навчання юнака у Вільно. Він пише, що народився митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський у кінці ХVІ чи на початку ХVІІ століття, мав ім’я Афанасій [14]. Опирається дослідник на польський гербовник Несецького [19]. Початкову освіту здобув дома, як тоді було заведено, а потім продовжив навчання у Вільно, у школі православного братства Святого Духу. Там він здобув релігійну освіту. Викладали в цій школі Стефаній Зизаній, Іван Борецький, Мелетій Смотрицький, Феофіл Леонтович. Саме ці відомі особистості того часу, вважає Миронович, спонукали Тукальського до вступу у Віленський монастир Святого Духу. Це трапилося у 20-х роках ХVІІ століття. Тоді Афанасій прийняв церковне ім’я Йосип [14].

Ми розділяємо цю думку про освіту майбутнього митрополита, адже саме з Вільно Йосип приїде до Куп’ятицького монастиря. У 2 томі актів археологічної комісії у Вільно ми знайшли цікавий документ, де зазначено, що Куп’ятицький монастир був підпорядкований Віленському монастирю Святого Духа. Це зазначено у фундушному записі Василя Пришихотського, який дарує монахам Куп’ятицького монастиря на будівництво церкви землі маєтку Лепеси [2].

І хоч достеменно довідатися про дитинство й навчання майбутнього митрополита ми не змогли, однак уточнити деякі моменти його життєвого шляху нам вдалося.

2.2. На службі в Куп’ятицькому монастирі

У багатьох дослідженнях повідомляється, що Йосип Тукальський-Нелюбович прийняв чернецтво у Лещинському монастирі. Ця інформація здається нам хибною, бо не міг він перебувати в Куп’ятицькому чоловічому монастирі без прийняття чернечого сану. А саме тут, за 9 кілометрів від Пінська, він розпочав свою діяльність. У монографії Антона Мироновича знаходимо інформацію про те, що він переїздить до монастиря Введення Богоматері в Куп’ятичах разом із монахом Афанасієм та групою інших віленських монахів у 1629 році. Їхньою метою було створення тут общини й зведення монастирських будівель. Священнослужитель хотів внести свій вклад у зміцнення позицій православ’я на рідній Пінщині в той час, коли тут утверджувалася унія. До 1644 року Йосип став ігуменом Куп’ятицького монастиря, згодом – намісником єпископа Афанасія. Ігумен Йосип брав участь у православно-уніатському конкурсі окремих церков та монастирів. При підтримці місцевого духовенства та знаті він не дозволив уніатам захопити монастир у Куп’ятичах [14].

При дослідженні життєвого шляху майбутнього митрополита закрадалася думка: можливо, Йосип не служив у Куп’ятичах, якщо про це не пише більшість істориків? Але наші сумніви розвіялися, коли ми відшукали в «Актах Брестського гродського суду» скаргу ієромонаха Куп’ятицького монастиря Палемона Боцевича на ігумена цього монастиря Йосипа Тукальського-Нелюбовича. Спочатку розібралися із церковною ієрархією: ігумен – це настоятель монастиря, вищий за ієромонаха та ієродиякона. Отож у 1646 році ієромонах Боцевич жалівся Луцькому єпископу, що люди війта Каменецького вигнали його з монастиря та заволоділи його майном. Осіб, які це зробили, було викликано на королівський суд. Тоді надійшла скарга на Боцевича, ніби він покрав церковне срібло. Ці ж люди прийшли до ієромонаха вночі, били його й завезли в Куп’ятичі. Туди прибув ігумен монастиря Йосип Тукальський-Нелюбович, який теж «билъ его и ругался надъ нимъ за то, что онъ жаловался епископу Луцкому, порицалъ его при томъ, что принялъ унію и продалъ душу свою сатане» [2]. Висновок: Йосип Тукальський-Нелюбович служив у Куп’ятицькому монастирі, цей факт доведять документи ХVІІ століття.

А в 1649 році, служачи в Куп’ятичах, Йосип Тукальський-Нелюбович представляв православне духовенство перед литовським судом у суперечці про правовий статус церкви в Пінську [14].

Чомусь про період служіння Йосипа в Куп’ятицькому монастирі не розповідає жодне україномовне дослідження. Нам же цікаво було дізнатися про те, із якою місією прибув Йосип до Куп’ятич, про чудотворну Куп’ятицьку ікону, яку донині шанують на Поліссі. Тепер стає зрозумілим, чому Юрій Тукальський-Нелюбович у 1644 році дарує Куп’ятицькому монастирю Євангеліє: там служив його родич. І, звісно ж, поцікавилися долею цього монастиря. У 1655 році частина монахів із Куп’ятич переселилася в Київ, вони взяли із собою й чудотворну ікону, яка більше на Полісся не повернулася. А сам монастир у 1817 році був закритий через бідність та малу кількість монахів.

2.3. Намісник Лещинського монастиря

Враховуючи заслуги ігумена Йосипа, єпископ Афанасій призначив його настоятелем Лещинського монастиря [14]. Різдва Богородиці Лещинський чоловічий монастир був заснований у ХІІІ столітті в передмісті Пінська - Лещі. Із ХV століття став резиденцією пінських єпископів. Більше дізнатися про діяльність цього православного монастиря й перебування в ньому Йосипа нам допомогла праця російського історика Олександра Милованова.

Опрацювавши біля 800 документів з архіву цього монастиря, хранитель Віленського Публічного музею давнини у 1900 році опублікував дослідження «Архив упраздненного Пинского Лещинского монастыря». «У передмісті Пінська є курган, який у народі називають могилою Міндовга, а поруч церква. Це залишки давнього Лещинського монастиря, який був центром релігійного життя Прип’ятського Полісся. Тут жили турово-пінські владики, тут була чудотворна ікона Успіння Богородиці. Історія Лещинського монастиря – це сумний літопис православ’я на Прип’ятському Поліссі, - пише автор. – Багато його сторінок написано кривавими літерами» [16].

Тут ми прочитали цікаву легенду про те, що цей монастир заснував сам Володимир, коли «ходив на ятвягів, і по дорозі заснував монастир». А в 1263 році тут проживав син Миндовга Войшелк - перший православний князь в історії Литовського князівства. Він переховувся в монастирі від убивць свого батька. Милованов пише, що кілька документів архіву розповідають про Йосипа Тукальського-Нелюбовича, «цю цікаву й недостатньо вивчену особистість». Вони характеризують його як ревного хранителя православ’я [16].

У дослідженні російського історика ми дізнаємося про непросту долю Лещинського монастиря. Час правління на Поліссі Олельковичів та Ярославичів названо золотим часом розквіту тут православ’я. Під час діяння королеви Бони посилюється полонізація краю, а з часу оголошення унії монастир належить уніатам. За Зборівським договором 1649 року Лещинський монастир був відданий Київському митрополиту Сильвестру Коссову, який поставив у ньому настоятелем Йосипа Тукальського-Нелюбовича.

Ця поступка польського короля Яна Казимира православ’ю пояснювалася «стеснительностью его положения». Але вже в 1651 році король пише пінському старості Радзивилу: «Не взирая на прежние привилеи наши отобрать Лещ со всеми имениями от Тукальского и передать в пожизненное владение униатскому митрополиту Григорию Коленде». Королівський універсал говорить, що монастир був повернутим православним «для сохраненія спокойствия посполитого», але так як це не змінило «грубого народу», то король велить повернути монастир уніатам.

Йосип Тукальский-Нелюбович до 1667 року вів судові процеси за монастир та проти зведених на нього звинувачень щодо пограбування монастиря. Відомо, що 14 лютого 1667 року київський митрополит Йосип ще вислав з Лещинського монастиря лист до могилевських міщан. Але десь в той час уніатському митрополиту вдається опанувати монастир на довгі роки. На початку 1669 року митрополит Нелюбович-Тукальський писав до Миколи Пражмовського: «Бачить Біг, ні за якою своєю вигодою не женусь я і забуваю образи, нанесені уніатами насильним відняттям монастиря і архімандрії Лещинської, як і відбирання, не знаю за що власних мої спадкових маєтків, що лежать в Пінському повіті» [16].

Ставши митрополитом, Тукальський «піддержує живі зносини з рідним Пинськом». Про це пише В’ячеслав Липинський: «У 1668 році воєвода московський піймав «чернца Іоилемъ звуть Межицкой, ѣдетъ изъ Пинска къ Тукальскому митрополиту въ Чигиринъ» [11].

Ось яка подальша доля монастиря. Із 1668 року він став унійним, у 1746 році тут було збудовано новий храм. 1839 року, у зв'язку з ліквідацією царатом унії в цьому регіоні, монастир було закрито. Його споруди були знищені пожежами кінця ХІХ століття та під час воєнних дій ХХ століття.

Проводячи це дослідження, ми знайшли кілька унікальних фактів із життя поліського краю. Зокрема, довідалися, що Лещинський монастир мав скрипторій, і в ньому велося літописання. Тут жив поліський літописець-монах Митрофан, про якого згадують деякі відомі історики. Його записи згоріли під час набігів татарів на початку ХVІ століття. Нині на місці Лещинського монастиря побудована сучасна церква.

2.4. Універсали Богдана Хмельницького на захист Йосипа Тукальського-Нелюбовича

У роки національно-визвольної війни українського народу Лещинський монастир зазнав нападу з боку католиків та уніатів. Тоді Йосип Тукальський-Нелюбович тісно зійшовся з козацтвом, прохаючи Богдана Хмельницького про опіку над монастирем. Три універсали написав український гетьман на захист Лещинського монастиря та самого Йосифа.

У 1657 році, коли козацькі війська зайняли Пінськ, а повіт прийняв присягу на вірність українському гетьману, біля 200 місцевих священників стараннями Йосифа Тукальського відмовилися від унії. Настоятельниця монастиря Єфросинія висловлювала незадоволення тим, що Йосиф під час богослужіння згадує лише Хмельницького та дозволяє уніатським священникам служити в Пінську лише при умові переходу до православ’я [25].

Надзвичайно цікаво було читати універсали Богдана Хмельницького в книзі «Документи Богдана Хмельницького». Ось рядки із листа українського гетьмана до московського царя від 9 січня 1657 року: «Ляхи в повіті Пінському монастирі попалили, а православного архімандрита ліщинського отця Йосипа мало не вбили, якби не втік, тілько ченців його побили на смерть, лише за допомогою Божою сам утік» [8].

17 січня 1657 року Богдан Хмельницький пише в Чигирині лист на захист Йосипа Нелюбовича-Тукальського до великого гетьмана литовського й усього панства Великого князівства Литовського Сапіги. У залежність від ставлення до архимандрита ставиться доля мирних стосунків між Українською козацькою державою та Великим князівством Литовським [8].

24 квітня 1657 року в листі до Сапіги повідомляється про переговори між представниками Речі Посполитої з одного боку, та росіянами й українцями з другого. Висловлюється побажання про мирне полагодження польсько-української війни. Складається подяка Сапезі за відшкодування кривд ліщинському архимандритові Йосипові Нелюбовичу-Тукальському в Пінську, а «той не забуде в молитвах доброзичливості вашмості» [8].

Ці документи підтверджують, як високо цінував діяльність Йосипа Тукальського-Нелюбовича український гетьман. Уже після смерті Хмельницького литовський магнат Богуслав Радзивил звертався до Йосифа Тукальського-Нелюбовича, аби той допоміг налагодити зв’язки із гетьманом Іваном Виговським. Це свідчить про те, що зв’язки Тукальського із козацтвом завжди залишалися міцними [20].

2.5. Віленський ігумен

Після опрацювання багатьох документів про життя Йосипа Тукальського-Нелюбовича ми прийшли до висновку, що період його служби в Лещинському монастирі тісно переплітається із перебуванням у Свято-Духовому монастирі міста Вільно. Це й зрозуміло, адже Ліщинський монастир був підпорядкований Віленському. Ось що написано у вводному листі пінського гродського писаря Поклонського від 15 січня 1650 року, опублікованому у «Мінських єпархіальних відомостях» 1872 року: «Повідомляю, що після смерті отця Нестора Лозовського архімандрію Лещинську із церквою, монастирем, фільварками, селами, селянами та їхніми повинностями, озерами, ріками, мельницями, жилими будинками... передати пожиттєво його «високопреподобію» отцю Йосипу Тукальському-Нелюбовичу, старшому Віленського монастиря Святого Духа» [4].

Деякі дослідники стверджують, що Йосип 4 роки був архімандритом Віленського монастиря, навіть вказують роки його перебування у Вільно: 1657-1661 роки. А в книзі «Виленскій Свято-Духовъ монастырь. Историческое описаніе», 1888 року видання, подано зовсім інші дати: 1649 – 1663 роки [6]. Отже, під час служби в Лещинському монастирі Йосип Тукальський-Нелюбович продовжував залишатися настоятелем Віленського монастиря Святого Духа. У такій якості був у Києві на обранні митрополитом Діонісія Балабана. У лютому 1658 року брав участь у Переяславській раді, яка підтвердила обрання новим гетьманом Івана Виговського.

Історичний опис Віленського монастиря допоміг нам відшукати дуже цікаві сторінки й з життя монастиря, і з життя майбутнього митрополита. Зокрема, ми довідалися, що король Владислав ІV своєю грамотою від 18 березня 1633 року утвердив за Свято-Духовим монастирем всі інші монастирі, які знаходяться під його владою. Серед них значиться й Куп’ятицький монастир. Тут ми відшукали цікаву історію з життя Йосипа, про яку не згадує жодне дослідження. У 1667 році після звільнення він проїздом побував у Вільно, зупинявся в Свято-Духовому монастирі. Туди якраз привезли тіло унійного священника Іосафата Кунцевича. У монастирі мали дзвонити по померлому, але Йосип Тукальський-Нелюбович заборонив це робити. За це поляки хотіли його взяти під охорону. Йосип таємно виїхав із Вільно, прибув у Могильов, прожив там зиму, а потім похав до Чигирина [6].

2.6. Київський митрополит.

13 серпня 1661 року Йосип Тукальський-Нелюбович був обраний та висвячений на Мстиславську, Могилевську та Оршанську кафедру, став єпископом Мстиславським. Тільки-но зійшовши на кафедру, він повторив долю багатьох єпископів того часу: зазнав нестерпних гонінь від католиків, тому приїхав до Чигирина [24].

На елекційному соборі в Корсуні 9-19 жовтня 1663 року архімандрита Йосипа Тукальського-Нелюбовича було обрано митрополитом Київським. У виборах першоієрарха взяло участь чимало українського духовенства й представники української шляхти та козацтва [17]. Це викликало ворожу реакцію в Москві та Варшаві. 24 листопада 1663 року Ян Казимир затвердив на митрополичому престолі А. Винницького, за яким стояв гетьман Тетеря. Але під тиском козацтва та значної частини правобережного духовенства, що підтримували Нелюбовича-Тукальського, 4 березня 1664 року король був змушений затвердити і його.

А коли на Правобережжі розгорнувся повстанський рух проти Тетері, митрополит Йосип Тукальський з відома останнього в 1664 році був підступно заарештований поляками й ув’язнений у Марієнбурзькій фортеці (нині – місто Мальборк у Польщі). Разом із ним були ув’язнені Гедеон Хмельницький та Григорій Гуляницький. Сталася ця прикра подія в липні 1664 року. Тільки після цього Антоній Винницький безперешкодно оголосив себе також митрополитом київським і два роки керував кафедрою, не являючись навіть у Київ [11].

Кількома рядками в біографії Йосипа Тукальського-Нелюбовича розповідається про цей період життя. Скрізь зазначено, що Йосипа пізніше звільнили, подаються й різні дати звільнення. А ми дізналися з книги Юрія Мицика дуже цікаву історію про те, хто піклувався про звільнення ув’язненого митрополита й про його втечу із фортеці. Арешт і заслання митрополита Йосифа ¬Тукальського-Нелюбовича зробили дуже прикре враження в Україні, і той самий Тетеря, який був головним винуватцем цієї справи, розпочинає вже з весни 1664 року просити королям про звільнення митрополита, але із застереженням, що колишні в’язні будуть жити десь біля Пінська або на Волині і не «втручатимуться у політику». Навіть кримський хан Мухамед ¬ Гірей ІV просив про звільнення ув’язнених. Внаслідок такої реабілітаційної компанії 29 листопада 1655 року митрополит Йосиф Тукальський- Нелюбович¬ і архімандрит Гедеон Хмельницький дали обіцянку так і чинити. Але більше за Павла Тетерю став просити за ув’язненого митрополита гетьман Петра Дорошенко. У кожнім листі до короля володар булави просив про звільнення ієрарха та архімандрита [17].

Не дочекавшись королівської милості, ув’язнені втекли з Мальборка на батьківщину в лютому 1666 року. Святитель виїхав до свого рідного Лещинського монастиря і звідти, як митрополит київський, галицький і всієї Русі, видав грамоту з розрішенням жителів Могилева від прокляття неправдиво на них накладеного Московським патріархом Никоном. Пробувши трохи більше року в Білорусі, митрополит переїхав до України, бо на нього знову звели наклеп. Під загрозою нового ув’язнення Йосиф Тукальський-Нелюбович з одним лише челядником у човні Дніпром приплив просто до Черкас, а звідти його відвезли в Чигирин до гетьмана Петра Дорошенка, який прийняв його з любов’ю, дав двір і маєтності (містечко Стайки, яке невдовзі митрополит передав Києво-Могилянській академії) [25].

Прибувши в Україну, митрополит розпорядився, щоб по всіх церквах молились не за царя чи короля, а за українського гетьмана. Не визнавав зверхності над собою Московського патріарха. Мешкав у гетьманській столиці - Чигирині, був першим дорадником гетьмана Дорошенка. До його думки прислуховувались і духовні особи, і миряни. Митрополит відігравав велику роль у церковному, політичному та культурному житті України: створював школи, підтримував Києво-Могилянську академію, контактував із визначними діячами Української православної церкви та української культури. Він автор кількох пристрасних проповідей і послань, спрямованих проти польського й московського втручання у справи України. В його особі Дорошенко мав і мудрого дорадника, й авторитетного церковного діяча, Попри те, що духовна влада владики поширювалась лише на Правобережжя, він був визнаним духовним лідером усієї України.

Співпраця Нелюбовича-Тукальського з гетьманом Дорошенком стала найбільш яскравим прикладом взаєморозуміння та спільної діяльності двох визначних державних та церковних діячів. Тукальський став найближчим соратником гетьмана, його правою рукою, «духом котрого живе гетьман і вся Україна». Дійсно, гетьман постійно діяв в спілці з духовним владикою. У звіті єпископа Шумлянського королю Яну Собеському про перебування в Чигирині 1671 року зазначалось, що «гетьман завжди відбуває раду з митрополитом вночі або вранці». Паралельно з політичним злетом гетьмана відбувалось і посилення позицій владики. Наприкінці 1668 року Тукальський остаточно утверджується як єдиний духовний пастир на Правобережжі. Із підпорядкуванням Дорошенку Лівобережної України в 1669 році й лівобережне духовенство визнало його своїм законним правителем. Священики Лівобережжя йшли висвячуватись до нього. Йосип Тукальський-Нелюбович посів гідне місце серед визначних ієрархів православної церкви національно-державницької орієнтації.

То ж не дивно, що смерть митрополита в серпні 1675 році стала тією останньою краплею, яка остаточно знеохотила Петра Дорошенка до продовження боротьби за збереження Правобережного Гетьманату. У свій передсмертний час ім'ям Божим Йосип Тукальський-Нелюбович закликав Дорошенка відійти нарешті від турецького султана й тільки власними силами рятувати Україну. Невдовзі Йосип Тукальський тяжко захворів і 5 серпня 1675 року відійшов у вічність.

Розділ ІІІ. Увіковічнення пам’яті про відомого церковного діяча

3.1. Надгробок Лазаря

Про те, як високо цінували діяльність митрополита Тукальського-Нелюбовича його сучасники, можна дізнатися не лише з історичних публікацій, а й з епітафій Лазаря Барановича та Варлаама Ясинського. Крім прихильної оцінки діяльності Йосифа, ректор Києво-Могилянської академії Ясинський допомагає встановити й дату народження відомого церковного діяча з Полісся. Він вказує, що митрополит помер 26 липня 1675 року, на 68 році життя, отже, народився 1607 року [5].

Архієпископ Чернігівський Лазар Баранович у своєму «Надгробку» «яснопреосвященному від Бога його милості отцю Йозефові Тукальському-Нелюфовичеві на 1675 рік» прирівнює його до святого Йосипа, чоловіка Богородиці, до зрослої в терні рожі, до золота «у холодний час такого палкого». Він подає короткий виклад його життя із висновком:

На людських був язиках, дбав про гонор панський,

Всього не зробив, бо жив у вік тиранський.

Під словом «панський» можна зрозуміти Дорошенка, хоч тоді ще й Бога звали Паном. А «все зробити» - це значить зробити Україну незалежною державою. Автор епітафії переконаний, що душею Йосиф Тукальський-Нелюбович пішов у Небо до Господа: «Мешка душа із Господом мило» [5].

3.2. Легенда про митрополита

Спочатку митрополита поховали в Чигиринському Троїцькому монастирі, де він жив, а в 1678 році перед турецькою навалою тіло митрополита було перенесене до Преображенської церкви Мгарського монастиря. Ось як про це оповідає літописець Самійло Величко: «...винесено було з Чигирина в християнський обоз тіло преосвященного Йосифа Нелюбовича-Тукальського, київського митрополита, яке й тепер нетлінно покоїться у Мгарському Лубенському монастирі, замуроване в Соборній церкві Господнього Преображення на лівому боці в стіні. Виніс його чудовано з Чигирина один чоловік, який при небіжчикові служив за гайдука...» [5].

У багатьох джерелах переповідається історія про те, як цар Петро І, відвідавши монастир, особисто наказує замурувати мощі Тукальського в помсту за його минуле. Ось яку історію ми прочитали в газеті «Голос України»: «Один із ченців обителі, з усього видно, проукраїнськи налаштований, показуючи мені місце, де покояться мощі митрополита, розповів таку історію. У 1709 році після Полтавської битви до Мгарського монастиря навідався цар Петро І. Зайшовши в центральний собор, побачив поховання поблизу вівтаря. Тож поцікавився, хто й за які заслуги похований з такою пошаною. А коли почув, що київський митрополит Йосиф Тукальський, озвірів. Тицьнув пальцем і наказав викопати тіло й замурувати у глухій стіні, стіну зафарбувати, щоб і сліду ніякого не залишилося, а ім’я поборника українських прав назавжди зникло з історії» [25].

А нещодавно в мережі в Інтернет ми прочитали дивну легенду про останнього київського митрополита. Незалежне видання «TEXTY.ORG.UA» вміщує таку розповідь: «До кінця XVIII століття історичні джерела розповідають, що Тукальський лежить у склепі «нетлінний». Якось зі стіни, де він замурований, обвалилася цегла, і віряни переконалися в цьому на власні очі. У християнській традиції митрополита - за умови канонізації - можна було б уважати приналежним до одного з найвищих сонмів православних святих - великомучеників. Він не тільки став узірцем чеснот, але й помер, зазнавши мук за Велику Церкву, через важкий недуг, що спіткав його від ворожої руки» [11].

3.3. Пошуки місця поховання митрополита тривають

І все ж на шляху до прославлення митрополита ще чимало перешкод. Свідчення про те, де саме у Мгарі покояться його мощі, суперечливі. Вагомість Тукальського-Нелюбовича для церкви й історії спонукала на пошуки його праху першу наукову експедицію. Від Києва до Лубен, а далі до Мгару вирушають представник Туреччини - русист Магір Аслан та українські тюркологи Олександр Галенко та Ольга Пишньоха. Їхня мета – відшукати місце спочинку митрополита [11].

У монастирі пошуковці послуговувася думкою, що Тукальського-Нелюбовича замуровано навпроти мощей Константинопольського Патріярха Атанасія Пателярія. Проте інше джерело запевняє: тіло митрополита містилося відразу при вході до храму, у так званому передсінні.

Пошуковці знаходять те місце, де «сидів» Пателярій, бо в ХХ столітті останки святого перенесли до Харкова. Опис розповідає, що Тукальський-Нелюбович лежав навпроти Пателярія у «фрамузі такій». На той час запозичене з польської мови слово «фрамуга» означало нішу. Приходять до висновку, що під арковою нішею (отакою фрамугою) у лівій стіні храму й донині заховано Тукальського-Нелюбовича, бо підмурівок під нішею навіть ледь вивищується порівняно з аналогічною «фрамугою», що в протилежній частині храму [11].

Експедиція продовжить свою роботу, коли для її роботи буде зібрану необхідну суму коштів. Про цю подію тоді дізнається вся Україна. Автор статті задається питанням: «Зрештою, чи не є митрополит тією постаттю, що навіть нині здатна своїм авторитетом сприяти в Україні діалогу між двома православними церквами?» [11].

3.4. Письменники про митрополита

Пишуть про митрополита Тукальського й у сучасній українській літературі. У 2013 році вийшла книга Юрія Мушкетика «Гетьман, син гетьмана». Вона вміщує дві повісті. У першій, що й дала назву книжці, розповідається про часи, які у вітчизняній історії називаються Руїною, про роки підступів і тиску сусідів на Українську державу. Там можна прочитати про спілкування Йосифа із Юрієм Хмельницьким: «Якось до нього зайшов митрополит Йосип Тукальський, який мусив утікати з Києва, бо Москва мостила свого митрополита, і з Тукальським Хмельницький вельми здружився».

Ось які мудрі слова вкладає автор у вуста митрополита: «Нам треба міцного меча і кріпкої руки. І розуму до них. Бо ми ніколи не керуємось розумом. І не знаю, чи колись керуватимемось ним, чи й далі в нас правитимуть пустоголові себелюбні мужі» [18] .

3.5. Пам’ятник у Чигирині

В Україні пам’ятають славні справи митрополита Тукальського. 11 серпня 2007 року в Чигирині йому було відкрито пам’ятник. Триметрова аскетична фігура Йосифа втілює єдність церкви та нації: посохи в його руках символічно сходяться в одній точці. Лівий означає державу, а правий із хрестом – церкву.

При створенні пам’ятника першому київському митрополитові, затвердженому Константинопольським патріархом у цьому званні, сталася дивна річ. Фото бронзової скульптури, зроблене митцем Владиславом Димйоном після того, як статую винесли з ливарного цеху, вийшло в неочікуваних червоно-золотих тонах. Скульптор упевнений: це свідчить про незгасимий живий вогонь, який палав у душі священика [20]. А ще в Чигирині одна з вулиць носить імя Йосипа Тукальського-Нелюбовича.

ВИСНОВКИ

Дослідження життєвого шляху, релігійної та громадської діяльності останнього київського митрополита Йосипа Тукальського-Нелюбовича видалося нам надзвичайно цікавим.

У ході пошуків ми віднайшли кілька десятків нових, донині не відомих в Україні фактів із життя поліського краю. Адже історія нашого району –Зарічненського до 2020 року – так і не вивчена істориками. Усі документальні свідчення цієї історії десь розпорошені по архівах Польщі, Білорусі, Литви, Росії. А дослідження отакого характеру сприяють тому, що невідомі сторінки нашого краю оживають перед нами.

Нам вдалося дослідити родинне дерево родини Тукальських-Нелюбовичів та уточнити деякі суперечливі факти їхньої генеалогії, знайти документи, які засвідчують зв’язок родини Тукальських-Нелюбовичів із нашим селом, дізналися, як в родині вшановують ім’я їхнього прародича. Допомогли документи, які зберігаються в нашому шкільному музеї.

Ми намагалися проаналізувати описаний науковцями життєвий шлях митрополита. Такі свідчення часто заперечували одне одного, тоді ми зверталися до історичних першоджерел, документів ХVІІ та ХVІІІ століть, які нині оцифровані в мережі Інтернет.

Надзвичайно цікаво було дізнатися про участь Йосипа Нелюбовича-Тукальського в подіях часів Хмельниччини на Поліссі, про його співпрацю з Богданом Хмельницьким.

Не все, задумане нами вдалося. У ході пошуків ми дізналися, що деякі повчання Йосипа Тукальського-Нелюбовича зберігаються в архівах Києво-Могилянської академії. Нині наша випускниця Оксана Олешко навчається в в Київському національному університеі імені Тараса Шевченка. Вона мала допомогти відшукати ці унікальні документи, але дистанційне навчання не дало змоги нам здійснити цей пошук.

І все ж віднайдена інформація збагатить історію Полісся новими фактами. І найцікавіше: ця історія безпосередньо пов’язана з нашим селом...

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией / [сост. И. Григорович]. - Санкт-Петербург: Тип. II Отд-ния Собств. Е. И. В. Канцелярии, 1846.

2. Акты Виленской археографической комиссии. Акты Брестскаго земскаго суда XVI—XVIII вв. – Вильна: Тип. Губернского Правления, 1867.

3. Бондар Н. Из истории книжной культуры Беларуси ХVІІ ст. по вкладным записям вильнюсского Евангелия 1644 г. из собрания Купятицкого монастыря // Берковские чтения - 2015. Книжная культура в контексте международных контактов: материалы Международной научной конференции, Минск, 26–27 мая 2015 г.

4. Вводный листъ Пинскаго гродскаго писаря Поклонскаго, передававшаго монастырь Лѣщинскій Іосифу Нелюбовичу Тукальскому, въ силу королевской привилегіи, состоявшейся 1650 года 15 января. // Минскія епархіальныя ведомости . –1872. – № 37.

5. Величко Самійло. Літопис. – Ізборник. Том ІІ. Розділ ХІІ. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/velichko/vel29.htm.

6. Виленский Свято-Духов монастырь. Историческое описание // Сост. Ф. Смирнов. – Вильна: типографія О. С. Блюховича, 1888.

7. Дзярдауны архіу Брэсцкай вобласці. Архивная справка. Тукальский-Нелюбович Северин. Радом, Польша / 0 -07/168. 24.01.2012.

8. Документи Богдана Хмельницького. - К.: видавництво АН УРСР, 1961.

9. Joined J. CMENTARZ KATOLICKI W PIŃSKU [Електронний ресурс] / Jan Joined // Pozostałości Polski na Białorusi. – 2007. – Режим доступу до ресурсу: https://www.skyscrapercity.com/threads/pozosta%C5%82o%C5%9Bci-polski-na-bia%C5%82orusi.472239/page-214.

10. Костюк В. Очерки по истории православия в Пинском Полесье (Х – ХVІІІ). Запіскі культурна-гістарычной Колегіі імя Констанціна Астрожскаго / В. Костюк. – Брест: ААТ Бресцкая друкарня, 2002.

11. Кульчинський О. Останній Митрополит. Йосип Тукальський загинув 1675 року, це дозволило Московії поглинути українську православну церкву [Електронний ресурс] / О. Кульчинський // TEXTY.ORG.UA. – 2019. – Режим доступу до ресурсу: https://texty.org.ua/articles/96367/Ostannij_Mytropolyt_Josyp_Tukalskyj_zagynuv_1675_roku-96367/.

12. Липинський В. Украïна на переломi. 1657-1659. Замітки до історії. – [Електороний ресурс]. – Режим доступу: diasporiana.org.ua

13. Metryka litewska. Księga wpisów № 131. – Warszawa, 2001.

14. Mironowicz A. Metropolita Jоzef Nielubowicz Tukalski. - Białystok: Bialoruskie Towarzystwo Historyczne, 1998.

15. Місіюк В. Два лещинських архімандрита / Віктор Місіюк. // Культура. – 2020. – №43.

16. Миловидов А. Архив упраздненного Пинского Лещинского монастыря / [соч.] А. И. Миловидова. - М. : Унив. тип., 1900.

17. Мицик Ю. Albaruthenica. Студії з історії Білорусі. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; Національний університет «Києво-Могилянська Академія»; Український центр досліджень з історії Білорусі, 2009.

18. Мушкетик Юрій. Гетьман, син гетьмана. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://litlife.club/br/?b=215518.

19. Niesiecki K. Herbarz Polski. Lipsk, 1842. T. 9.

20. Нікітенко Л. Митрополит Тукальський повернувся в Чигирин. / Л. Нікітенко. // Україна молода. –2007. – № 32.

21. Polesie. Fotografie z lat dvudziestych intzydziestych. W 2 części. Ć. 2. – Warszava, 1996.

22. Сборник документов, касающихся административного устройства Северо-Западного края при императрице Екатерине II: (1792-1796) / [С предисл. Ар. Турцевич]. - Вильна: Вилен. комис. для разбора древ. актов, 1903.

23. Тukalski-Nielubowicz H. Pół wieku wspomnień. / Н. Тukalski-Nielubowicz. – Zaklad Narodowy im. Ossolinskіch. Biblioteka, zapisano do kziegi akeesyjnej pod №165/63 - Radom, 1960.

24. Цихорацкий П. Нелюбовичи-Тукальские [Електронний ресурс] / Цихорацкий П. // Гiстарычная брама. – 2009. – Режим доступу до ресурсу: http://brama.brestregion.com/nomer24/artic11.shtml.

25. Чорна С. Митрополит, який заборонив молитися за царя / С. Чорна // Голос України. – 2017. – № 127.