Коли я вивчала історію виникнення міста Рафалів на місці сьогоднішнього Борового, в око впала інформація про села з назвою Воля. І прецікаве пояснення історії їх виникнення. Вирішила пірнути глибше в цю тему.
У книзі «Україна перед визвольною війною 1648–1654 рр.» знаходжу пояснення: «Воля - дозвіл або право, надане землевласником вільній людині на користування певною частиною орної землі упродовж визначеного терміну. Волею називали й надану земельну ділянку, і стовп, на якому вивішувалися умови угоди. Зрештою так називали й поселення, що виникали на такій землі. Дотепер про «волю» нагадують назви українських населених пунктів: Воля, Волька, Волиця».
Найдавніші згадки про наші села знаходимо в документах ХVІ століття. Поліські поселення тоді були дуже маленькими. Багато земель пустувало. І королева Бона, якій у 1521-1556 роках належало Пінське князівство, наказує заселяти пусті землі.
Тоді й згадується слово «воля». Про це дізнаємося із монографії про Пінське Полісся Олександра Грушевського: «Визначити сліди систематичного осадження людьми «пустопорожніх місць» за часів князів було важко. Та чи й була в них така можливість. А от у королеви Бони була фактична можливість це зробити. Бона повідомила старості Пінському, Кобринському, Клецькому, Городецькому пану Іванові Михайловичу «в пущы ее милости Кобрынской люди на себе садити на местцох годныхъ и воли имъ давати, король распоряжается, чтобы – по местомъ и дворомъ нашымъ казали закликати и тыи воли всимъ оповедати и которыи бы колвекъ люди вольныи похожыи… хотели за ее милость ити и на той воли садити, тых бы есте людей не велели никому ничимъ гамовати» (Лит. Метр. Записей кн. ХХІ, 24). Ініціатива королеви Бони отримала підтримку від центральної влади. «Осадження» людей в маєтках Бони приймало все більший розмах. Про це можна було пересвідчитися при першій помірі».
У «Ревізії пущ і переходів звіриних» на сторінці 301 є запис про те, що Пінський староста Іван Михайлович дав «людині вільній» із Києва пусте дворище Ляховицьке у Пінській волості, у селі Плотниця. А за це той службу кінну виконував.
Отож можемо стверджувати, що вираз «садити на волю» виник ще в ХVІ столітті.
«У ХVІІ столітті спостерігається «брак людности», - пише у своїй книзі «Залюднення України перед Хмельниччиною» історик Олексій Баранович. - Щоб панський маєток міг провадити своє господарство, коло нього густим строєм повинні були стояти селянські поселення. Маєток без селян так само не можна собі уявити, як фабрику без робітників. При цім, чим інтенсивнішим буде господарство, тим більше коло нього повинно бути селян. А деякі маєтки після нападів татар представляли собою пустині».
І ось тоді, у ХVІІ столітті, виникають наші зарічненські Волі. Біля села Кухче – Кухітська Воля, біля села Річиця – Річицька Воля. На новому місці – «на волі» - оселилися поселенці, отримали дозвіл на використання панської землі без оплати відповідних податків. Невідомо, звісно, скільки часу тривало це звільнення. Інколи воно могло сягати навіть 20 років.
В історичній літературі є інформація, що за цей час поселенці повинні були завести господарство, збудувати хати, часто церкву, а перш за все викорчувати або осушити виділену ділянку, так щоб вона була придатна для ведення сільського господарства. Після закінчення терміну звільнення селяни за використання землі виплачували податки грошима або в натуральному вигляді (частіше зерном), тим самим зрівнювались в обов'язках з жителями інших, старших поселень, які були розміщенні на території власника землі.
Напевне, тоді в Кухітській Волі була побудована Параскевська церква, а в Річицькій Волі - Покровська.
Краєзнавець Олексій Бренчук відшукав інформацію, що вперше Кухітська Воля згадується в актовій книзі Пінського гродського суду під 1649 роком. Тоді село разом із сусіднім поселенням Кухче належало поміщикові Ширмі. Свої знахідки він опублікував у газеті «Полісся». На жаль, документа 1649 року нам не вдалося відшукати.
Зате у книзі поляка Анджея Рахуби «Metryka Litewska. Rejestry podymnego Wielkiego Księstwa Litewskiego. Województwo brzesko litewskie 1667-1690 r.» у подимному реєстрі 1673 року згадуються й Кухіцька, і Річицька Волі.
Тоді найбільше земель у Кухчі й Кухітській Волі були у власності київського скарбника Філона Воронича - 52 дими. А ще 8 димів у Кухітській Волі належало Миколі Мошинському й 11 – Родкевичовій (удова Романа Родкевича). Село Кухче, від якого утворилася Воля, тоді вже було меншим за Кухітську Волю, оскільки в грудні 1653 року воно було знищене татарами.
Власники поліських сіл часто змінювалися. Наприклад, у 1653 році село Кухче належало зем’янинові Валеріану Гричині, а в 1673 - вже Філонові Вороничу.
У книзі Анджея Рахуби названі й власники Волі Річицької. Тут у 1673 році 12 димів мав Степан Терлецький. Відомо, що село Річиця в ХVІІ столітті належало Терлецьким. Ото і Воля Річицька їм належала, бо утворилося село «на волі» від маєтку Річиця. Ось чому й донині місцеві жителі йдуть «на Вільку».
Родина з Новорічиці. Фото з альбому Надії Кузьміч |
А хто ж міг оселитися «на волі»? Відповідь на це питання знаходимо у книзі «Законодательные акты ВКЛ». Серед тогочасних селян були особисто вільні селяни – «похожі», які мали право відходити від феодала. Це в основному вихідці із селянських сімей, які осідали на незайнятих землях та юридично мали можливість («доки не засиділи давності») піти із зайнятих ними ділянок. Але це не позбавляло їх обов'язку сплати оброку та виконання цілого ряду повинностей.
Були й «непохожі» (отчичі) - ті, що були прикріплені до свого наділу. Але «непохожий» селянин міг залишити свого господаря за умови, що знайде собі заміну, яка виконуватиме всі покладені на нього повинності та обов’язки. Отож «похожі» й «непохожі» селяни й могли піти «на волю».
А от тяглі селяни й челядь такого зробити не могли. Тяглі селяни виконували панщину та працювали в господарстві свого господаря, здійснюючи «тяглу» службу, тобто разом зі своєю худобою обробляли землю. А челядь – це невільні селяни, які жили при поміщицькому дворі й були власністю поміщика. Вони виконували різну домашню роботу. Спочатку їх називали челядь невільнича, але Статутом 1588 року цей термін заборонили і їх стали називати двірною челяддю. У XVI столітті частина з них отримала невеликі земельні наділи й перетворилася на огородників і кріпосних селян. У XVIII столітті це дворові люди поміщиків.
Селяни «на волі» могли залишити її й піти на інше місце. Що їх чекало, записано у третьому Литовському статуті 1588 року: «Про людей, які приходять на волю і відсидівши волю, геть ідуть, що мають платити.
Також постановляємо: якби людина вільна прийшла до якого князя або пана і сіла на волю, і відсидівши волю хотіла піти геть, має перед цим відслужити тому пану стільки, скільки на волі сиділа. Якщо б не хотіла стільки відслужити, тоді має грошима заплатити: за кожний тиждень по шість грошей.
Якщо ж вона, відсидівши волю, втекла до іншого пана, тоді той, до кого втекла, має його видати не інакше як отчича. А якби при повідомленні про це, тієї людини видати не захотів, і це буде доведене судом, тоді має сам за нього платити: за кожний тиждень волі по шість грошей. А якби та людина йому передоручена була і він її видати не хотів, а та потім від нього втекла, тоді він сам повинен буде тому, від кого та [людина] перед цим до нього втекла, платити, як за отчича, десять коп грошей і за синів його, скільки з ним втече, по десять коп грошей, а також скільки та [людина] не працювала, сидячи на волі, за тиждень по шість грошей».
Отак на поліських землях оселялися вихідці з інших земель. У них було два вибори: «сідати на волю» й залишатися тут, продовжуючи свій рід, або платити панові за те, що залишали «волю»…
Звідси й дивні для Полісся прізвища, які зустрічаються в цих селах. Якщо в недалекому від них Храпині, яке згадується ще в ХVІ столітті, майже всі прізвища патронімічні (Омельчук, Данилович, Савич), то в метричних книгах 1860-1862 років у Кухітській Волі та Вульці Річицькій зустрічаємо як патрономічні, так і зовсім дивні для нас прізвища.
Кухітська Воля: Деркач, Оленіч, Медведюк, Курин, Кулик (від назв тварин), Ковальчук Шустер (із німецької – швець), Бондар, Шевчук (за професіями тих, хто оселявся); Брень, Буза, Видрич, Говій, Кальчевський, Кардач, Молох, Моцюк, Смоляк, Станкевич, Шумак, Шукрута.
Річицька Вулька: Безушко, Бондарук, Васюра, Дзяров, Козлюк, Кучмич, Маслюк, Музика, Протасевич, Шрамович.
Напевне, їхні предки колись «сіли на волю»… Можна лише здогадуватися, звідки вони прийшли…
Є на Зарічненщині дві Волі…
Джерела дослідження:
1. Баранович О. І. Залюднення України перед Хмельниччиною. Ч. 1: Залюднення Волинського воєводства в першій половині XVII ст. / О. Баранович. – К.: Всеукр. акад. наук Соц.-екон. від. Комісія іст.-геогр., 1930.
2. Грушевский А. Пинское Полесье XIV-XVI вв. Исторические очерки. /А. Грушевский. – Киев: Издательство тип. Ун-та св. Владимира Н.Т. Корчак-Новицкого, 1903.
3. Законодательные акты Великого княжества Литовского XV-XVI вв. / сборник материалов подготовлен к печати И. И. Яковкиным ; Ленинградский Гос. университет им. А. С. Бубнова, Исторический фак. – Ленинград: Госсоциздат, 1936.
4. Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. - Париж - Нью-Йорк: Молоде життя, 1955-1995.
5. Metryka Litewska. Rejestry podymnego Wielkiego Księstwa Litewskiego. Województwo brzesko litewskie 1667—1690 r. Opr. A. Rachuba. Warszawa, 2000.
6. Метричні книги Морочненської та Кухітсько-Вільської церков за 1860-1870 роки.
7. Україна перед визвольною війною 1648–1654 рр.: 3бірка документів (1639–1648 рр.) / Відп. ред. М. Н. Петровський, К. Г. Гуслистий. АН УРСР. Інститут історії України; Управління державними архівами МВС УРСР; Центральний державний історичний архів УРСР. – К.: Вид-во АН УРСР, 1946.
8. Статути Великого князівства Литовського: У 3 т. - Том III. Статут Великого князівства Литовського 1588 року. - Одеса: Юридична література, 2004.
Немає коментарів:
Дописати коментар