«Смутне й бідне Полісся, - чується навколо. – Смутні й бідні мешкають люди в нім». Як же вони помиляються або взагалі не знають справжнього Полісся! Тому що там, де є смуток, має бути й радість.
Але навіщо писати про це, просто подивіться на маленьке обличчя представниці Полісся, молодої Прасці, і побачите справжнє Полісся. Так, бо обличчя Прасці ніби дзеркало, у якому відображається вся ця земля.
Її кругле, кремезне смагляве обличчя завжди усміхнене; зелені, як вода в тихій Прип'яті, очі кидають на кожного промінчик щастя; малий, трохи задертий носик, а найгірше із усього - це хіба волосся.
Глянувши на Прасцю, ви побачите усміхнені від вуха до вуха червоні вуста та очка, а навколо, ніби ореол, цілий жмут скуйовдженого волосся. Ціла біда дівчині з ним. Немає, здається, нічого на світі, що могло б хоч трішки пригладити й упорядкувати неслухняне волосся. Тільки вона його причеше, як знову кожна волосина стоїть окремо. Вже перепробувала різні способи, які їй радили поважні "молодиці" (молоді заміжні жінки), нічого не допомогло, волосся як стирчало, так і стирчить на всі сторони. А кожна волосинка сміється й киває разом із цілою голівкою Прасці.
Їх власниця - справжнє уособлення сміху й радості. Усі запам'ятали її завжди усміхненою, веселою та співучою: чи коли йшла за гусьми, чи коли пильнувала малого братика Василька, чи вже коли їй було дванадцять років і вона йшла з іншими жито жати, чути було її сміх і спів. І співала гарно, здоровим, сильним і чистим голосом, завжди першою розпочинала спів, а останньою закінчувала.
Люди дивувалися її безтурботності та веселості, бо Прасця була старшою донькою заможного господаря, і крім неї, у хаті було ще четверо дітей. У кожній забаві діти її обожнювали, скрізь вона була першою.
І навіть коли їй виповнилося 17 років, не можна було собі уявити такі забави без сміху та співу Прасці. Перший раз на вечорках старших дівчат Прасця була на торішніх дожинках. Пам’ятає добре те приготування.
Коли настав вечір, вона одяглася для вечірки. Заплела й з трудом привела в порядок волосся. У кінці «коси» заплела червону стрічку, одягла сіру полотняну блузку, вишиту на рукавах, повісила на шию кілька ниток намистин, одягла спідницю «домоткану» й фартух. У руки взяла кілька квіток жоржин, а на голову накинула червону хустку з жовтими квітками та зеленим листям.
Вона вже була готова, тільки чекала своїх подружок, які мали прийти до неї. Незабаром прибігли Євка Павлюкова та Степка Матвійова. Зібралися собі дівчата й побігли через подвірок на вулицю. А потім уже йшли поволі, статечно, як подобало дорослим дівчатам. Прасця, як зазвичай, зі своєю неповторною усмішкою. Кожен, хто проходив повз них, не міг не усміхатися. Якусь дивну чарівність мали її зелені очі, усміхнені вуста та білі рівні зуби.
У «ремізі» (сараї, де відбувалися вечорки) вже було повно молоді. Коли побачили Прасцю, посміхалися до неї та вітали. І найприємніше було тоді, коли підбіг один парубок і смикнув її за косу так, що довелося кілька разів зав'язувати бантик.
Почалися веселощі. Прасця танцювала затято й сміялася від щастя так голосно, що часом заглушала музику. Аж дивно, звідки така сила! І танцювала все швидше й швидше, тільки стрічка в її косах мелькала перед тими, хто стояв поруч. Швидко втомилася і не могла впізнати свої постоли з лика. Вони стали запорошені та брудні. Але й з того вона сміялася.
Після вечорок зі сміхом розповідала батькам про свої враження. Зі сміхом танцювала по кімнаті з маленькою сестричкою Манькою та братиком Василем. Навіть уві сні вона посміхалася й підскакувала.
Дивувалися батьки, дивувалися сусіди цій веселості й пророкували, що буде дівчина або дуже щаслива, або матиме в житті багато турбот.
Але не тільки щастя було навколо Прасці було, о ні!
Пам'ятайте, як три роки тому захворіла її наймолодша сестричка Оленка на «золотуху», не могла дивитися на світло, а сльози невпинно текли по її блідому обличчю. Усі, навіть знахарка Грипина, говорили, що дитина неминуче осліпне. Тільки Прасця не впадала у відчай, втішала батьків, солодко усміхалася до сестри, співала стишеним голосом довгі, але веселі пісні. Дитина найчастіше забувала про біль і засинала, а мама могла більше часу працювати по господарству .
Прасця попросила молодого вчителя, аби він переконав батька завезти сестру до лікаря. Й Оленка видужала.
А минулого року теж було велике нещастя. Навіть більше, ніж з Оленкою. Бо сам батько захворів. Зламав біля ліктя праву руку. Віз снопи з поля і старою вірьовкою прив’язав збіжжя. І коли їхав, сів на віз, а вірьовка порвалася, «рубель» (товстий стовп) зламався, і батько впав на землю, зламав руку біля ліктя.
Лежав у ліжку. Як же журилася мати Прасці! Тільки дочка, хоча вона теж страшенно переживала, сміялася до батька, приносила йому квіти, розповіла новини, співала, словом, усе робила, аби батько забув про свою хворобу. Так само утішала й матір із дітками. Ну, і дав Бог, що батько видужав, тільки іноді відчував біль у правому плечі.
Але найкраще Прасця почувалася, найгарніше сміялася, найсолодше співала, коли вона була десь біля річки чи на лузі. Одного разу мати повела її на сінокіс. А мала загубилася. Вона зайшла занадто далеко, звернула з дороги. Але навіть тоді дівчина не плакала й не кричала. Чому? Бо вона народилася й виросла серед цієї природи, то чого їй боятися! А якби вовк? Вона б, напевне, як Червона Шапочка, зачарувала його сміхом.
Батьки шукали дочку, налякані та стурбовані. І в якій позі її знайшли? Прасця лежала біля маленького озерця, оточеного очеретом, прислухаючись і дивлячись на поверхню води. Очі її в той час були схожі на маленькі зелені водойми, оточені травою. Вуста були привідкриті й посміхалися, ніби слухали щось цікаве та веселе А волосся ворушилося від вітру. Напевне, ці маленькі вушка чули щось таке, чого не могли чути всі інші…
Такою була і є Прасця, нині вісімнадцятирічна поліська дівчина, весела, здорова, співуча. Якщо не вірите, то йдіть по селах, шукайте і знайдете, і не одну, а багатьох подібних Прасць, Насть, Маньок та інших молодих поліщучок.
Спробуйте!!
Г. Дзіковицька, кл. IV.
Немає коментарів:
Дописати коментар