17 грудня 1920 року польський сейм ухвалив закон "Про надання землі солдатам Війська Польського". Таким чином польська влада вирішила виконати свою обіцянку, дану воякам кілька місяців тому, під час війни з більшовиками, коли Варшава опинилася під загрозою захоплення. Та тільки реалізовувати цю обіцянку уряд заходився на українських землях…
Підтримка "співвітчизників"
Звичайно, польський сейм керувався не лише турботою про вояків. Влада Другої Речі Посполитої прагнула закріпитися на нещодавно захоплених територіях, до яких належали західна Волинь і східна Галичина. А для цього потрібно було збільшити частку польського населення в регіоні. Саме тому на українських землях і розпочалося так зване осадництво — створення польських поселень з селян і колишніх військових.
Питання з землею польська влада вирішила дуже просто. По-перше, у власність держави перейшли земельні угіддя, що після кількох років війни лишилися без господарів (наприклад, на Волині це були землі, що належали членам династії Романових і перебували у державній власності за часів Російської імперії).
По-друге, у липні 1920 року було ухвалено закон про аграрну реформу. Згідно з ним встановлювалася гранична норма для землеволодінь, що у східних (тобто західноукраїнських і західнобілоруських) воєводствах становила 400 га. Угіддя, що перевищували норму, підлягали викупу та парцеляції.
Держава всіляко сприяла осадникам, особливо військовим. Право на безплатне отримання землі мали солдати, які відзначилися в боях, і добровольці, які брали участь у бойових діях. Решта колишніх вояків отримувала землю на виплат і мала розплатитися за неї впродовж 30 років. Виплачувати дозволялося не відразу, а за п'ять років після набуття права власності. Крім того, Міністерство сільського господарства і державного майна отримало 2 млрд. марок для надання кредитів осадникам — як у готівці, так і у вигляді сільгоспінвентарю та збіжжя.
Також поселенці могли отримувати кредити на пільгових умовах — у Державному сільськогосподарському банку, кооперативних касах і приватних банках. Особи, які отримали землю безплатно, мали право на отримання будівельних матеріалів (до 80 кубометрів на одне господарство) та інвентарю з військового майна. Максимальний розмір земельних ділянок осадників мав становити 45 гектарів.
Державна опіка осадництва тривала до самого кінця 1930-х рр. 20 серпня 1925 року було ухвалено новий закон про аграрну реформу, згідно з яким Друга Річ Посполита мала протягом найближчих 10 років щорічно виділяти 200 тис. га державних і приватних земель для здійснення земельної реформи.
У східних воєводствах цю землю давали насамперед польським переселенцям, які або отримували її безоплатно (окремі категорії військових), або ж купували на пільгових умовах. Оскільки далеко не всі осадники мали достатній досвід у сільському господарстві, міністерство земельної реформи створило інститут сільськогосподарських інструкторів, які мали надавати колоністам кваліфіковану допомогу у веденні господарства.
Але створити з осадників високоефективних господарів і форпост польського впливу в регіоні так і не вийшло. Розрекламовані державою пільги часто заохочували переселенців не до ведення господарства, а до торгівлі землею. Тож за першої-ліпшої можливості частина осадників намагалася продати отримані або придбані ділянки тому, хто за них добре заплатить — у тому числі й…українським селянам. Так, наприклад, на Самбірщині за період 1919–1934 рр. українські селяни, беручи позички в українських фінансових установах, скупили чверть господарств польських осадників, отримавши у власність 18500 га землі.
При цьому платили вони за цінами, вищими від ринкових. Часом на поверхню випливали й випадки відвертої спекуляції. Наприклад, у селі Гаї Бережанського повіту за період 1924–1933 рр. за спекулятивними цінами позбулося земельних ділянок сім осадників, серед яких були генерал, майор, суддя, два промисловці і лише один професійний землероб.
Відчутного удару по осадниках завдала економічна криза 1929–1933 рр. Прибуваючи до Західної України, колоністи намагалися скупити якомога більше землі й масово влізали в борги, сподіваючись, що "розкрутяться" і віддадуть позичені гроші. З 1919-го до 1935 року з оборотного фонду Державного сільськогосподарського банку цивільні осадники Львівського, Тернопільського, Станіславського і Волинського воєводств отримали 46 млн 213 тис. злотих, тобто в середньому більш як 2000 злотих на одне господарство.
Далеко не всі із цих людей змогли погасити заборгованість іще до кризи. Так, у травні 1932 року на з'їзді старост у Тернополі представник окружного земельного управління повідомляв, що 4% осадників мали борги, що перевищували вартість їхніх господарств, 6% заборгували на рівні повної вартості господарства, 30% — половину вартості господарств, 35% — від 30 до 50% вартості, і лише 5% мали незначні борги.
Обплутані боргами колоністи викручувалися як могли — здавали землю в оренду, займалися домашніми промислами, шукали роботу в промисловості. Якщо ж і це не допомагало, то просто продавали свої ділянки й виїздили. Ця обставина не могла не турбувати польський уряд, і він усіляко намагався допомогти "співвітчизникам". Так, у Тернопільському воєводстві діяли християнські каси безвідсоткового кредиту і Фонд допомоги при відділенні Державного сільськогосподарського банку, в якому акумулювалися кошти для викупу господарств, що опинилися під загрозою продажу, і фінансової підтримки зубожілих осадників.
Малопольське аграрне товариство розробило програму опіки над осадниками, що передбачала будівництво мережі крамниць, складських приміщень, молочарень для збуту сільськогосподарської продукції, а також пошук коштів для будівництва шкіл, костьолів та народних будинків (більш як половина осадників не мала можливості відвідувати такі заклади, бо за місцем проживання їх просто не було). Що ж до самих боргів, то до 1936 року Державний сільськогосподарський банк списав з осадників половину їхньої заборгованості. Виплату решти суми відстрочили на 55 років, а відсоткову ставку знизили з 8 до 4,5% річних.
З перших днів польська колонізація викликала обурення в місцевого населення. Селянство, яке сподівалося, що аграрна реформа дасть йому можливість збільшити свої господарства, ворожо поставилося до новоприбулих. Підпали поселень, напади на колоністів та польських урядовців були звичною картиною на початку 1920-х рр.
У краї, де ще не так давно завершилася війна, населення мало на руках чимало зброї і готове було нею скористатися. У квітні 1921 року в Надвірнянському та Косівському повітах Станіславщини озброєний загін селян перешкоджав розподілу землі між польськими осадниками. У Золочівському повіті Тернопільщини восени того ж року озброєні селяни нищили польське майно та комунікації.
Кількість заворушень не меншала, і уряд вдався до радикальних кроків. Міністерство внутрішніх справ звернулося з циркулярним листом до інспектора 6-ї армії у Львові Станіслава Галлера, який у жовтні 1922 року видав наказ, що дозволяв військовим підрозділам розстрілювати на місці спійманих на гарячому селян і "на вогонь з будь-якого села негайно відповідати вогнем, вдарити на нього так, якби воно було захоплене ворогом, зайняти його, схопити терористів, а тих людей, в яких буде знайдено зброю, розстріляти на місці". Але опір тривав і наступного року — на території західноукраїнських земель було зафіксовано 551 підпал.
Протести відбувалися й у стінах польського сейму, де після виборів 1922 року з'явилися й представники від українців. 29 липня 1924 року сенатор Маринович, виступаючи у стінах сенату, розкритикував аграрну реформу і звернувся до міністра земельної реформи з проханням надати статистику, скільки землі з передбаченої реформою кількості "потрапило до рук українського і білоруського селянина, бо урядова статистика не дає у цій справі ніяких відомостей.
В повітових урядах земельних йому завсіди відмовляється під позором, що він бідний і не посідає ані ріллі ані коня, а отже не зможе управляти ріллею. Іншому кажуть, що тому що має вже морг землі і коня, не може рахувати на землю, бо землю мусять дістати такі, котрі землі не мають".
Не меншу критику викликав в українських депутатів сейму і закон про аграрну реформу 1925 року. Посол Степан Маківка, виступаючи під час обговорення проекту закону в червні, назвав реформу куркульською, заявивши: "Такий поділ землі, яким 15 міл. людей засуджуємо на нужду, каже, що треба вжити не півзасобів, а засобів радикальних. Чи уряд прийшов з таким законом? Ні, закон, який ми тут розглядаємо, можна назвати: маєш, хлопе, закон, але земля буде наша". Втім, оскільки українські парламентарі не становили у сеймі більшості, їхня думка мало кого цікавила, і закон таки ухвалили.
Ставлення осадників до місцевого населення було різним. Польська дослідниця Яніна Стобняк-Смогожевська, яка вивчала військове осадництво на теренах Другої Речі Посполитої, наводить нечисленні приклади, коли питання стосунків з місцевими порушувалося на з'їздах Союзу осадників — громадської організації, що об'єднувала військових колоністів.
Так, у грудні 1927 року, перед місцевими виборами, на VI загальному з'їзді Союзу ухвалено заяву про те, що осадники "і далі будуть співпрацювати разом з населенням інших національностей у соціально-економічній сфері та у місцевому самоврядуванні, і ця співпраця буде лояльною по відношенню до польської держави". За рік до того, у листопаді 1926-го, схожу заяву — про необхідність зважати на етнічні потреби українців — зробила політична комісія V з'їзду.
Наводить дослідниця приклади приязних стосунків і на місцевому рівні. Так, 1928 року в осаді Пелча у Дубенському повіті осадники святкували 10-річчя незалежності Польщі спільно з українськими селянами з навколишніх сіл. А на будівництві у 1934–1936 рр. осадницького костелу в Рівненському повіті працювали й українські селяни, які перед освяченням храму принесли дарунок у вигляді двох свічників.
Ще один цікавий випадок згадується в газеті "Діло" від 6 квітня 1938 року. Критикуючи кампанію так званої ревіндикації (акція примусового навернення православних Польщі до католицької віри, що здійснювалася в 1937–1938 рр.) і переконуючи читачів, що це лише безглузде розпалювання ворожнечі між українцями й поляками, автор статті згадує процес селянина з с. Чаруків, де "один осадник, боронячи невинного нашого селянина, навіть почув із польських уст: "Може й ви належите до ОУН?"
Втім, конфліктів між осадниками та місцевими теж вистачало. Український дослідник Василь Смолей наводить різні подібні випадки. Наприклад, у травні 1927 року група польських колоністів, проїжджаючи біля села Глиняни Золочівського повіту на Тернопільщині після святкування річниці польської конституції 3 травня, у патріотичному пориві напала на двір українського селянина, внаслідок чого з обох сторін було поранено кільканадцять осіб.
У серпні 1928 року в селі Вишгородок Кременецького повіту на Волині близько 300 осадників спробували захопити православну церкву і перетворити її на костел. Піднявши серед ночі священика, вони вимагали від нього видати церковні ключі. На порятунок церкви й священика піднялося все село і якби не втручання поліції, то напевне дійшло б до кривавого побоїща.
Пацифікація в Галичині 1930 року ще більше загострила стосунки між українцями й поляками. Особливо часто траплялися побиття членів "Союзу стрільців" — польської парамілітарної організації, скандал навколо якої нещодавно спалахнув у Львові. З українського боку у бійках брала участь молодь, яка входила до аналогічної української організації "Сокіл". 1931 року на Тернопільщині й Львівщині такі випадки траплялися у Збаразькому, Бродівському, Борщівському, Теребовлянському, Заліщицькому повітах.
Що ж до Волинського воєводства, то тут у липні 1932 року спалахнуло селянське повстання в Ковельському, Сарненському, Любомльському та Луцькому повітах. Під гарячу руку розлючених селян потрапили й поміщики, і польські урядовці, й осадники. На придушення повстання уряд кинув військові підрозділи.
У другій половині 1930-х рр. з'явилася така форма опору, як антиколонізаційні віча, на яких ухвалювали резолюції з протестами проти подальшого проведення колонізації. Так, наприклад, 30 листопада 1936 року в Зборові зібрання, на якому були присутні 500 осіб (селяни, інтелігенція, духовенство) ухвалило резолюцію, в якій вимагало проводити парцеляцію землі на користь українців, створити Український парцеляційний банк і перестати виділяти дотації на військову й цивільну колонізацію.
Аналогічні збори відбулися у Сервирах, Білоголовах і Білківцях на Тернопільщині. У Львові в жовтні 1936 року з ініціативи Українського національно-демократичного об'єднання відбулися збори представників українських громадських організацій, де було ухвалено резолюцію з недвозначним натяком польській владі: "При такій дійсности мусить з українського боку піти рішуча і передумана оборона української національної території перед політичними експериментами, які мали би довести до зміни етнічного обличчя українських земель і до закріпощення українських селян у нужді і тьмі".
Фінал
Крапку в історії польського осадництва на Західній Україні поставила радянська влада. Взявши регіон під контроль у вересні 1939 року, більшовики не збиралися миритися з існуванням поселень, створених їхніми противниками. Спочатку НКВС обмежувався обшуками й арештами в осадах — чекісти добре розуміли, яку небезпеку для них становлять колишні військові.
А 10 лютого 1940 року розпочалася масова депортація військових осадників. Осадники та їхні родини мали покинути все нерухоме майно, господарський інвентар та худобу. Останню партію колоністів вивезли до Сибіру за два дні до нападу Німеччини — 20 червня 1941 року.
Ті ж, кого не встигли депортувати, залишилися в охопленому війною краї до вересня 1944 року, коли все польське населення Західної України внаслідок так званого обміну населенням (з прикордонних польських земель до УРСР переселяли українців) опинилося на колишніх німецьких землях, приєднаних до Польщі. Так почалося осадництво на "західних кресах". Але це вже інша, польська історія…
Немає коментарів:
Дописати коментар