На краю́ подві́р’я з бо́ку замі́жка от пувднє́ росла́ хвої́на із зрі́занъім вирхо́м – зиле́на краса́віца з гу́стъім гольлє́м.
Ту хвої́ну облюбова́ли бу́зьки і мні́го рокі́в по́спиль вони́ сили́лъіса та́м і віво́дъіли свої́х буслючкі́в.
А на подві́рйови ку́ля те́ї хвої́ни бує́ла жизь: кукуда́кали ку́ри, га́вкав соба́чка, вирищє́ли ді́ти, гра́ла скри́пка, чулъіса спі́ви, сміх, пуднъіма́вса молоди́й садо́чок.
Аж є́кось одного́ ро́ку бу́зьки поки́нули своє́ рока́ми обжи́ти мі́сци. Ни прілиті́ли висно́ю до свого́ кубе́личка.
Мо' зги́нули в и́рії, а мо' й щось нидо́бри вчу́яли свої́м чи́стъім пташи́нъім се́рдичком, бо того́ ж ро́ку хвої́на ста́ла всъіха́ти і чи́риз па́ру рік зусі́м усохла́.
Мо' зги́нули в и́рії, а мо' й щось нидо́бри вчу́яли свої́м чи́стъім пташи́нъім се́рдичком, бо того́ ж ро́ку хвої́на ста́ла всъіха́ти і чи́риз па́ру рік зусі́м усохла́.
І поки́нуте осироті́ли кубло́ почало́ розкіда́тъіса, і сама́ хвої́на ста́ла осъіпа́тъіса: ши́пи і шішки́ лижє́ли пуд є́ю гразнова́тім руди́м покріва́лом і ті́льки засмі́тьвали подві́р'є.
І вжи нъіхто́ ни интирисова́вса коли́шнъію розло́гію краса́віцию, хіба́ що лисни́й до́хтор дє́тьол коли́-ни-коли́ прілі́ттав, оглє́дав сухо́го ствола́, сту́кав по йому́ па́ру ра́з дзьо́бом і литі́в да́лий.
І лю́дюм ниц ни остава́лос, єк зрі́зати ту хвої́ну.
А в ско́рому вре́м’ї стра́шнъі бі́ди ували́лъіса в ха́ту, що на тому́ дворі́. І ста́ли мори́ти і бизвре́минно коси́ти люде́й. І ко́нчілъіс тогді́, єк оста́тна люди́на наза́вжди ту ха́ту поки́нула.
Ка́жуть, що то все́ случа́йності. А хто́ його́ зна́є?
Використано матеріали сайту http://ok.ru/nobelnobly/photos
Немає коментарів:
Дописати коментар