Полісько-європейська історія, майже про кохання (Василь Расевич)

Колись давно, ще в підлітковому віці, ідучи через дюну, яка у нас гордо іменується Човчинською горою, я знайшов стару монету. Монета датувалася 1766 роком, тобто рівно 200 років до мого народження. 

І ця монета мене так зацікавила, що, напевно, саме завдяки цій знахідці я й став істориком. Історія в радянській школі, а навіть і в радянському університеті видавалася настільки нудною і нецікавою, що годі було докопатися, що ж насправді в ті часи відбувалося на забутому Богом Поліссі.

Тільки потім, коли мені стали доступними польські та німецькомовні публікації – світ заграв справжніми барвами й історія набрала рис «своєї».

А тепер до справи. Валентина Тумаш-Ляховець, вчителька зі села Мутвиця і двоюрідна сестра мого шваґра, надіслала мені недавно кілька краєзнавчих розвідок. В одній з них йшлося про те, що в моєму селі 1735 року народився Міхал Доманський, шляхтич гербу Лярісса. 

Коли я став копати, то побачив, що цей шляхтич був ледве не правою рукою князя Радзивілла. До 14 років Міхал навчався в школах Пінська, а після смерті батька Войцєха Францішка його віддали до двору Карла Радзивілла.

Звідти і почалося світове турне по життю цього дивного чоловіка.

Наприкінці правління короля Августа ІІІ Доманський особливо не проявляв своїх політичних симпатій. А після поразки і втечі Радзивілла навіть поїхав до Варшави і віддав свій голос за Станіслава Понятовського. Що не завадило йому отримати Несвізьку протекцію, від якої в 1767-1768 роках був депутатом і підписав гарантійний трактат. 

Заліг на дно, коли 1768 року Пінський повіт перейшов під зверхність Пулаських. Але вже наступного року приєднався до Барської конфедерації. Хоча дотримувався нейтралітету, став надвірним радником у пінського маршалка Антонія Ожешка.

Для орієнтації треба додати, що Барська конфедерація повстала, як спротив проти поступового і повзучого зросійщення Польщі. Вибраного короля Станіслава Понятовського підтримувала Росія, а барських конфедератів – Туреччина. Конфедерати воювали проти російських військ і самотужки намагалися впоратися, придушуючи, інспіроване Росією, повстання гайдамаків.

Поразка «партії» Пулаських та Ожешка під Влодавою від військ Алєксандра Суворова змусила Ожешка вдатися до втечі. Пінський маршалок прибув у Задовже, де намагався переконати Міхала Доманського супроводжувати його під час поїздки до Бєльська на Сілезії. Погодився і рушив у далекі мандри на Сілезію, не підозрюючи, що доведеться пройти через Дрезден, Рим, Венецію, Ліворно, Лондон і повертатися в Задовже після увʼязнення в Петропавловській фортеці у Санкт-Петербурзі.

На певний час столицею барських конфедератів стало місто Прешов, де він і жив, періодично виїжджаючи з дипломатичними місіями разом з князем Радзивіллом до Праги, Дрездена, Франкфурта на Майні. Зближення з князем Радзивіллом «Панє Коханку» було настільки сильним, що сучасники писали про Доманського, що той залежав від свого князя «і душею й тілом».

Напевно, без впливового і багатого «Панє Коханку» йому так би і не судилося бачити найспритнішої авантюристки XVIII століття, яку з легкої руки французького дипломата Жана Анрі Кастера до сьогодні всі називають княжна Тараканова. 

Особа невідомого роду і племені, яка змусила найвищу європейську аристократію обертатися навколо себе, тратити свої маєтки, закохуватися до нестями і пробувати реалізовувати карколомні політичні проекти, в які мали бути задіяні Польща, Туреччина, Росія, Прусія, Австрія та ще багато європейських правлячих дворів.

В особу, котра з наростанням авантюрних апетитів, стала видавати себе за доньку цариці Єлизавети Петрівни і Олексія Розумовського і навіть стала пред’являти претензії на російський престол, закохалися і князь Радзивілл і його вірний соратник Міхал Доманський. Заради справедливості треба сказати, що князь Радзивілл насправді ніколи не втрачав голови і мав щодо «княжни» Азовської та Володимирської радше політичні плани, ніж любовні. 

А от Міхал Доманський повторив долю всіх попередніх жертв княжни Тараканової: розтратив всі свої статки, потрапив до Петропавловської фортеці, здався на милість Катерини ІІ і старість доживав на «ласкавому хлібі» у князя Сапєги. Але про ці пристрасті мова піде в другій частині розповіді.