Як нобельські міщани перемогли російських чиновників

Світлина нобельської околиці Галини Бараннік

Десь в архівах лежать сотні, тисячі документів із життя нашого краю. От тільки отримати їх поки що неможливо. У давніх виданнях опубліковані деякі цікаві факти, але про їхнє існування ми часто не відаємо.

У своїй книзі «Загублена у віках історія Заріччя» я розповіла про те, як нобляни свою землю відстояли. Відшукала таку інформацію в журналі «Минские епархиальные ведомости» за 1889 рік. Там кількома реченнями передано історію про те, що нобляни з незапам’ятних часів володіли землею, платячи за неї невеликий оброк. 

Борове, рік 1834

Як же багато може розповісти ревізька казка. Ось одна з них, складена писарем Пінського повітового суду Леоном Крашевським разом із братами Ігнацієм, Йозефом, Антонієм та Богуславом 16 квітня 1834 року.

На першій сторінці документа зазначено, що її підготовлено на основі указу від 16 липня 1833 року про всенародний воєнний перепис. Остання ревізія була проведена в 1816 році.

З історії церкви Кухітської Волі

Нещодавно відшукала цікаву інформацію про церкву села Кухітська Воля. Ось два надзвичайно важливі факти з історії села.

Про заснування. У виданні «Литовскія епархіальныя ведомости» від 11 березня 1873 року вміщено історичні дати заснування церков нашого краю: «Воле-Кухоцкая от Воронича, 1728 год». Тобто засновником церкви в Кухітській Волі був власник землі цього села Воронич.

«Іду на Шляхту», або Історія Нового Села Серник

Жителі Нового Села на мосту через річку Стубла

Новосільці та новосілці. Є на Зарічненщині село Новосілля, що між Храпином та Кухче. І жителів його називають новосільцями («ливончєнами»). Мені пощастило народитися в Новосіллі. А є в нашому краї Нове Село, котре поруч із Серниками. І його мешканці – новосілці. Історія цього населеного пункту, напевне, ніколи й ніким не досліджувалася. Принаймні, нам не вдалося відшукати жодної інформації такого характеру.

Про весілля в Новосіллі: пів віку ХІХ століття

Весілля Марчука Якима з Новосілля

Кажуть, генеалогія нині стала хобі для багатьох українців. А для мене – це вже частинка мого життя. Я познайомилася зі своїми далекими й не дуже родичами, налагодила обірвані зв’язки, які загубили один одного, знайшла багато родичів у сусідніх селах. Ще багато роботи попереду. Керівник Центру вивчення генеалогії «Пращур» Віктор Долецький сказав: «Загалом дослідження роду - це як ремонт. Його не можна завершити, а можна тільки зупинити. Ви самі вирішите, наскільки далеко готові йти». У мене все ще ремонт…

Я виписала всі можливі нотатки про народжених, одружених та померлих по всіх новосільських родах, по роках. А тепер лише читаю їх, як книгу…

Історія одного надмогильного пам'ятника на Нобельському церковному цвинтарі

Якщо Ви коли-небудь прошкували стежкою до Церковної гори в Ноблі, справа могли бачити невелике церковне кладовище. Називаю його некрополем, адже тут поховані видатні для поліського краю люди – члени родини священника Варфоломія Прокоповича. Пам’ятаю, коли вперше читала імена похоронених там людей, цікавилася, хто вони. Деякі прізвища були невідомі: Тризно, Кузьмінська. І особливо цікавило прізвище Стрибульська Схоластика… Бо ж Стрибульські проживали в сусідньому Кутинкові…

Наші земляки на елекційному сеймі 1697 року

На цій картині анонімного автора зображено засідання елекційного сейму 1697 року. Вона є графічною копією репрезентативної картини Мартіна Альтомонте, придворного художника Яна ІІІ Собеського. На передньому плані картини зображено представників різних станів, виборче поле з учасниками в центрі, на горизонті панорама Варшави з Королівським замком, собором Святого Яна, палацом Красінських. Навколо - натовпи дворянства: Джерело:

https://artsandculture.google.com/asset/the-election-of-king-august-ii-in-wola-near-warsaw-in-1697/tQFyIGwtuLKUAw

Доля родини Гореглядів із хутора Іваново

На кладовищі села Кутинок є особливі надгробки-пам’ятники. Це три могили родини Гореглядів: одна дорослої людини й дві - дитячі. На могилі жінки Марії Горегляд написані слова російською: «Прости! Увидимся ль мы снова? Сумеет смерть ли нас спасти? Две жертвы жребия земного. Как знать? Итак, прости, прости...» Це початок епітафії, написаної Юрієм Лермонтовим у 1832 році з приводу смерті його батька. Напевне, замовлено такий надпис її чоловіком. В інших двох могилах похоронені діти. Одна з них донька Леоніда, інший запис не вдалося прочитати.

Про родину Ляховців

Ніна Ляховець та Валентина Ляховець із Новосілля. Рік 1960

Кожен із нас має у своєму родоводі кілька десятків різних прізвищ. Але найважливіше кожному оте, яким тебе записали у свідоцтві про народження. Із яким навчався в школі, вузі. Воно твоє. Найрідніше.

Для мене таким є прізвище Ляховець. Отримавши нові давні документи, упорядкувала ще глибше цей родовід. Найдавніше джерело дослідження – сповідальні відомості Храпинської церкви за 1823 рік. Тоді в селі Кухче жила одна родина Ляховців. 

Про унікальне село Радове, тепличну столицю нашого краю

Вулиця Березова в селі Радове. Фото Оксани Селевчук

У багатьох поліських сіл давня й багата історія. Хоч не завжди вивчена й досліджена. А є на Поліссі населені пункти, минуле яких поки що під сімома замками. Серед них і Радове – досить величеньке за сучасними мірками село. Де 190 дворів і біля 900 жителів.

Утворилося воно неподалік Кухча. Найдавніше писемна згадка про Кухче – рік 1495: тоді Матіяс Зенкевич звернувся із проханням до княгині Марії Семенової та її сина Василя Семеновича підтвердити право на володіння селами Муравин, Кухче, Телковичі та Іванчиці.

Зарічненські громади 1935 року

Світлина з Комор

Були в житті нашого краю адміністративні одиниці волость, гміна. А були ще й громади. У виданні «Poleski Dziennik Wojewodzki» за 1935 рік вміщено інформацію «Podział gmin wiejskich województwa Рoleskiego na gromady» - «Поділ гмін сільських воєводства Поліського на громади».

Цікаво, що інколи до громади входило одне поселення, наприклад, село чи колонія. А до громади Вичівка відносилося аж 57 хуторів. Хутори були біля багатьох зарічненських сіл. Це, напевне, було пов’язано зі Столипінською аграрною реформою. До 1921 року Пінський повіт входив до складу Російської імперії. То ця реформа проводилася й на наших землях.

Нове про Тукальських-Нелюбовичів, котрі проживали на Зарічненщині

Святитель Йосиф. Фото із сайту https://newssky.com.ua/borecz-proti-moskvi-pershij-svyatij-pczu/

22 листопада 2021 року на Синоді ПЦУ Православною Церквою України був канонізований у лику святителів Йосиф Нелюбович-Тукальський, митрополит Київський, Галицький і всієї Руси. Днем його пам’яті визначено 8 серпня (26 липня за старим стилем). Це день його упокоєння (26 липня 1675 року).

Про життєвий шлях останнього Київського митрополита написано дуже багато. Свідчення інколи суперечливі. У рукописах останнього власника маєтку Мутвиця Героніма Тукальського-Нелюбовича (далі Т.-Н.) зазначено, що в їхньому будинкові на чільному місці висів портрет Йосипа й у родині дуже пишалися своїм далеким предком [9].

Тестаменти родини Терлецьких

Фамільні архіви - це унікальне явище в історії України. Через документи, які зберігаються в них, ми можемо дослідити повсякденне життя наших пращурів, дізнатися не тільки про життя декількох поколінь тієї чи іншої родини, але й про деякі сторінки життя цілого регіону. Цікаво про тестаменти розповідає у своїй статті Олена Кривошея.

Як живеш, книжко? Рік по тому… (Сповідь авторки)

Минулоріч 26 липня в Зарічненській бібліотеці відбулося незвичайне й надзвичайне дійство: ми з друзями-однодумцями святкували день народження книги «Загублена у віках історія Заріччя». Розглядаю світлини того дня й любуюся реакцією гостей, які були на цьому святі.

Відеоролик Світлани Маковки з Морочного

Перед  Вами відеоролик  Світлани Маковки. Авторка відео обирала сторінки книги, де розповідалося про її рідне село Морочне. 

 

Буктрейлер із Борового

Цікавий відеоролик про книгу підготували учениці Борівського ліцею Ошурко Вікторія та Мельник Рита. 

Ідея належить заступникові керівника з навчально-виховної роботи Борівського ліцею Олені Ковенько.

Буктрейлер Світлани Жиркевич із Комор

За цим посиланням Ви можете переглянути буктрейлер  Світлани Жиркевич. Вона  використала цінні світлини свого рідного села: https://www.facebook.com/100006218535104/videos/441648805076714

Відеоролик на озері Засвітському

За цим посиланням можна переглянути відеоролик студентки з Локниці Ярослави Огієвич: https://www.facebook.com/100025661643925/videos/1151567802913520/

Її мама Жанна стала переможницею розіграшу, який проводили до Дня Зарічного в групі «Типове Зарічне», що в мережі Instagram. А Ярослава на вихідних спеціально поїхала на озеро Засвітське, аби зняти отакий ролик.

Як же співзвучні слова епіграфа моєї книги й кадри природи на озері поблизу Нобля!!! Яка ж чудова наша природа!!!

Відеоролик Софії Бабич із Зарічного

Цей відеоролик за книгою "Загублена у віках історія Заріччя" підготувала талановита Софія Бабич. Звучить одна з найяскравіших обрядових пісень «Ой як же було ізпрежди віка»...

Ой як же було ізпрежди віка
Ой дай Бог.
Ой як не було неба і землі
Ой дай Бог.
А тільки було синєє море
Ой дай Бог.
На тому морі горіли огні
Ой дай Бог…
Отаке дивне поєднання…
Отож дивіться й слухайте, кому цікаво, - 55 секунд релаксу…

Як нобельські міщани відкрили «Справу» проти священника, або Про що розповів архівний документ 1855 року

Як багато нового й незвіданого зберігають архівні фонди. Недавно вивчила справу НІАБ, що має назву «Дело о объяснении Нобельского священника Варфоломея Прокоповича подпискою, дабы онъ не вмешивался въ дела тамошеных мещанъ и не расписывался за нихъ безъ ихъ ведома и личной просьбы». Справа розпочата 26 лютого 1855 року й закінчена 7 грудня 1859 року.

Грамоти Бони, надані Полюховичам, зберігаються в Рівненському обласному краєзнавчому музеї

Грамота королеви Бони Полюховичам 1537 року. Зберігається в РОКМ

У книзі Пепе П'ясецького «Iwan Poluchowicz. Trzy dni nie z jego zycia» вміщена інформація про те, що дарчі грамоти Бони Полюховичам зберігалися в когось із представників цього роду. І ще до Другої світової війни їх бачили в Серниках. А от подальша доля цих документів невідома.

Розгадку цієї таємниці знайдено в статті Тетяни Нахратової, провідного зберігача відділу фондів Рівненського обласного краєзнавчого музею. Її дослідження вміщено в «Наукових записках» Рівненського обласного краєзнавчого музею за 2014 рік. Виявляється, після війни ці 2 грамоти потрапили до фондів РОКМ. На жаль, вставити, яким чином вони тут з’явилися, не вдалося. Напевне, хтось із музейників побував у Серниках і отримав у дарунок ці документи…

Документ про те, як проходила викупна операція в селі Привітівка після земельної реформи 1861 року

Жителі Привітівки. Фото з родинного альбому Галини Хомич

У Центральному державному історичному архіві України, що в місті Києві, зберігаються документи під назвою «Терлецькі – поміщики Правобережної України. 1540 – 1919». Серед цих  і «Подробный списокъ владельцевъ земельныхъ участковъ, съ которыхъ причитается в пользу помещика Франца Терлецкого платежей по Привитовскому сельському обществу». Датований список 1864 роком. У ньому можна дізнатися, що жителі Привітівки отримали тоді 21 наділ землі.

Таємниця пропам’ятної дошки в Новорічиці

Є дивна пам’ятка в селі Новорічиця. Біля місцевої церкви на сосні прикріплена ось така меморіальна дошка – плита з довговічного каменю, на якій увіковічнено імена померлих із родини Терлецьких. Село Вулька Річицька (нинішня Новорічиця) було власністю поміщиків Терлецьких. Родичів відомого в Україні релігійного діяча XVI століття Кирила Терлецького.

На жаль, поки що не встановлено, як ця дошка туди потрапила, де вона зберігалася, хто її встановив біля церкви. Майже всі імена, викарбувані на плиті, ми змогли встановити. Допомогли нам матеріали проєкту «RodRo».

Ро(а)совля – давня назва села Радове. І найдавніші писемні згадки про цей населений пункт

Є на Зарічненщині село Радове. Про його історію в мережі можна прочитати кілька фраз. Суть яких у тому, що перша згадка про це село – рік 1987. Насправді ж цей населений пункт згадується на картах ХІХ століття та в документах початку ХХ століття. Щоправда, воно тоді не мало статусу села.

На карті Пінського повіту 1800 року такої назви немає. Зате на карті Фітінгофа 1846 року позначено фільварок Радовля. Отож можна вважати, що найдавніша писемна згадка про це село – 1846 рік. Тоді на місці сучасного Радова був фільварок Радовля.

А на військово-топографічній карті Волинської губернії 1855 року зазначений фільварок Родовля (уже з буквою о в корені). 

Така ж назва фільварку й на карті Шуберта 1866 року. 

Не зазначено, що фільварок, але стоїть значок про наявність населеного пункту Родовля й на карті Стрельбицького 1866 року. На цій карті між Родовлею та Кухчем позначена корчма.

 На російській карті 1915 року теж Родовля – із позначкою «Кр. дв.» (мабуть, селянський двір).

На російській карті 1929 року – уже «Кр. Дв» Радовля.

Отож можна стверджувати, що населений пункт на місці сучасного Радова існував із середини ХІХ століття. І давня його назва – Радовля, потім Родовля й Радовля.

А от на польській карті міжвоєнного часу запис населеного пункту – Radowie. Напевне, назва Радове, зафіксована тут, побутувала серед місцевих жителів.

Цікаве спостереження можна зробити, вивчаючи інші документи – «Списки населених пунктів Мінської губерніїї». Мінська губернія існувала в 1793 -1921 роках. Такі списки є за 1870 рік та за 1909 рік. То в документі 1870 року такий населений пункт не позначено, а в 1909 році є хутір Радовле. Зазначено, що там стоїть 1 двір, де проживає 8 чоловік. А поруч були фільварки Стрижень та Майдан, де теж було по 1 будинкові й проживало відповідно 2 та 6 чоловік. Для порівняння: село Кухче тоді мало 97 дворів та 655 жителів, у маєтку Кухче був 1 будинок, де проживало 17 чоловік.

Цікаво було дізнатися, із якої ж родини пішло село Радове. У своєму дослідженні Михайло Боболович писав зі слів старожилів, що там оселився польський колоніст Шкльода Владзьо. Він одружився на місцевій дівчині.

30 вересня 1921 року польською влада проводила перепис населення Поліського воєводства. Поліське воєводство – адміністративна одиниця ІІ Речі Посполитої. Утворена 1 березня 1921 року. За даними перепису в Кухітсько-Вільській гміні була зафіксована осада Radowle – Радовлє. Тут стояв лише один будинок, у якому проживала сім’я із 3 чоловік. Хтось один із них був римо-католиком, а двоє – православними. Це підтверджує думку Михайла про те, господар був поляком-католиком, а дружина – із місцевих православних.

За радянських часів цей населений пункт входить до села Кухче. Як і хутори Піддеревок, Підмітла, Підстрижень, Коришень, Волоса, Параха. Нинішнє село Радове називали тоді Другою Бригадою, бо на території цього села була розташована рільнича бригада № 2 місцевого колгоспу. І лише в 1987 року в Україні було офіційно визнано існування населений пункт Радове.

Зате в 2024 році Радове має 190 дворів та 837 жителів. А Кухче – 220 дворів і 780 жителів.

Так із маленького фільварку виросло велике село. А історія його ще потребує подальшого вивчення.

Про Муравинську Варшаву

Фото із відеофільму Daddy's HOME «Зарічне (початок Муравина). Квітень 2020»

Є в селі Муравин вулиця Варшавська. Дивно, чому не Київська?.. Виявляється, це ціла прецікава історія цього населеного пункту.

Найдавніша згадка про село Муравин – рік 1495. 1 травня цього року княгиня Марія Семенова Олександрівна та її син Василь Семенович дали Сеньку Зенковичу за вірну службу право на володіння селами Муравин, Кухче, Телковичі та Іванчиці, а 17 червня 1522 року король Сигізмунд підтверджує цей привілей його синові Матіясу Зенковичу.

У ХVІІ столітті Муравин належав гродському судді Олександрові Бушківському. У книзі польського професора Андрія Рахуби «Метрика литовська. Реєстри подимного Великого князівства литовського» зазначено, що тоді тут був 41 дим.

Скільки синів було в Полюха?

Дата 27 травня 1526 року визначна в долі Серник та Полюховичів. Саме в цей день королева Бона видала жалувану грамоту, якою звільнила від тяглової служби Лук’яна Полюховича Дмитровича «зъ братьею своею рожоною» та дала дозвіл перейти їм із тяглої служби на військову. Спробуємо прочитати цей документ по-новому. Кожне слово окремо, уточнюючи кожен факт та ім’я.

Отож до 1526 року Полюховичі були тяглими селянами: володіли тягловою робочою худобою (волами, кіньми) й обробляли своєю худобою королівську землю.

Щодо братів Полюховичів Дмитровичів. У мережі можна знайти інформацію, що їх було аж 8. Мабуть, причиною вживання цієї цифри став запис у «Ревізії пущ та переходів».

Про Тумаша, пінського князя Федора Івановича та луцького князя Федора Чарторийського

Інколи в давніх документах можна зустріти власне прізвище. І дізнатися цікаві історії...

У третій книзі Судних справ Литовської метрики вміщено рішення комісарів по скарзі Федора Івановича Ярославича на князя Федора Михайловича Чарторийського. У ній зазначено, що Чарторийський взяв чоловіка «влостного отчизного на имя Тумоша Осмоловича» на кордоні з лісу Стевковичі (здається мені, що це мали бути Телковичі). І тримає його Чарторийський вже 6 років.

Й описана ціла історія. Тумаш той, виявляється, хотів людям Чарторийського «шкоды злодейским обычаем вчинити». Федір Чарторийський пожалівся на нього пінському князеві, а той сказав: «Где люди милости того человека поимают, нехай дей там же его овесят». Коли піддані Чарторийського впіймали порушника, привели його до князя, а Тумаш той «чолом бил, абых его на имение осадил». Чарторийський залишив його в себе, а «он злюбил служити» йому. Потім до чоловіка прийшла дружина з дітьми.

Про подвійні прізвища Полісся

Світлина 1949 року. Сім'я Гайвуків із села Храпин

Є така наука – антропоніміка. Це галузь ономастики, що вивчає власні назви людей. До антропонімів належать особові імена, патроніми, прізвища, прізвищеві назви, прізвиська, псевдоніми. Джерелом антропонімічної інформації є кожен документ, який вміщує дані про людину, аби її можна було ідентифікувати.

Учені стверджують, що процес становлення шляхетських прізвищ у нашому краї відбувався на межі XV–XVI століть, а селянські прізвища з’явилися значно пізніше. Наприклад, у ревізькій казці села Перекалля 1834 року деякі жителі цього села не мали прізвищ. Записано, наприклад, «Яків Пилипів». Ключовими моментами селянської генеалогії були приналежність до категорії державних, поміщицьких або духовних селян та район проживання.

У метричних книгах та ревізьких казках нашого краю зустрічається багато записів із подвійними прізвищами. Наприклад, у ревізькій казці Храпина, складеній поміщиком Ридзевським у 1834 році, записані такі подвійні прізвища:

Про Філончуків із Новосілля

Антоніна Романівна Філончук (Ляховець) із дочкою Галиною.

Здається, церковна метрична книга лише фіксує факти народжень, шлюбів та смертей. Але коли вчитатися глибше, проаналізувати, співставити, узагальнити, можна дізнатися багато цікавих фактів із життя відповідного населеного пункту.

Нині у моєму розпорядженні є чимало церковних документів з історії села Новосілля. Це записи метричних книг 1814 та 1815 років, сповідальна відомість за 1823 рік, ревізька казка за 1834 рік та метричні книги із 1840 по 1914 рік, метрична книга за 1924 рік. Щоправда, метричні книги за деякі роки відсутні. Часто там пропущені цілі місяці. Тому окремі імена з родоводу можуть бути відсутні.

Таємниці Серницької церкви

Фото Серницької церкви 1970-х рр. із сайту http://decerkva.org.ua/riv/sernyky.html

Є на Зарічненщині церква, занесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України (Постанова Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. N 1761). Серед 132 таких пам’яток Рівненщини дві знаходиться в селі Серники. Це дерев’яна Дмитрівська церква та її дзвіниця.

У всіх доступних нині документах ХVІІІ та ХІХ століть церква в Серниках названа Дмитрівською. Але існує думка, що вона була збудована на місці колишньої Миколаївської церкви. На жаль, не вдалося відшукати жодного документу, який би свідчив про наявність Миколаївської церкви.

Про церкву Погосту: давні дати й давні імена

На представлених світлинах пам’ятний хрест обіч готелю «Юність» у Зарічному. Він установлений на місці колишньої церкви Погосту. Її історія трагічна: церква була знищена в 1960 році…

Десь у ті дні, коли цей знак відкривали, до мене звернулася парафіянка зарічненської Успенської церкви з проханням назвати імена давніх священників Погосту. Напевне, їх мали згадати при відкритті цього пам’ятного знаку. На жаль, таких імен я не знала. І допомогти не змогла…

А оце днями вивчала одну історичну книгу й знайшла цікаві записи про Погостську церкву. Там відшукала ті імена, про які мене просили. І хочу поділитися новою інформацією з нашої історії.

Із ревізької казки сіл Кухче та Кутин 1834 року

12 березня 1834 року поміщиком, надворним радником Петром Аполінарієм Ордою було складено ревізьку казку сіл Кухче та частини села Кутин. 

Усього у дворі кухченського поміщика Орди працювало 12 чоловіків та 8 жінок.

У ревізії зазначені дворові селяни, які були записані в ревізії 1816 року, а нині померли: Василь Столяр, Афанасій Григорович Тарасюк, Сава Оминевич, Іван Іллюків Колешинський, Марко Демидович Тарасюк.

Дворові селяни Афанасій Васильович Тарасюк, Семен Варфоломійович Татусь віддані в рекрути.

У бігах Григорій Павлович Фальківський, Франц Длугошевський, Станіслав Завадзький.

Пропав безвісти дворовий селянин Семен Дробажевич.

Сповідальна відомість села Левонча за 1823 рік

 

Цей документ датований 3 січнем 1824 року. Офіційно заявлений, задокументований. Він зберігається в НІАБ.

Це сповідальна відомість Кухченської церкви за 1823 рік – обліковий документ церковного діловодства, який фіксував відвідання сповіді парафіянами. Кожне село там подавалося окремо. І у фонді 803, опис 1, справа 11, на аркуші 86 подано список жителів Левончи. Саме таку назву мало моє село на початку ХІХ століття.

Про дві Волі на зарічненській землі. І про наших предків, котрі «приходили на волю»

Є на Зарічненщині два села, які у своїй назві мали слово «воля». Це Кухітська Воля, яка донині береже свою назву. І Воля Річицька, яка в 1947 році стала Новорічицею.

Коли я вивчала історію виникнення міста Рафалів на місці сьогоднішнього Борового, в око впала інформація про села з назвою Воля. І прецікаве пояснення історії їх виникнення. Вирішила пірнути глибше в цю тему.

У книзі «Україна перед визвольною війною 1648–1654 рр.» знаходжу пояснення: «Воля - дозвіл або право, надане землевласником вільній людині на користування певною частиною орної землі упродовж визначеного терміну. Волею називали й надану земельну ділянку, і стовп, на якому вивішувалися умови угоди. Зрештою так називали й поселення, що виникали на такій землі. Дотепер про «волю» нагадують назви українських населених пунктів: Воля, Волька, Волиця».

Про першого дослідника роду Полюховичів до 17 коліна (Софія Делідон)

Пропоную Вам передрук статті "Пошуки коренів – чому це важливо?" із газети "Полісся".У ній розповідається про подружжя Охремчуків із Вараша. Віталій допоміг своїй дружині, котра родом із Полюховичів, дослідити її рід до протопласта (родоначальника) роду - Мальця, якого згадує у своїй грамоті 1526 року королева Бона.

Інтерв'ю у Віталія взяла студентка Острозької академії Софія Делідон. Ідея цієї публікації належить мені. Так хотілося, аби весь світ дізнався, як же віддано поліщуки досліджують свій рід.  Отож приємного читання!

Про що розповіли документи домашнього архіву із Серник

Перед Вами рукописний зошит. Нині він у домашньому архіві Полюховича Федора Володимировича. Більше місяця працювала над прочитанням та перекладом вміщених там документів. Хочеться сказати слова подяки власникові цього архівного документа. У багатьох поліських родинах зберігаються давні реліквії, але рідко хто зважиться віддати їх для загального огляду. Федір Володимирович якось сказав мені, що це надбання нашого краю. Ми давно з ним вивчаємо ті записи, а нині подаємо для ознайомлення всім небайдужим до історії нашого краю.

Про весільну пісню "Бобер" у селі Вичівка

Музичко Анастасія Іванівна та Місюра Іван Леонтійович. 
Село Вичівка. 1954 рік

А чи у Вашому селі «Бобра» співали?..

Цікаво. Я от, перечитавши немало краєзнавчої літератури, уперше почула про такий звичай)))

Мене часто зранку чекає якась нова інформація: архівний документ, фото, розповідь, рекомендація, посилання…

Так було й 22 січня. Я отримала у месенджер повідомлення від Людмили Тишковець із Вичівки: «Добрий вечір! Прочитала вашу статтю в газеті "Полісся" про весілля в Морочному й хочу вам розповісти про одну дуже давню весільну традицію, яка була у селі Вичівка на самому початку ХХ століття, а можливо, ще і в ХІХ. Коли наречену привозили в дім нареченого і якщо дівчина була цнотливою, вона мала право сідати на скриню (кухор) на свій посаг і співати обрядову пісню "Бобер".

Містечко Рафалів проіснувало… біля 40 років

В «Актах о заселеніи Юга Россіи XVI-XVIII в.в.» вміщено «Перепись поселеній и дымов Волынскаго воеводства при взиманіи подымнаго. Іюня 7. 1662 г.». На сторінці 95 цього видання зазначено маєтності, за які мав сплатити податки грабі (граф) Самуель з Лєшні (внук Рафала). У селі Вараш (Barasz) тоді було лише 10 димів, у селі Бабка – 6.

За юраментом (судовою присягою) із «miasteczkа Borowa alias Rafalow» Самуель платив податки за 20 димів, із села «Molczyce» - за 16 димів. Порівнявши, можна зробити висновок, що містечко Борова або Рафалів був не набагато більшим за село. Друге новостворене Рафалом містечко тут уже має назву Любахів або Андріїв («Lubaczow alias Andrzejow»). У ньому 1662 року було 30 димів.

Татарський напад на містечко Рафалів. Трагічний день 20 грудня 1653 року

 

У своїй книзі «Загублена у віках історія Заріччя» я вмістила дослідження про напади татарів на зарічні села. Відшукала їх в «Актах Віленської археологічної комісії». У своїх скаргах власники маєтків називають навіть дати, коли татари плюндрували наші землі: у містечку Нобель Пінського повіту вони були в ніч з 18 на 19 грудня 1653 року, у Кухчі - 24 грудня, тоді ж, у грудні (без вказівки на дату), були й у селі Задовже.

Таку ж інформацію, але вже про події у Волинському воєводстві, відшукала в книзі «Національно-визвольна війна в Україні 1648-1657». Вона базується на документах з актових книг, які зберігаються в Центральному державному історичному архіві України. Понад 4700 документів опрацьовано в ній. Місце подій деяких із них зазначено як Рафалівка (Борове).

Документ 1647 року про оренду містечка "Борово алиас Рафалов"

У збірнику документів «Україна перед визвольною війною 1648–1654 рр.» у переліку географічних назв зазначено: «Борове (Рафалів), містечко Луцького повіту, Собещицького ключа».

Тут подано документ про оренду містечка Борово (Рафалів) шляхтичем Веспасіаном Беневським. Орендатор виявився дуже жорстоким. Тому 20 липня 1647 року власник містечка, дерптський воєвода Андрій Лещинський (син Рафала Ліщинського) подав заяву на шляхтича Веспасіана Беневського про те, що останній, взявши в оренду в нього дев’ять сіл і два містечка, збільшив понад інвентар розмір повинностей. Підданих цих маєтностей грабує, мордує і ув’язнює їх, унаслідок чого багато міщан і селян втекло.

Про «месчан боровенских албо рафаловских». І як утворювалися нові міста в ХVІІ столітті

КЦАДА, Актова книга № 2489, арк. 516—521, акт 152.

Так, далекі предки нинішніх жителів Борового були міщанами. Про це говорить документ 1647 року, котрий зберігається в Центральному державному історичному архіві України, що в місті Києві. Його зміст розкрию Вам дещо пізніше. А сьогодні про те, як же утворювалися колись ці міста. І наш Рафалів, звісно ж…

Готуючи це дослідження, ознайомилася із монографією сучасного історика Андрія Заяця про міста Волині. Так-от професор пише: «Міста в XVI – першій половині XVII століття виростали тут «як гриби після дощу». І маємо розрізняти два терміни: місто і містечко. Перефразовуючи відомий вислів, що дитина – це також людина, тільки маленька, можна сказати, що і мале місто – це також місто, тільки у зменшеному вигляді та з меншим набором притаманних йому функцій».

Про містечко Рафалів та його засновника

Неочікувано, але ось уже 400 літ зберігають жителі Борового згадку про місто Рафу (Рахву), яке колись стояло на місці розташування цього села. Здавалося б, це просто народна легенда чи переказ, що передавалися з вуст у вуста від покоління до покоління.

Важко це осмислити, але вдалося відшукати документальне підтвердження цього факту. Щоправда, інформація дещо різниться від тієї, яку пам’ятають старожили.

Дату існування міста з назвою Рафалів на річці Борова вміщує «Miesięcznik Heraldyczny» - орган Геральдичного товариства у Львові. Це періодичне видання 1915 року за номером 1-12 розповідає про зниклу у XVIII столітті родину Лещинських герба Венява. Прізвище їхнє походить від назви міста Лєшно.

Про відправлених у заслання жителів Борового – учасників повстання 1819 року

Світлина із села Борове

Уривок із книги «Загублена у віках історія Заріччя»: «В архіві Білорусі зберігається справа про повстання в селі Борове 1819 року. Селяни цього села подали мінському губернаторові скаргу на поміщицю Крашевську, котра обклала їх непомірними повинностями. У відповідь на це поміщиця вирішила покарати декількох селян різками. 

Документ 1545 року про Річицю

У Центральному державному історичному архіві України, що в місті Києві, зберігаються документи під назвою «Терлецькі – поміщики Правобережної України. 1540 – 1919».

Серед 104 справ одна має назву «Привілей Сигізмунда ІІ Августа про підтвердження права власності за Матвієм Войткевичом на с. Річиця Пінського пов. Брестського воєв., куплене у Щасного Іллінича в 1545 р. Випис з пінських гродських книг за січень 1672 р.»

Цей документ надає документальне підтвердження, що найдавніша згадка про село Річиця – рік 1545.

Як виникли села Дубрівськ та Озерськ

Родина Олександри Драки з Дубрівська

Даруйте мені, дубрівчани, але втретє буду вживати вираз «найдавніша згадка про Ваше село». Ну-от так щастить мені – зустріти цікаву інформацію про Ваш населений пункт.

Уперше знайшла 1658 рік, вміщений у 131 книзі Литовської метрики. Згодом друзі з містечка Городна підказали 1621 рік. Він зафіксована у великій судовій справі містечка Городна.

А нині називаю ще раніший – 1611 рік. Відшукала його у «Справі Полюховичів Серницьких». І не лише дату знайшла, а дізналася, як виникло Ваше село.