 |
| Фрагмент карти Пінського повіту 1800 року |
Назва «Локниця» зафіксована в писцевій книзі Лаврина Войни, складеній за велінням короля Сигізмунда Августа в 1561-1566 роках. При описі морочненського дворища Патрикевичі згадується урочище Локниця. Запис свідчить, що «під Локницею» було розташовано 2 морги землі цього дворища. Там чимало таких записів: «під Глинищами 15 прутів», «під Зараменищем 1 морг», «під Орлом 3 морги», «на Щеборчі 1 волока», «на Красниці 2 морги». Стверджувати, що топонім Локниця - це перша згадка про село, мабуть, недостовірно. У жодному документі ХVІ століття згадки про такий населений пункт немає.
У подимному реєстрі Пінського повіту ХVІІ століття теж не назване село Локниця.
У «Литовських єпархіальних відомостях» за №6 від 1873 року зазначено, що в 1663 році Радзивіли побудували церкву в селі Локниця. Але впевненості в тому, що мова йде саме про нашу Локницю, немає. Хоча через декілька рядків у цьому документі йде запис про церкву села Муравин. Документи Локницької церкви збереглися із ХVІІІ століття. Архівіст Денис Лисейчиков пише, що в Локницькій церкві в 1762 – 1799 роках служив священник Томаш Шумакович, згодом – його син Онуфрій. В описі церков ХІХ століття теж зазначено, що в церковному архіві зберігаються метричні книги з 1789 року.
Найдавніший знайдений документ про село Локницю ХVІІІ століття. 11 квітня 1775 року Варшавський сейм розглядає суперечку між Юзефом Терлецьким із Морочного та Бенедиктом Годлевським із Локниці. Була створена спеціальна комісія для врегулювання розбіжностей між маєтками Морочно та Локниця. У документі зазначено, що здавна поруч знаходилися землі, сіножаті, болота та ліси земські та королівські. Кордон між власністю Локниці Годлевського та Морочною Терлецького був причиною численних сварок та позовів. Цей процес можна було зупинити лише чітким розмежуванням між двома селами. Було видано відповідний акт. Маєток Годлевського в цьому акті названий довічним. Отож наприкінці ХVІІІ століття село Локниця належала Бенедиктові Годлевському.
У додатку №93 до видання «Kuryer Litewski» від 22 листопада 1811 року вміщено список маєтків «скарбових» у Мінській губернії. Першим названо Локницьке староство Пінського повіту, до якого входили Локниця та Морочне: димів 45, «душ чоловічих» - 131. Коли було створене це староство, не вдалося відшукати. Отож два зарічненських села були казенними. Державні селяни - це категорія селян в Російській імперії XVIII-XIX століть, які були феодально залежні від держави, користувалися державною землею, але вважалися особисто вільними. Вони виконували державні повинності (податки, виконання робіт) за використання цієї землі.
Зрозуміти, чи ж належала Локниця Годлевському, чи була державним селом, допоміг «Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich». У 5 томі «Словника» зазначено, що село Локниця наполовину було королівським і наполовину власністю Годлевських. Місцевість ця названа віддаленим і безлюдним Поліссям, багатим на луки та рибу. Тут теж зазначено, що через відмінності між королівською та приватною спадщиною, у 1775 році працювала комісія з розмежування.
У НІАБ зберігається справа про те, що в 1829 році «владелец» Локницького староства Годлевський судився із храпинським поміщиком Ридзевським, який несправедливо заволодів сіном та худобою локницьких селян. Значить, на початку ХІХ століття Годлевські ще були власниками частини Локниці.
Повну інформацію про життя казенного села Локниця дає ревізька казка 1834 року. Її було складено 11 квітня: «Казенного староства Локницкаго, состоящихъ в деревняхъ Локнице и Морочной крестьянахъ, всего мужескихъ 136 и женского пола 139 душахъ».
Що ж розповіла ревізька казка «казенной деревни Локницы»?
Спочатку названі дворові селяни. Отож у селі був двір, де жили ті, хто керував державним селом. У дворі служили Яким Опацький, Омелько Обушек та Іван Мисюк. На час ревізії 1834 року Яким утік із двору, Омелько помер, а Івана віддали в рекрути.
Локницькі державні селяни проживали в 37 родинах. Найпоширеніше прізвище села - Кушнерук: господарі Іван Євдокимович та Іван Іванович, Сахар, Мойсей, Василь та Юхим. Жили тут Васеруки – Григорій, Юзефат, Соловей; Дехтеруки – Маментій, Іван, Трохим; Надієвці – Оксень, Микита, Михайло; Опацькі – Сахвон, Лазар, Петро; Менделюки – Йосип, Парфен, Іван; Винничуки – Григорій та Сидір, Кучечуки – Максим та Іван, Ораб’ї - Василь та Назар.
Чимало родин мали одиничне прізвище: Гордій Угринович, «Несцїор» (так записано в ревізькій казці) Проневич, Оксень Заулочний, Сак Мельничук, Яріон Артюх, Федір Кохановський, Мартин Огейчук, Мартин Зосимович, Михайло Гулюк. Парфен Трибух вернувся з бігів у Локницю 1827 року, із ним проживав племінник Сидір Демидів. Жив у селі Левко Малець, він помер у 1832 році, а родини в нього не залишилося.
Локницьке прізвище Огейчук утворилося від імені Огей. У ревізькій казці записане таке ім’я, його мав син Оксеня Заулочного.
У багатьох локницьких родинах жили «прийомиші» та пасинки: Семен Заулочний, Євдоким Федорук, Семен Васерук, Герасим Лукашів, Сидір Дем’янів, Іван Кирилів, Данило Яковів.
Із 37 родин у Локниці 8 чоловік виконували рекрутську повинність: Іван Мисюк, Денис Кушнерук, Леон Федорук, Федір Надієвець, Соловей Васерук, Іван Дехтерук, Федір Заулочний, Андрій Орабей.
Окремий запис ревізької казки має назву «Не имеющие домовъ и находящїеся на услугахъ у разныхъ крестьянъ сей деревни Локницы». Таких було 7 родин: Омелян та Євсій Обушеки, Ярмола Орабей, Євдоким Кучичук, Кіндрат Винничук, Карпо Дехтерук та Сак Васерук.
Жив тоді в Локниці однодворець Сильвестр Вікентійович Юрчелевич зі своєю матір’ю Агафією. Однодворець – це представник прошарку державних селян, що займали проміжне становище між дворянством та селянством, походячи від нащадків стародавніх бояр і дітей боярських, а також хрещених ординців.
Було в Локниці 2 родини «вольныхъ хлебопашцевъ», відпущених поміщиками в 1827 році. Це родина Миколи Опалайчука із дружиною Филиною та 4 синами. І родина Дем’яна Андрійчука з мамою й дружиною.
Вільні хлібороби - категорія селян, що склалася на початку ХІХ століття на основі указу імператора Олександра I від 20 лютого 1803 року Згідно з указом, поміщики за певний викуп могли відпускати на волю кріпосних селян поодинці або цілими селами, наділивши їх землею та правами власності, а з 1809 - і без землі. Отож родини Опалайчука та Андрійчука відкупилися від поміщиків ще задовго до ліквідації кріпосного права.
Документи ревізької казки підписував виборний Локницького староства Лазар Іванович Опацький. Навіть печатка його наявна.
Про те, як жилося державним селянам на поліській землі, розповідає документ, який зберігається в Центральному державному історичному архіві України, що в місті Києві. У фамільному архіві «Терлецькі – поміщики Правобережної України. 1540 – 1919» є розпорядження правління Пінської дворянської опіки адміністраторові села Локниця Пінського повіту Мінської губернії Карлу Терлецькому по управлінню маєтком, взятим в опіку в зв’язку з скаргами селян на поміщика Івана Скірмунта за жорстоке пригнічення. Датовано документ 15 груднем 1833 року: «Із Пінської дворянської опіки. Громадянинові Карлу Терлецькому, призначеному адміністратором над староством Локницьким. На основі указу Мінського губернського правління від 24 жовтня цього року за №47033 був відряджений від опіки писар Пінського повітового суду Крашевський для «занятія Старощинскаго имения Локницы въ администраціонное управленіе».
Він мав проконтролювати «вырученіе» доходів цього староства, яким за дорученням «госпожи генерал-майорши Томиловской» керував поміщик Іван Скірмунт. Селяни Локниці, котрі пригнічувалися Скірмунтом, звернулися зі скаргою, аби доходи староства розприділялися по-іншому.
Коли писар Крашевський прибув до Локниці, дізнався, що диспонентом тут був Іван Обрицький. Диспонент – уповноважена особа, яка розпоряджалася коштами. Він збирав від селян збори, установлені пані Томіловською. Генарал-майорша мала володіти Локницьким староством до 12 квітня 1839 року.
Селяни терпіли від Івана Скірмунта всякі приниження. Вони просили взяти Локницьке староство «надлежащимъ порядкомъ въ опекунское правленіе». А третю частину з доходів староства залишати на задоволення потреб місцевих селян. Третя частина доходу від маєтку Локниця становила 210 рублів сріблом. Гроші пропонували виділити для кожного будинку в залежності від кількості селян і 100 рублів усьому товариству.
«За приведеніе в разореніе, за нанесеніе угнетенія» локницькі селяни вимагали від поміщика Скірмунта 1080 рублів 47 копійок сріблом.
Селяни просили залишити диспонентом Івана Обрицького. Адміністраторм маєтку Локниця був призначений поміщик Іван Терлецький. Нагляд за виконанням цього розпорядження було доручено здійснювати новому адміністраторові, диспонентові, волосному старшині, писарю та священникові Локницького староства. Цей документ свідчить, що державні селяни Локниці зуміли відстояти свої права.
У НІАБ є судові справи, пов’язані із село Локниця. У 1822 році зафіксована справа про захват сінокосів селянами Локницького староства поміщика І. Скірмунта в міщан містечка Нобель в урочищах Анлинське та Микулишне. 9 травня 1823 року розглядалася справа про побиття поміщиком Скірмунтом селян Локницького староства. Закінчився розгляд цієї справи 24 травня 1827 року. 27 грудня 1825 року надійшла скарга селян маєтку Локниця про захват їхніх земель та сінокосів, нанесення їм побоїв нобельськими міщанами. Справу закінчили розглядати 18 лютого 1827 року. У 1829 році селяни через суд подають прохання до поміщика І. Скірмунта. У Локниці могли оселитися й жителі інших місцевостей. У 1839 році поміщиком Заблоцьким розшукувалася селянка Корнійчукова, котра проживала в державному маєтку Локниця. А в 1863 році була справа про рубку лісу селянином Дехтеруком в урочищі Ніщицькі Локницької казенної дачі.
 |
| Локниця на карті Фітінгофа |
Цікаві потрактування назви села: «Локница можетъ быть произведена или отъ литов. Локине - медведица, или отъ латыш. локинсъ - извилистый». Але більш правдоподібним буде інше пояснення з етимологічного словника слов’янських мов: «Подобно чеш. lъkna и лит. lukne cлав. гидроним lъknica восходит к несохранившемуся названию водоема, болота».
У виданні «Волости и важнейшие селения Европейской России» за 1880-1886 роки зазначено: «Локница, село бывшее владельческое, при реке Недельке, дворов 40, жителей 509, церковь православная».
У «Мінських єпархіальних відомостях» за 1885 рік зазначено: «Изъ рапорта благочиннаго 2 округа Пинскаго уѣзда. В Локнице, Пинского уезда, учащихся 12 мальчиков и 2 девочки, учителем состоит Николай Ворабей, кончивший народное училище».
У 1889 році в Локниці теж діяла церковно-парафіяльна школа. Тоді в селі проживало 1108 православних жителів, 11 католиків та 108 євреїв. Серед чоловіків 30 було грамотними, серед жінок – жодної. Наприклад, у містечку Нобель тоді був лише 21 житель грамотний. Дітей шкільного віку в Локниці було аж 70, а церковно-парафіяльну школу відвідувало 14 учнів. Навчали дітей священник та селянин Гулюк.
А в 1891 році була й школа грамоти: «Въ Локницкомъ приходѣ школы грамоты помѣщается въ наемной неудобной квартирѣ; обучаетъ крест. Ѳ. Гулюкъ, ок. нар. училище, съ жалов. 10 р. въ зиму. Учащихся въ школѣ 15 мал.».
Дослідження історії села Локниця триває…
Використані джерела:
1. Волости и важнейшие селения Европейской России: По данным обследования, произведенного стат. учреждениями М-ва вн. дел : Вып. 1 - 8. - СПб. : Центр. статист. комитет, 1880 - 1886. - 8 т.
2. Kuryer Litewski. Za dozwoleniem naywyzszego Rzadu Nayiasnicyszego Cesarza imperatora Caley Rossyi. (Litauischer Kurier.) Том 7. 1811. URL:
https://www.google.com.ua/books/edition/Kuryer_Litewski_Za_dozwoleniem_naywyzsze/UEBJAAAAcAAJ?hl=uk&gbpv=1&dq=dobr+loknica&pg=PP269&printsec=frontcover
3. Писцовая книга бывшего Пинского староства, составленная по повелению короля Сигизмунда Августа в 1561-1566 годах пинским и кобринским старостою Лаврином Войною. Ч. 2. - Вильна: Тип. А. И. Зака, 1874.
4. Prawa, Konstytucye y Przywileie Królewstwa Polskiego, y Wielkiego Xięstwa Litewskiego, y wszstkich Prowincyi należących na Walnych Seymiech Koronnych od Seymu Wiślickiego Roku Pańskiego 1347. aż do ostátniego Seymu uchwalone. Ab Anno 1775 Ad Annum 1780. Volumen octavum. URL: https://www.google.com.ua/books/edition/Prawa_Konstytucye_y_Przywileie_Kr%C3%B3lewst/JvdkAAAAcAAJ?hl=uk&gbpv=0
5. Резизская сказка 1834 года, 11 дня, Минской губернии Пинского уезда казенной деревни Локницы. НИАБ. Ф. 333. Оп. 9. Д. 371.
6. Розпорядження правління Пінської дворянської опіки адміністратору с. Локниця Пінського пов. Мінської губ. Карлу Терлецькому по управлінню маєтком, взятим в опіку в зв’язку з скаргами селян на поміщика Івана Скирмунта за жорстоке пригнічення. Терлецькі – поміщики Правобережної України. 1540 – 1919. Центральний державний історичний архів України. Ф. 2216. Оп. 1. Од. з. 20.
7. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – T. 5: [Kutowa Wola - Malczyce] / Red.: Chlebowski Bronisław, Sulimierski Filip, Walewski Władysław. – Warszawa, 1884. – 960 s. URL: http://mbc.malopolska.pl/publication/113
8. Трубачев О. Этимологический словарь славянских языков: праславянский лексический фонд. – М.: Наука, 1990.
10. Церковно-приходская школа // Минские епархаильные ведомости. – 1885. - №10.
11. Церковно-приходская школа // Минские епархаильные ведомости. – 1889. - №11.
12. Церковно-приходские школы и школы грамоты // Минские епархаильные ведомости. – 1891. - №20.
Немає коментарів:
Дописати коментар