Комори. Рік 1915

Біженка Сапега в гостях у штабу кавалерійського корпусу

Історія нашого краю розпорошена по всьому світу. Ця інформація опублікована в петербурзькому журналі "Жизнь беженцев" за 1916 рік. Про те, як проводилася евакуація 1915 року в селі Комори, розповідає в нарисі «Поліщуки» А. Бєдний. Він був уповноваженим від організації «Северопомощь», яка займалася евакуацією населення губерній Півчнічно-Західного фронту. Військовий ділиться враженнями від побаченого на Поліссі. 

Називає життя тут особливим і стверджує, що поліщук має замкнутий характер. Дивується селом, що одне-єдине розкинулося серед боліт - доля закинула його в Комори. У листопаді 1915 року це село кілька разів переходило від російських військ до німецьких. А потім потрапило в «мертву полосу», де завжди лунали постріли. Кілька будинків у селі було спалено, кілька жителів села загинуло від пострілів. 

Коморяни (автор називає їх «коморци») пробували залишити село, але ніяк не могли знайти для цього потрібного моменту. І щохвилини їх чекала небезпека. Тоді жителі села вирішили на все махнути рукою й нести хрест «нейтрального життя». Однак «наверху» вирішили допомогти коморянам евакуюватися. До села вирушив А. Бєдний, уповноважений «Северопомощи» Функ та священник Михайло Головаха.

Автор нарису описує свій шлях від Вичівки, де від коменданта села він мав взяти пропуск до Мутвиці. По дорозі бачив безкінечні обози біженців, а біля Вичівки – фури Червоного Хреста. У Мутвицю прибув о 17 годині. Зупинився у флігелі, де жили військові ІV кавалерійського корпусу. Отримавши пропуск, рушили до Комор. Супроводжував їх солдат, який мав убезпечити від військових патрулів, і місцевий селянин, який знав дорогу до Комор. Рухатися було небезпечно, бо німці часто випускали в небо ракети, освічували територію прожекторами. Усю дорогу цей селянин підказував, як правильно йти: то повернути вліво, то вправо. А дороги, стверджував Бєдний, не було, було суцільне болото, схоже на кисіль. 

По дорозі коморівський селянин розповідав цікаві історії із свого життя. Коли мова зайшла про худобу, розповів, що в Коморах її перевозять на пасовище човнами. А коли його попутники поцікавився, як почувалася на човну та худобина, яку сюди посадили вперше, повідав наступне. Худобина, яка починала буянити, могла розхитати човен і впасти у воду. Її не слід було зразу ж рятувати, треба було почекати, аби вона заспокоїлася. Тоді вона сама допомагала врятуватися, і коли вже опинялася на човну, стояла, як мертва.

Прибули до Комор о 10 годині вечора. Вінка в будинках тут усі були завішені. Зустріли гостей два 22-річних прапорщики. Почали збирати місцевих жителів. Ті ніяк не могли згодитися з тим, що вони залишать рідне село. Лише коли їм запропонували гроші за майно, згодилися на евакуацію. Підійшла з плачем одинока жінка, у якої було 6 дітей, але не було коня, на якому можна було б везти дітей. Селяни її заспокоїли, пообіцявши, що нікого не залишать у біді. 

Далі йшла розмова про те, по якій дорозі краще рухатися, кому першому вирушати в дорогу. До уповноважених з евакуації почали звертатися селяни. Вони тримали в руках реквізиційні квитанції, видані і російськими, і німецькими військовими. В одній із них мова йшла про те, що в селянина села Комор взято 2 свині на 15 рублів. Бєдний пише, що пізніше виясняв законність цього документа й дізнався, що він не має ніякої сили – просто папірець. А люди чекали грошей за свою худобу.

Почали виясняти, чи багато в селі жителів і скільки вони мають худоби. Вияснилося, що в селі жило 248 чоловік дорослого населення й 214 дітей. Лише 11 сімей не мали коней. Рогатої худоби в селі було 330 голів. Згодом вияснилося, що чимало худоби поморяни переховували серед болота. Коли німці почали забирати в них худобу, жителі села глухої ночі вивели її потаємними стежками на болото, влаштували там тимчасові загони, побудували курені для пастухів. Отак зберегли свою худобу. 

А коли німці мали дістатися туди, 2 жінки сміливо вигнали їх із загонів через болото й річку на сторону, де стояли російські війська. Це була 42-річна жінка на прізвище Сапега та її 12-річна племінниця. Частина худоби втопилася в болоті й річці, але більшість тварин все ж зуміли подолати ці перешкоди. У журналі «Жизнь беженцев» опубліковане навіть фото, коли генерал Гілленшмідт вручає жінці медаль за сміливість і врятованих тварин.

О пів на першу ночі почали евакуацію з Комор. Першими виїхали діти й жінки, підлітки й чоловіки гнали до російського штабу, який стояв у Мутвиці, худобу. У темноті навіть збивалися з дороги. Від Мутвиці їхали до станції Городна. Ішли дощі, люди мокли, діти хворіли, а потім почали помирати. На дорогах почали з’являтися горбочки могил з непоказними дерев’яними хрестами. Очі біженців ставали байдужими, ніби скляними. а Нарешті сіли у вагони, рушили до Лунінця, а далі - до Мінська.

Розповідає А. Бєдний про нескінченні потоки біженців, які снували поліськими дорогами, про нові дороги, які влаштовували військові серед боліт. Вирубувалися столітні бори, вкладалися поруч гігантські колоди. Інколи болото поглинало 4-5 шарів таких дерев. Повідує автор нарису страшні історії того, як люди виживали в тій війні. Інколи сини, рятуючи своїх дітей, кидали батьків посеред дороги з надією на те, що хтось їм допоможе. Дехто кидав дітей. Бачив Бєдний, як селянська сім’я із багатьма дітьми забрала до себе на віз одинокого хлопчика років 5-6 і нагодувала його. Один біженець за казанок каші й шматок хліба продав свою 13-річну дочку.

Далека від нас війна. Вона сіяла горе й смерть...