Зробити цей допис до 76-ої річниці з Дня Перемоги у Другій світовій війні мене наштовхнула одна чудова жінка, наша землячка Валентина Тумаш-Ляховець, якій я дуже вдячна. Вже багато років вона вивчає та досліджує історію нашого Полісся, займається краєзнавчою діяльністю і намагається якнайбільше знайомити нас з минулим рідного краю.
Мені теж захотілося зробити посильний внесок і розповісти про трагічну історію, яка сталася в моєму рідному селі Перекалля під час війни.
Це був 1944 рік. Німці відступали на захід, а відступаючи, у селах часто чинили безчинства та страшні розправи над місцевими жителями, які були зовсім беззахисними перед озвірілим ворогом.
У Перекаллі знали, що з Річиці в сторону села направляються німецькі війська. Їх чекали зі сторони головної дороги. Партизани, які базувалися в навколишніх лісах, готувалися зустріти ворога вогнем. Була влаштована засідка. На жаль, хтось попередив німців. Вони змінили напрямок руху і з'явилися там, звідки їх не чекали.
Бій був не рівним. Партизани відійшли, а німці зайшли до села. Навколо чулася чужа мова. Не маючи серйозних перешкод, вороги вели себе, як господарі.
Зовсім скоро по селу прокотилася чутка, що німці разом з місцевими поліцаями взяли під варту дев’ять чоловік: двох жінок та сім чоловіків. Ніхто не розумів, що відбувається і в чому саме провинилися ці люди. Знали, що деякі з них були синами та доньками представників місцевої влади, а когось звинувачували у зв'язку з партизанами.
По вулиці села німці вели Романа та Костянтина. Руки молодих вродливих братів були зв'язані за спиною. Хлопці не знали, що на них чекає. Вони лише розуміли, що втекти не зможуть. Німці міцно прив’язали їх мотузкою один до одного.
Братів забрали з рідної домівки. Мати в розпачі благала німців відпустити її синочків, а зараз бідна жінка бігла поруч, заламуючи руки, але на неї ніхто не звертав уваги. Хлопців підвели до старенької сусідської хати. Троє синів сусідів були друзями Романа та Костянтина. Із ними разом вони виросли, у цій хаті часто бували, у дитинстві залюбки гралися у війну, а тепер всі п’ятеро стояли на обійсті перед будинком зв'язані та беззахисні перед озброєним ворогом.
Заарештовані бачили, як до хати німці ведуть ще декілька чоловік. Серед них було дві жінки. Якесь недобре, тривожне передчуття охопило молодих людей, а по серцю пробіг неприємний холод.
Василь лежав у густому садку так тісно прижавшись до землі, ніби в неї шукав захисту та порятунку. Хлопець міг непомітно вибратися із саду та втекти, щоб не бачити того, що відбувалося поряд. Але він був не в силах підвестися із землі та відірвати очей від старенької хати, яка стояла неподалік.
Саме зараз заарештованих друзів стали заштовхувати всередину. Спочатку в хаті опинилися сини господарів, потім завели двох жінок та двох чоловіків. А ось і його двоюрідні брати Роман та Костянтин заходять до хати. Останній зупинився та довгим поглядом обвів очима садок, ніби відчуваючи присутність Василя.
Почулася автоматна черга, а через декілька хвилин спалахнуло полум'я. Дерев'яна хата з очеретяним дахом зайнялася одразу як свічка. Повітря сколихнув людський крик. І саме в цей час через вікно із палаючої хати вистрибнув Адам, молодший син господарів будинку.
Василь не міг стримати ридань. Земля змокріла від його сліз, коли хлопець побачив, як німці схватили Адама, почекали, коли полум'я розгориться сильніше, і вкинули через вікно нещасного хлопця назад в палаючий будинок. Пальці рук від безсилля та болю дуже глибоко впивалися в землю. Коли полум'я згасло, Василь, не тямлячи себе, піднявся з землі й пішов у напрямку рідної домівки.
Вночі ніхто не спав, перекальці боялися нових арештів. А на ранок на попелищі жителі села побачили жінку, яка голосила, розпроставши обійми. Її волосся було біле, як молоко.
За одну ніч мати трьох синів посивіла та перетворилася на стару жінку.
Скажіть, як можна пережити таке горе? Як з ним можна жити? І чи маємо ми право забути цих людей? Не пам'ятати?
Багато перекальців боролися з ворогом на полях Другої світової війни. Хтось із них повернувся додому живим та здоровим. Хтось, як мій дідусь Мосійчук Микита Якович, був тяжко поранений, але теж повернувся до рідної домівки. А хтось назавжди залишився на місцях бойових дій.
Зараз про ті страшні часи в Перекаллі нагадує обеліск, присвячений нашим односельчанам. Ці імена назавжди увійшли до історії села. Вони викарбувані на обеліску, їм уклоняються, приносять квіти, їх пам'ятають.
Ось і в цьому році школярі, наше молоде покоління, впорядкували територію біля пам'ятника, висадили квіти, віддали шану та повагу героям війни.
Я і сама пам'ятаю, як в дитинстві ми, школярі, робили світлини з ветеранами біля обеліска, брали на себе піклування та допомагали їм по господарству. Тоді ще багато ветеранів, учасників бойових дій були живі.
Але хто згадає цих людей? Зраджених, страчених беззаконно та без правосуддя?
Раніше на місці трагедії довгий час стояв дерев'яний хрест. Моя мама Мосейчук Ніна Федорівна його пам'ятає. Хреста давно немає. Ніхто не скаже, де знаходиться місце погребіння невинних людей на місцевому кладовищі . Воно давно втрачене. Ця трагічна історія залишилася тільки в пам'яті людей! Але з кожним роком і їх стає все менше та менше.
Якісь фрагменти цієї історії я пам'ятаю з дитинства. По-справжньому стала цікавитися в зрілому віці. На жаль, давно перебуваючи далеко за межами України, не завжди мала можливість спілкуватися з людьми, які могли розповісти про історичні важливі події рідного села.
На початку квітня волею долі я відвідала Перекалля і перш за все поспішила зустрітися з моїм дорогим дядьком, нашим сусідом Мосейчуком Андрієм Адамовичем. Він народився 17 березня 1928 року. Зараз йому 93 роки, і наш сусід є найстарішим жителем села Перекалля.
Подробиці історії, про яку я розповіла, мені повідав дядько. Під час розповіді гірко плакав, не міг стримати сліз. Плакала і я. Виявляється є події, які неможливо згадувати без сліз навіть через 75 років!
Василь, який був очевидцем трагічної історії та смерті дев’яти перекальців, - старший брат дядька Андрія. Після війни він жив та працював у Володимирці. На той час то був наш районний адміністративний центр. Знаю, що він відвідував місцевий архів, знайшов всі записи та документи, які розповідали про цю трагедію.
Я теж обов'язково там побуваю і особисто прочитаю ці безцінні папери.
А поки що безмежно вдячна моєму дядькові Мосейчук Андрію за його щиру розповідь, чудову пам'ять та готовність поділитися своїми спогадами. Дай, Боже, йому міцного здоров'я та довгих років життя!
Дякую мамі, яка за моїм проханням зустрілася з нашим сусідом та уточнила важливі для публікації деталі.
А моїм односельчанам та всім нам бажаю тільки МИРУ, і нехай страшні часи війни ніколи не повторяться.
А на завершення хочу додати одну цікаву деталь. Неймовірно, але на місці трагедії з часом була відбудована нова хата, у якій завжди кипіло життя, народжувалися діти. А зараз там проживає чудова сім'я з дев’яти чоловік!
Немає коментарів:
Дописати коментар