Коли́сь, нать я́ щи ге́ти по́мню, бироги́ Засвє́тского о́зира були́ го́лъі, ті́льки з того́ бо́ку, що оддалі́ч од доро́ги з Ноблє́ на Млъіни́, був мале́нькій чубо́к лі́су, І те мі́сци ма́ло лъіху́ сла́ву: за́вжди оси́ридь но́чи в тому́ лиску́ було́ чу́ти яки́їсь сту́ки і брє́ски, єк бу́ттоби хто́сь там на вирста́ті ткав. Ну, хто́ ж там може́ таке́ роби́ти в таке́ вре́м'є? Лъіхе́. Ничи́ста си́ла. Чорт. Більш нъіхто́.
Тож люди́ зна́ли, що над Засвє́тьтєм чорт кро́сна тче, і обхо́дъіли те стра́шни мі́сци дъісє́тъіми дорога́ми. Всі, хто одва́жвавса вночі́ пудъійти́ до Засвє́тского о́зира, чу́ли, єк в лиску́ за о́зиром щось тарахти́ть. Нать моя ма́ти, єк щи була́ дивчуко́м, бі́гала вночі́ до того́ о́зира провирє́ти, чі ж то пра́вда, що лю́ди говора́ть. Оказа́лоса – пра́вда: вирста́ть тарахти́ть, бе́рда сту́кають. То та́к втика́ла сті́ля, що чуть се́рци ни ви́скочіло.
Нъіхто́ вночі́ ни насмі́львавса зайти́ в той лисо́к, нать пудъійти́ до його́ ни одва́жвавса. Ну, а вде́нь там нъічо́го пудозро́ного ни замичє́ли: все було́ ти́хо, споко́йно, на́вить трава́ ни була́ ви́топтана. І тягло́са ге́ти все рока́ми, по́киль саме́ по собі́ є́кся ни пріти́шілоса.
Чи́риз яке́ся вре́м'є кругом Засвє́тьтя посади́ли ліс, поста́віли водока́чку, ста́ли лю́ди там чащі́й крути́тъіса… І ни огляді́лъіса, єк в тому́ стра́шному кутку́ і бе́рда пириста́ли сту́кати, і вирста́ть замо́вкла; ви́дно, обі́дъілоса те лъіхе́ і ничи́сти на люде́й за те́, що пириста́ли його́ боє́тъіса, і пирибра́лоса із Засвє́тьтя в ги́нчи мі́сци, туди́, де щи є́ нилє́канъі лю́ди.
Немає коментарів:
Дописати коментар