Пріплакани

Нъіко́ли ни пла́чти і ни поміна́йти поко́йнъікув уночі́, бо може́ти пріплака́ти биду́ в свою́ ха́ту, да та́к, що ни зна́тъімити, є́к і одборони́тъіса од її.

Я́ вжи ге́ти по собі́ зна́ю. Єк уме́р у мине́ чолові́к і я остала́са одна́ в ха́ти, то я таку́ нужду́ до се́рца допусти́ла, що ду́мала – умру́ од го́ра. Пла́кала биспирири́вно. 

А, кро́мий чолові́ка, в мине́ па́ру рік наза́д, щи й съіно́к заги́нув, Макси́мко, штиріна́цать рік. То я́ по їх обо́х голоси́ла. 

Ба́ло, закри́юса вночі́ одна́ в ха́ти і риву́, єк скоти́на, і прічіта́ю по обо́х. І аж пуд ра́нок, обизси́льона од слі́з, є́кось задримлю́. 

Є́кося ра́з, ужи зобра́ласа спа́ти, свє́т загаси́ла, лигла́, чу́ю, бі ри́пнули две́ра. "Мо’ кі́т" – ду́маю. Аж да́лий чу́ю – хто́ся мине́ ла́пає: за го́лову, за пле́чи… 

Я подирив’яні́ла од страху́. Хо́чу вста́ти, свє́т включи́ти, а воно́ ни дає́ – пріжіма́є мине́ до лі́жка. І мо́стъіца збо́ку лигти́ ку́ля мине́. Я є́кся ви́борсаласа, включи́ла свєт – нъіко́го нима́. 

Ну, ду́маю, прісни́лоса. Успоко́їласа. Ви́ключіла свє́т, ті́льки лигла́, чу́ю – яка́сь рука́ мине́ обнъіма́є. Хоті́ла одки́нути, лапну́ла, а рука́ биз па́льца – а в чолові́ка вили́кого па́льца ни було́ на лі́ві руці́. 

Зно́м схвати́ласа, льокотю́ од страху́, включи́ла свє́т – нима́ нъіко́го, тъішіна́. І я вжи́ свє́т ни туши́ла, ни те́ї но́чи, ни пото́м. І пла́кати пириста́ла. І мине́ вро́ді ужи нъіщо́ ни чипа́ло. 

Пройшо́в дись ти́ждинь. І наду́маласа я зно́м свєт загаси́ти. Лигла́. Тъіші́нь, єк у моги́ли, і со́н ни йде́. Ажни чу́ю: що́сь в ко́мнати зашамрі́ло, і до мине́ доторкну́лоса, і пирила́зъіть чи́риз мине́ на други́й бі́к. 

Я ста́ла одбіва́тъіса – і схвати́ла "оте́" за ру́ку. Рука́ була́ дитє́ча, си́нова. Ви́скочіла я з посте́ли, водю́ по стині́ рука́ми – шука́ю виключа́тиля (бо по́ночи в ко́мнати, хоть о́ко ви́коль), і нъіє́к ни можу́ його́ наму́ляти. 

І чу́ю ж, що зза́ду за мно́ю на лі́жку щось во́зъіца, шамри́ть, і лі́жко бі пори́ппає. Є́кося ти́ми диривлє́нъіми рука́ми наму́ляла виключа́тиля, включи́ла свє́т – нима́ нъіко́го, і до́вго сиді́ла, спаріжо́вана стра́хом, аж по́киля ни ста́ло надворі́ розвіднє́ти. І по́слі того́ я вжи на́ноч свє́т ни віклю́чвала. 

Я вжи по́няла, що свої́ми плачє́ми по но́чах нароби́ла биди́ – пріпла́кала до сибе́ поко́йнъікув і вони́ од мине́ та́к про́сто ни отчі́пляца. І ста́ла я скрі́зь роспи́тьвати люде́й, є́к мні од ге́тъі биди́ откара́скатъіса. І мине́ навучи́ли.

Була́ в нас у те вре́м'є спа́льона це́рква – одне́ сті́ньнє стоє́ло, всире́дъіни все ви́горони, а зимлє́ поросла́ зі́льлєм: проки́вою, бодяка́ми, траво́ю всилє́кію. 

І мні посовє́товали у тому́ мі́сци, де бу́в присто́л, нарва́ти зі́льля і набра́ти зимлі́, али набра́ти зимлі́ ни зве́рху, а з глуба́, дись на п'єду вглуб, бо зве́рху вона́ осквирньо́нна. 

І ге́ти все́ положи́ти в ліжко: зе́млю – в голова́х пуд поду́шку, а зі́льлє – в нога́х пуд соло́м'янъік. І єк ні́ч при́йди – помоли́тъіса Бо́гу, скрізь повіклю́чвати свє́т і смє́ло ложи́тъіса спа́ти. 

І, гла́вни, ни́ц ни боє́тъіса, що́ б там ни було́. Бо, сказа́ли, єк зляка́єса, то вжи́ тобі́ більш нъіщо́ ни помо́жи.

Я все́ так і зроби́ла, єк мине́ навучи́ли. Пи́рид сно́м помоли́ласа Бо́гу, ви́ключіла свє́т і лигла́. Полижє́ла кро́хи, чу́ю – щось в ко́мнати бі ри́пнуло і куля лі́жка зашамрі́ло, єк бу́ттоби хтось хо́дъіть. 

І я сама́ ни зна́ю, що́ то зо мно́ю случи́лоса: лижу́, чу́ю ге́ти все́, а мні́ нать ни в шма́нки. А воно́ пошамрі́ло-пошамрі́ло кро́хи і сти́шілоса. 

І я́ ни огляді́ласа, єк засну́ла, і спа́ла, єк уби́та. І на другу́ ніч все́ те са́ми повтори́лоса, і на тре́тю ніч то́жи. 

Ті́льки возні́ в ко́мнати було́ вси ме́нчий і ме́нчий. І постєпє́нно все́ втъіхоми́рілоса. Ужи́ нъіхто́ до мине́ ни пріхо́дъів і я зусі́м оспоко́їлас і опе́внъілас. А та зимлє́ і те зі́льлє і за́ри в лі́жкови лижє́ть, я їх ни вікіда́ю, мні́ так пивні́й. 

І собі́ я заро́к дала́: єк со́нинько за́йди – бру́нь Бо́жи опла́квати поко́йнъікув.

Використано матеріали сайту http://ok.ru/nobelnobly/photos