Глубо́ка рика́

Є в на́ші мє́сносьці нивили́ка рі́чка Висилу́ха, в Ноблі́ її́ зову́ть Люби́ньскію, бо тиче́ вона́ до на́с од Люби́ня – сила́, за па́ру кіломе́трув од Ноблє́. 

У на́с вона́ тиче́ по боло́ти і влъіва́єца в При́п'ять на Ву́сьці (уро́чіщи таке́) ку́ля са́мого Нобе́льского о́зира.

Ге́то ниглубо́ка рі́чка, дись бу́ди по-пі́друки до́брому дє́дькови, дись мі́лчий, дись глу́бий, нать бува́є мисца́ми, що й висло́ ни сті́ккає. 

А щи й на ри́бу вона́ бага́та. Люби́нци ге́ту рику́ ве́льми лю́блять, вє́чно в її бро́хаюца і бльо́хаюца – ло́влять ри́бу.

На Люби́ни чи́риз рику́ є мі́ст; хто́ його́ пе́ршій зроби́в і коли́ – ужи нъіхто́ ни зна́є, али вжи за на́ші па́м'яти його́ пирироблє́ли разі́в три́ чі шти́ри. З тим мосто́м коли́сь, мо' рік дві́сти наза́д, случи́лас істо́рія, про яку́ лю́ди й за́ри споміна́ють. 

Істо́рія про те́, є́к там мі́рали глубіну́ рики́.

Є́кося люби́нцув заинтирисова́ло, яка́ ж там глу́б пуд мосто́м, бо скрі́зя ж рика́ ниглубо́ка, чолові́к сті́ккає, а ту́т і до́вгім висло́м до дна́ ни доста́ниш.

І нала́дъілъіса вони́ таки́ доста́ти до дна́.

Риши́ли: мі́раєм глубіну́ виро́вкою. Прів'є́жим до її́ концє́ ка́миня і опуска́тъімимо у во́ду до́ти, до́ки ві́н ни лє́жи на дно́. І по виро́вци засиче́м глубіну́. Всі́м таки́й спо́соб понара́вівса і робо́та почала́са. 

Прінисли́ до́вгу виро́вку, що сі́но в'є́жуть, ме́трув два́цать вдовж, прів'яза́ли до її́ концє́ до́брого камини́ска і ста́ли помале́ньку опуска́ти. Що́ за ди́во? Ужи́ й виро́вка ко́нчіласа, а дна́ ни чу́ти! Ого! 

– Ану, хто-не́будь, прінисі́ти-но ще́ виро́вку!– До́вгу?– Таку́ са́мо!

Прінисли́ ще́ таку́ са́мо виро́вку. Прів'яза́ли до пе́рші. Опуска́ють-опуска́ють, а дна́ ни чу́ти! Оге́то ока́зія! Хто б поду́мав, що ту́т така́ глу́бочать! Ану́-но ще́ доточі́мо виро́вку! 

Прінисли́ ще, доточи́ли, опусти́ли і її́, а дна́ нима́! Ну, ту́т на таке́ ди́во ста́ли схо́дъітъіса лю́ди, вировки́ нису́ть із ка́жнъі ха́ти, дото́чвають, опуска́ють, все́ йде, єк у бе́зну, а дна́ – нъіма́! 

Да що́ ж тут таке́ ро́біца? Що́ за чу́до? Ужи з усього́ Лю́биня вировки́ позно́съіли, у кого́ яки́ї були́: до́вгі й коро́ткі, то́встъі і то́нкі. Хто́сь нать ланцуга́ од соба́чі бу́дки од'яза́в да пріні́с. 

Дото́чвають, опуска́ють – нима́ дна!– Мо́жи, – мнярґу́ють, – тут ди́рка до само́го пе́кла? А що́ ж ви ду́маєти! Все́ може́ бу́ти!

Здви́глос до моста́ почті́ все сило́. Ди́вляца, дъіву́юца, россужда́ють… Вжи й вировки́ кончє́юца… Лю́ди – хто здъіво́ванъій, а хто́ навить налє́канъій – ни зна́ють, що й роби́ти. Бо й сві́т став, то тако́го чу́да ни було́.

 І ту́т хтось кри́кнув:

– Дъіві́тиса! Дъіві́тиса! Що́сь там билі́є у воді́!

Прідъіви́лъіса – аж то виро́вка билі́є: лигла́ круга́ми, скла́ласа в каблучі́, а каблучі́ положи́лъіса оде́н на друго́го і та́к доста́ли до само́го вирха́ води́. Лю́ди остовпі́ли

Згори́ ж твоя́ ма́ти! Хто́сь сміє́вса, хто́сь чуть ни пла́кав. Ти́ї, що зачічу́ріли і роби́ли оте мі́раннє, ве́льми низумі́лъіса і стъіди́лъіса нать на люде́й дъіви́тъіса.

Пувднє́ люби́нци опуска́ли вировки́ у во́ду, а впо́слі пув днє́ вітяга́ли їх і розбіра́ли – де чія́. А єк розобра́ли вировки́, то хто́сь взє́в до́вгу жирди́ну, опусти́в у во́ду і доста́в до дна́. І та́м було́-таки́ глубо́ко – ме́трув до тро́х. І дно́ було́ му́лъісти.

І єк ото мі́рали виро́вкою, то ка́минь мнє́ко ліг на дно́ у му́л, али ге́того нъіхто́ ни почуствова́в, а сами́м догада́тъіса то́жи ни суди́лоса. Одни́м сло́вом, нихороше́ получи́лоса, по-дурно́му. 

А вжи коли ге́та істо́рія розъійшла́са по се́лах, то й зусі́м люби́нцам нивдо́бія нароби́ла. І вжи пройшло́ дві со́тні рі́к, ужи нъіхто́ то́чно й ни зна́є, коли́ все ге́ти було́, али й за́ри всі споміна́ють оте́ мі́раннє. І щи до́вго бу́дуть споміна́ти.

Використано матеріали сайту http://ok.ru/nobelnobly/photos