На шляху краєзнавчих пошуків мені часто доводиться зустрічатися з людьми непересічними. Так трапилося й влітку минулого року, коли працювала в краєзнавчому відділі обласної бібліотеки. Десь в обідню пору туди завітали солідні чоловіки й попросили книгу Олександра Денищука «Книга Пам’яті і Слави Волині». Гість із Росії разом із родичами хотів відшукати там відомості про свою родину, яка була репресована після Другої світової війни. Згодом на цю зустріч прибув і автор книги. Я прислухалася до їхньої розмови й попросилася взяти інтерв’ю в самого пана Олександра.
Його дослідження про діяльність учасників боротьби за Україну на території Зарічненського району переглядала до цього десятки разів. Користувалася ним при написанні історії деяких сіл нашого району, при створенні електронної книги про село Новосілля. А тепер ось видалася можливість розпитати автора, де і як він відшукав оприлюднену інформацію. Ця розмова справила не мене незабутнє враження. Я була подивована, наскільки людина може бути відданою улюбленому заняттю.
Уявіть собі, Олександр Сергійович об’їздив велосипедом кожне село нашого району, у деяких селах навіть ночував, спілкувався з нашими земляками й занотовував їхні свідчення. Так з’явився п’ятнадцятий том «Книги Пам’яті і Слави Волині. Рівненська область. Зарічненський район». А всього таких книг про борців за волю України написано автором 16.
Мене цікавило, звідки в нього з’явилося таке захоплення. Я дізналася, що автор цих книг народився в селі Грушвиця на Рівненщині 3 березня 1948 року. Ріс і виховувався в бідній селянській родині. Навчався спочатку в Чернівецькому медінституті, згодом – в Одеському. Працював лікарем в Костопільському районі. Ще в шкільні роки хлопець захоплювався історією рідного краю, потайки читав заборонену тоді літературу, зустрічався з патріотично налаштованими людьми.
Ось як пише про справу свого життя пан Олександр: «Цей матеріал, як вистояне вино: довго визрівав і ще довше готувався. Почався з уперше почутої пісні про УПА і таємних розмов 1971- 1973 років із моїм учителем, ідейним натхненником, доцентом кафедри гістології Чернівецького медінституту Дем’яном Кладієнком. Почав детальніше цікавитися «бандформуваннями», частіше заходити в обласний архів, а згодом почав їздити по селах. По крихтах збираючи матеріал, заходив у селянську хату, ступав ногами по місцях розстрілу борців. На це пішли десятки років, піде на це все відведене мені Богом життя».
У розмові зі мною Олександр Сергійович озвучив такі цифри: «Я побував у 1100 селах Рівненської області, у 1150 селах Волинської області, у 1500 селах Львівської області, обстежив частину сіл Тернопільської області. Усього це понад 4000 сіл». На моє запитання «Як же Ви знали, у яку саме хату треба заходити?», дослідник відповів: «Мені підказувала інтуїція».
Я попросила поділитися враженнями від відвідин зарічненських сіл. І почула дуже дивну відповідь: «Це найбільш комуністичний район у Рівненській області. У всьому Зарічненському районі було стільки учасників УПА, як в одному селі Здовбиця. Але коли я завершував поїздку вашим районом, мені сказали: «Поїдьте на Волинь, там ще більш віддані комуністи». І дійсно, я переконався згодом у правильності цих слів. Якщо говорити про конкретні села, то найбільше борців за волю України було в селі Морочне».
Мені думалося, що автор цих досліджень не пам’ятає якихось деталей із зафіксованого ним. У розмові згадала про своє рідне село Новосілля, а він виправив мене, що це село правильно називати Левінчею. А потім доповнив, що Серники досліджувати треба окремо село й містечко.
Окремі дані очевидців-інформаторів автор дослідження перевіряв в архівах, окремі записувалися лише зі свідчень жителів сіл. У переліку населених пунктів, де виявлені учасники національно-визвольних змагань, наприклад, немає сіл Мутвиця, Зарічне, Задовже, Кутин. Зате окремо виділені невеличкі села: Бір, Соломир, Осова, Любинь, Кутинок. Усього Олександр Денищук записав у наших селах 490 прізвищ учасників боротьби за Україну. Серед них 225 загиблих та 196 репресованих. Доля шести чоловік залишилася невідомою.
Найбільше учасників національно-визвольних змагань дослідник виявив у селі Бродниці – 51, у Великому Морочному – 50, у Бутовому – 44, у селі Серники – 43, у Вичівці – 38, у Річиці – 27, у Вульці Річицькій – 19, у Боровому – 18, у Кухчі, Олександровому, Любині та Малому Морочному – по 17, у Кухітській Волі – 15, у Перекаллі – 13, у Млинку – 11, у Локниці – 10, у Новосіллі – 7, в Осовій - 6. Декілька таких прізвищ зафіксовано у Бору, Вовчицях, Дубчицях, Дубрівську, Іванчицях, Коморах, Кутинку, Муравині, Неньковичах, Ніговищах, Острівську, Привітівці, Соломирі, Храпині.
Автор дослідження поділився думкою, що він хотів би, аби його надбання стали основою для подальших пошуків із цієї теми, адже в багатьох родинах зберігають спогади про ті не завжди зрозумілі для нас події. І дійсно, донині ми дуже мало знаємо про ті часи. І все ж справа пана Олександра гідно продовжується.
Я недавно з цікавістю прочитала статтю Ярослава Антонюка «Діяльність Висоцького районного проводу ОУН(б) в 1947 - 1950 роках», де кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу досліджень історичних трагедій народів України Українського інституту національної пам’яті на основі даних архівно-кримінальних справ фонду Р-2771 з Державного архіву Рівненської області проаналізував, як жителі сіл Бродниця, Вичівка, Серники, Олександрове, Іванчиці та Бутове допомагали місцевому підпіллю.
Від 1946 року до листопада 1947 підрайонний провід ОУН у названих селах очолював Василя Дричка із села Бутове. Бубнович Анастасія Костянтинівна із Бродниці випікала хліб для цієї боївки ОУН, а її 18-річна односельчанка Анастасія Гаврилович потрапила під карну відповідальність за те, що в 1948 році носила їсти в лісове урочище Острівок хліб, сало, борщ, кашу, молоко для боївки ОУН Адама Довжика-Берези.
Неймовірно цікаві факти з життя нашого району ще нам колись розкажуть інші архівні джерела. А прізвища тих, про кого ж слід шукати матеріали, підкаже книга Олександра Денищука.
Немає коментарів:
Дописати коментар