Серед безкраїх поліських лісів, між тихоплинними річками і голубими озерами розкинулось моє рідне село Кухче. По сусідству , майже зливаючись з ним , зі сходу і півдня притулились ще два маленькі ошатні сільця – Новосілля і Радове. У нас з цими селами спільна школа, спільна сільрада; людей пов'язують дружні й родинні зв'язки. Я люблю своє село і горда тим, що я тут народилась і росту.
Перша згадка про наше село датована серединою ХVІ ст. Тоді воно складалось з кількох дворищ, загублених серед безмежних боліт , озер і озерець. Володів ними пан Кухта. І чи то від прізвища пана чи від численних кущів верболозу, в яких ховались присадкуваті хатки, село стали називати Кухче.
Пролетіли століття. Змінилось виросло село. Але бідні піщані землі , болота не давали людям підняти голови, не давали їм розігнути спини з-під тягаря злиднів.
Щоб виростити щось для свого ужитку, люди змушені були наорювати гряди , викопувати між ними глибокі розори, щоб стікала вода, а вже потім садили картоплю, буряк, сіяли просо, льон, а на піщаних горбах сіяли жито. Звичайно, що великих врожаїв не мали мої земляки. Вижити селянам допомагали ліс і річка. Ліс давав їм гриби і ягоди, а річка – рибу. Але вітер історії повіяв і над моїм селом. Осушили болота в рідному краї( хоч невідомо , до чого це ще призведе), проклали бруковані дороги, які з»єднали село з районним і обласним центрами, містами Білорусії і Волині. Тепер мої односельці вже не можуть уявити собі життя без електрики, без газу.
Наші люди дуже працелюбні. У нас нема близько промислових центрів , де можна було б заробити на прожиття, тому односельці стараються знайти вихід самотужки. Майже біля кожної хати у нас – теплиця, де вирощують огірки, помідори. А це ой яка нелегка праця! Але люди не лінуються і працюють в теплицях з ранку і до ночі. Працює в основному молодь ( вона має більше сил і енергії). Але зато які будинки зводять молоді сім'ї на зароблені гроші! І ніхто з молодих не виїжджає з села, не шукає собі іншого пристанища, а навпаки – село розростається, розбудовується, красивішає. Багато людей їдуть на заробітки в інші країни, особливо в Білорусію, Польщу. Це тож дає вагомий внесок в бюджет сім'ї.
Я часто задумуюсь: чому наші люди мають шукати щастя на чужині? Чому юнаки з дипломами наших вишів доять корів у Данії, а дівчата і молоді жінки працюють прислугою в Італії? Чому? Хіба не можна зробити так, щоб і у нас була робота, щоб люди мали до чого приложити руки?
А тут ще й війна. Незрозуміла і жорстока. Колишні друзі , сусіди , які вважали своїм першим обов»язком допомагати один одному , тепер взялися за зброю, диктують, як сусід має жити. Мабуть не дуже боролася за душі людей, за патріотизм їхній наша молода незалежна держава, коли пенсіонерка з Донецька, беручи в руки пенсію, каже в мікрофон: « Я хочу ,чтобы жили без войны, но без хохлов». А друга їй несміливо так ,тихенько зауважує: « Но ведь и мы хохлы».
Я не хочу, щоб ця війна продовжувалась. Вона зачіпає і моє село. Хлопці з нашого села теж воюють на Сході. І якби я могла, я зупинила б агресію Росії, адже скільки життів , скільки коштів забрали ці воєнні дії!
Я хочу, щоб у моєму селі люди жили заможно, радісно, щоб молодь мала до чого приложити свої робочі руки.
І тут мені в голову приходить думка, а що б я зробила для свого села, якби я могла зробити все, що завгодно? І справді, що б я зробила?!
Думка ще працює, а уява вже малює стрункий корпус овочесушильного заводу. Приміщення сяє великими скляними вікнами, біліє акуратною цегляною кладкою в обрамленні високих зелених тополь. В широко розчинені ворота в'їжджають одна за одною грузові машини з яблуками, помідорами, огірками, ранньою капустою.
Такий завод був у нас колись. Але тепер від нього і цеглини не лишилось.
А скільки в наших лісах чорниць, грибів. Люди збирають їх і здають за безцінь. І їдуть наші ягоди і гриби у Польщу, в інші країни , де знають , що з них зробити, яку користь вони можуть принести.
Дорогу мені переходить стадо корів: пастухи женуть їх на водопій. І думка моя вже метнулась в інший бік. Що б я зробила ще?
Мої односельці держать корів, коней, телят. Щоб здати молоко, корову – теж потрібно виглядати закупівельника. Добре було б ,якби в нас у селі побудували ковбасний цех, де виробляли б ковбасу, тушонку. А цех такий теж у нас колись був! І замовлення на нашу ковбасу надходили аж із Сибіру. Я б хотіла , щоб у нашому селі побудували і молочний цех. І молоко переробляли б на місці . Адже у нас в селі 560 дворів. І майже в кожному дворі є корова, а то й дві. Якби мої мрії втілились в життя, скільки це зайняло робочих рук! І не потрібно було б їхати в пошуках заробітків на чужину, не підривали б здоров»я молоді сім»ї з дітьми в обширних теплицях.
Наш поліський край багатий на поклади торфу, бурштину. Я б організувала добування торфу і бурштину на державному рівні.
Як би змінились життя моїх земляків, якби ці мої мрії стали реальністю!
Село моє велике. Люди народжуються, женяться , старіють, вмирають. Аварія на Чорнобилі, «мирний» атом зробив своє чорне діло і в моєму рідному краї. Дуже зросла захворюваність населення. Інфаркти, інсульти, онкозахворювання домінують і у нас в селі, і в нашому регіоні. А щоб добратись до лікарні у райцентр, потрібно їхати годину - півтори і то по такій дорозі , що не кожен хворий витримає її. А якби у нас в селі була своя амбулаторія! Ми мали б і лікаря терапевта і лаборанта, і педіатра і фельдшера. Бо хіба не заслужили мої односельці, щоб держава подбала про них, про їхнє здоров'я , адже скільки сил вкладали вони в розбудову держави.
Нам обіцяють, що амбулаторія буде в селі, і ми дуже надіємось , що ця обіцянка стане дійсністю.
В голові думки змінюють одна одну, вихором крутяться. Якби то…Але я вірю, що не я одна думаю про долю рідного села і рідного краю. Наше покоління росте, буде вчитись, буде працювати, і ми обов»язково змінимо долю нашого краю, нашого села на краще.
Немає коментарів:
Дописати коментар