Татари на поліській землі

Багато про що можуть розповісти архівні та історичні документи. Вони зберігають незліченну кількість таємниць. Одну із них ми змогли розкрити, ознайомившись із записом в актовій книзі Пінського гродського суду за 1654 рік.

Тоді наше Новосілля входило до складу села Кухче. 9 січня 1654 року до Пінського гродського суду надійшла скарга від володаря Кухче, зем’янина Валеріана Гричини про розгром татарами цього села. 

Від себе і своєї дружини Марини Достоєвської-Гричини він повідомив, що 24 грудня 1653 року декілька сотень кінних татарів увірвалося в Кухче. Гричини разом з дітьми ледве встигли втекти.

Вороги спалили весь двір: будинок, фільварк, гумна із збіжжям, забрали різну маєтність та живність, худобу, навіть видерли бджоли з пасіки. Спалили і все село. Забрали в полон Терешка і Мишка Прокоповичів, Ілька Струковича та інших. 

Усього пов’язали 16 мешканців села. Валеріан Гричина наголошує, що під час набігу татари виловлювали селян із «світлими головами». А ті жителі села, що залишилися в живих, не мають зараз їжі й житла.

Те, що заявник пише правду, підтверджували генерал Пінського повіту Ян Акундовський, жителі повіту Ян Яблонський та Павло Диковицький. Вони побували в Кухчі і побачили, що на місці колишнього села залишилося згарище. Спалено все від малого до великого, немає ні будинків, ні збіжжя, ні худоби. Нанесено збитків на 16 сотень злотих. Через декілька днів така ж доля спіткала й інші села. 

Чому ж татари опинилися в глибинному Поліссі? Пояснення знайдено в «Слов’янській енциклопедії»: «Після поразки під Батогом між Річчю Посполитою та Україною в особі Богдана Хмельницького проходили різноманітні переговори, за ширмою яких обговорювалися умови нового договору. Обидві сторони готувалися до нової війни.

Кінцева розв’язка наступила тільки осінню 1653 року, коли зустрілися великі польські та козацько-татарські сили. У кінці листопада цього року Богдан Хмельницький вважав, що поляки ослабли і їх можна атакувати. Але із цим не погоджувався кримський хан.

4 грудня 1653 року вперше зібралася польсько-козацько-татарська комісія. Вона мала встановити умови перемир’я. Не згодившись із частиною цих умов і знаючи, що його посли в Москві розпочали активні переговори із царем Олексієм Михайловичем, Богдан Хмельницький із цієї комісії вийшов. 

А поляки з татарами домовилися, що за підсумками війни 1652-1653 років відновлюється Зборівський договір. Польща зобов’язувалася щорічно платити татарам данину з одночасною виплатою контрибуції в 100 000 злотих. Крім того, поляки дозволяли татарам 40 днів грабувати Волинь та брати «ясир» - полонених». 

Ось, виявляється, чому татари з’явилися на поліській землі, ось чому так вільно почували себе, ось чому ніхто не захистив наших земляків. Під час того походу були повністю зруйновані села Кухче, Задовже, Нобель. Напевне, побували тоді татари і в нашому селі Новосіллі, яке знаходилося поруч із Кухчем і було тоді однією адміністративною одиницею.

Про ті події пише у своєму «Сказанні про війну козацьку з поляками» Самійло Величко: «До Піни і до Прип’яті вся країна страждала від татарів. Із одних шляхетських будинків у неволю забрано дівчат і жінок до п’яти тисяч…» Серед них і наші земляки. Яка ж доля чекала полонених? Боплан стверджує, що «кримські татари своїх полонених продавали туркам та іншим або відпускали за викуп».

Через кілька поколінь збереглися серед селян спогади про ті події. Вони зафіксовані в легендах, топонімічних назвах, піснях. 

Є біля Новосілля урочище Турка, Турецька Смуга, Татарський брід. Куцевич Антоніна Олексіївна, 1924 року народження, розповідала, що колись через Новосілля проходили турки і татари, а жителі нашого села ховалися від них далеко в лісі. Тому й назвали так цю місцевість. 

А в Кухчі є урочище Татарка. Розповідь про кухченський топонім записав у 2006 році від Надії Антонівни Бабейчик науковий співробітник відділу «Інституту дослідів Волині» Рівненського обласного краєзнавчого музею Олексій Нагорнюк: «Татарка милася в озері, з її руки впала каблучка. Вона її не змогла дістати, тоді те озеро прокляла, і воно заросло мохом. Спочатку там були ями, потім поросла березина. А звуть і понині те місце Татаркою». 

Збереглися до наших днів на Поліссі пісні про чужинські напади. Ось як закарбувався в одній із них далекий відгомін 1653 року:

Ой, татари в полон гнали,

Всіх дівочок позаймали.

Да й загнали до долини, 

Стали ділить по дівчині.

Усім, усім по дівоньці,

Як по ясній зіроньці…

А одная зосталася,

Сестра брату досталася.

Вона в ноги вклонилася, 

Cлізьми дрібними вмилася:

- Ой, кому ж я достануся,

З ким я в парі звінчаюся?

- Ой дівчино- рибчино,

Скажи мені правдоньку, 

З якого ти будеш роду, 

З якого будеш народу?

Чи з села селяночка,

А чи з міста міщаночка?

- Я не з села селяночка,

Я не з міста міщаночка.В мого батька дев’ять синів,

Я десята - одиниця.

- Дяку Богу, допитався

Та з сестрою не звінчався.