Новосільські остарбайтери

Згадаємо ще одну невеселу сторінку із життя села. Весною 1942 року через районну управу на кожне село визначалася певна кількість юнаків і дівчат для відправлення на роботу в Німеччину та Австрію, незалежно від сімейного та майнового стану. 

Місцеві жителі чинили опір вивезенню, тому окупанти посилювали репресії, закривали млини, забороняли продаж худоби, сільськогосподарської продукції. Частина примусово вивезених так і не повернулися до рідного села з далекої чужини.

У період німецької окупації 1941-1944 років із території Рівненської області туди було відправлено понад 22 тисячі осіб. У Державному архіві Рівненської області є документи відділу в справах репатріації виконкому Ровенської обласної ради депутатів трудящих за 1945 рік, зокрема «Опросные листы на возвратившихся на Родину из немецкой неволи». 

Опитування проводили представники місцевих органів влади російською мовою за спеціально розробленими анкетами. Інформація записувалася зі слів опитуваних, оскільки переважна більшість уродженців Рівненщини в той час погано володіла російською мовою, а дехто і взагалі був неписьменним. 

За змістом анкети суттєво відрізняються одна від одної, що свідчить про достовірність викладеної в них інформації. 

Там є 2 справи, де містяться сотні опитувальних листів мешканців Морочнівського району. Переважно це були молоді люди, котрі працювали з батьками у власних сільських господарствах. Як правило, кандидатів на вивезення призначав представник місцевої окупаційної адміністрації - староста села. 

Опитувані з Новосілля розповідали, що були вони відправлені німецькою поліцією та старостою села Філончуком Михалком. З нашого села до Німеччини на каторжні роботи поїхали Марчук Антоніна Євтоломеївна, Марчук Яким Данилович, Марчук Іван Данилович (2 сини Данила Григоровича), Сидорчук Микола Наумович, Веремейчик Тетяна Савівна, Марчук Микола Григорович, Лагун Ольга Терентіївна, Марчук Ніна Михайлівна, Марчук Матвій Антонович. Але в Рівненському архіві є опитувальні листи лише декількох наших односельців.

11 липня 1942 року був важким днем для багатьох новосільців: вони готували дочок і синів у далеку й небезпечну дорогу. Четверо з них: Веремейчик Тетяна (1922 року народження), Марчук Надія (1924 року народження), Марчук Ольга (1926 року народження) та Марчук Антоніна (1922 року народження) – потрапили в місто Бург. 

Разом з ними були молоді люди з Прикладник, Морочного, Мутвиці. Декого з них можна віднайти на фотографіях, привезених із далекої Німеччини. Їх зберегла дочка Тетяни Савівни Ольга.

За анкетами молодих новосільських остарбайтерів можна простежити, як жилося їм три нелегких роки в Німеччині. В анкеті Марчук Антоніни розповідається, що дорога на каторгу зайняла два тижні. 

Везли майбутніх остарбайтерів за кордон у замкнених товарних вагонах під охороною, за весь час двічі давали їсти. У вагонах було по 60 чоловік, у кожному - два озброєні охоронці, вагони відчиняли тільки на станціях, але далеко відходити охорона не дозволяла. 

Веремейчик Тетяна свідчила, що невільників привезли в Магдебург на біржу праці. Там провели огляд і направили в концентраційний табір у місто Бург. Кожного дня під конвоєм водили на роботу. Працювали дівчата на фабриці по виробництву галетів «Кнекеброт» по 12 годин на добу, а отримували 50-60 марок за місяць. 

За 3 роки перебування їм виділили по одній сукні і дерев’яні колодки (таке взуття). Завідуюча табором на прізвище Бишилет дуже жорстоко поводилася з дівчатами. Бувало, що біля фабрики вели радянських військовополонених. Вони були знесилені, і під страхом смерті українські дівчата кидали їм оті «німецькі сухарі». 

Юнаків із Новосілля відправили в село Фрідріх-Збруки. Там на заготівлі лісу працювали Борисюк Іван та Марчук Матвій. У своїй анкеті Іван Данилович розповідає, що отримував по 200 грамів хліба на день, по 400 грамів супу. Вісім місяців працював на заготівлі лісу, і барак №12 надовго став місцем його проживання. 

А потім перевели до господаря на різні роботи. Важкою була праця на німців. Ось про що пише в анкеті Юрашкевич Іван із Новосілля: «Через погане харчування багато наших людей не мали сили працювати, вимагали їжі. 

За це їх саджали в доти і зовсім не кормили. Коли хтось захоче взяти їжу із смітника, жорстоко карали: садили голодного на тиждень в льох. А коли доводилося хворіти, то били до тих пір, доки людина не впаде без свідомості». 

За порушення правил (невихід на роботу, запізнення або повернення з роботи раніше встановленого часу, невиконання норми, незаплановані перерви в роботі, скарги на умови праці або погане харчування, вияв непокори, за втечу від господаря, за те, що взяв без дозволу якусь річ тощо) карали побиттям, позбавленням добової норми їжі, грошовими штрафами, відправкою на якийсь час до концтабору. 

Били навіть за те, що привезені робітники не розуміли німецької мови. Знущалися з остарбайтерів охоронці концтаборів, поліцаї, яким поскаржилися господарі, або й самі господарі та господині. Факти фізичного насильства щодо себе засвідчила приблизно половина вивезених на примусові роботи мешканців району, із решти більшість відзначили, що особисто їх не били, але вони були свідками розправ над іншими остарбайтерами. 

Дехто, відповідаючи на цей пункт анкети, обмежився короткою фразою: «Не били». Тетяна Веремейчик розповідала дочці Ользі, як дівчата були покарані за те, що під час бомбардування не заховалися в бомбосховище.

Марчук Антоніна у своїй анкеті стверджувала, що за вихід за межі господарства чи підприємства без знака «Ост» на одязі у вільний від роботи час теж жорстоко карали. Навіть по воду без дозволу не можна було піти. 

Тільки тяжкохворих відправляли додому. Інколи працюючі не виконували своїх щоденних норм виробітку. За це німці клали на плечі людини шматок заліза і примушували носити його до тих пір, доки та не падала. А потім уже били несамовито, сипали в очі пісок, навіть хімікати використовували.

Господарі в сільській місцевості і в містах та власники підприємств забезпечували своїх остарбайтерів мінімальною кількістю робочого одягу, інколи не давали взагалі нічого, і робітники змушені були ходити в тому, що встигли взяти з дому, чи в одязі, що їм згодом прислали рідні, або ж купувати речі першої необхідності в німецьких крамницях за спеціальними талонами. 

В одного такого господаря працювала Віра Пась із Муравина. 30 корів мала подоїти вона щодня. Після повернення додому дівчина вийде заміж у Новосілля за Хому Івановича Марчука.

Марчук Ольга в анкеті відзначила, що шість місяців після приїзду в Німеччину остарбайтерів не випускали самостійно в місто чи село, а потім уже дозволили. І вже коли можна було вільно ходити по місту, молоді юнаки і дівчата фотографувалися на згадку і поодинці, і гуртами. 

Коли глянеш на ці знімки, зразу ж відчуваєш, де наші земляки в перший рік перебування в Німеччині, а на яких фото – наприкінці страшного випробування. Тоді вони і зачіски змінили, і одяг новий придбали. Відрадно і щемно стає на душі, коли бачиш молодих дівчат у вишиваних поліських сорочках. 

Остарбайтери дружили між собою і підтримували один одного. Інакше там вижити було ніяк, адже ставлення до остарбайтерів у Німеччині та інших західних країнах, куди їх вивозили, було зверхнім і зневажливим. Багато молодих людей не повернулося з того німецького пекла. Не дочекалася мати й Марчука Миколи з Новосілля. 

Родина юнака дізналася, що трапилося з ним на чужині. Микола працював у господаря, а поруч знаходився концентраційний табір. Хлопець часто носив їжу знесиленим землякам. І наступного разу поніс хліб, аж тут розпочалося бомбардування. У табір влучила бомба, ніхто не вижив у тому вогняному пеклі. 

У селі Фрідріхсбрук, округ Квітленбург, область Магдебург, працював у лісовому господарстві Сидорчук Микола Наумович. Господар часто забирав його до себе додому, де він доглядав коней. Жив у флігелі. Господарська дочка, ідучи вранці в ліцей, заносила і клала йому під подушку цигарки. 

У травні 1945 року сусід господаря завів Миколу до себе у підвал і показав сина, який там переховувався. Німець просив, щоб Микола посвідчив радянським солдатам, що його син не воював проти них. За це господар подарував хлопцю машинку для стрижки волосся. Цією машинкою чоловік довго підстригав багатьох новосільців.

Визволили Фрідріхсбрук американці у травні 1945 року. Посеред вулиці поставили польову кухню, годували, роздавали галети. Звезли всіх на пункт перевірки в Берлін. Там Микола був призваний в армію, служив до кінця 1945 року. 

Доводилося пішки йти до Білорусії, а звідти перевезли на Урал – у місто Карпінськ Свердловської області. Тут він працював на шахті. А потім трапилася аварія, Микола потрапив у лікарню. У 1947 році повернувся в Новосілля. 

А ось перекази, які зберегла від мами, Тетяни Савівни Веремейчик, Ольга Марчук: «9 травня 1945 року сповістили про перемогу. Усі земляки-остарбайтери зраділи цій звістці й вирішили діставатися додому. Та лише на зиму добилися додому зарічненські остарбайтери. Не любила мама згадувати про пережите, плакала ночами, але берегла фотографії для нас, щоб пам’ятали, не забували минулого». 

Новосільські хлопці та дівчата, крім загиблого Миколи Марчука, повернулися додому. А в кожного з них була можливість змінити місце проживання, адже мешканці Західної України, які до вересня 1939 року були польськими громадянами, не підлягали примусовій репатріації, як інші громадяни СРСР. Дехто з тих, кого звільнили англо-американські війська, міг залишитися в Німеччині чи виїхати до інших країн Європи, Америки чи Австралії.