Вже тих людей і тих столиць нема,
Мовчать далеких днів дереворити…
Лише тоді історія німа,
Як випада з глухими говорити.
Василь Басараба
На історичній, геополітичній та етнокультурній мапах усього східнослов’янського простору Рівненському Поліссю належить важливе та особливе місце. З давніх часів ця територія була зоною активних етнічних взаємовпливів на стику германо-балто-слов’янських племен.
Це – самобутній регіон із максимальним збереженням реліктових пам’яток слов’янської культури, архаїчних рис населення внаслідок відносної ізоляції в минулому.
Своєрідністю вражає і поселення, про яке ітиме мова. У 2016 році воно відзначатиме столітній ювілей. Це поселення – хутір Марки, що знаходиться недалеко від села Бутове й перебуває у підпорядкуванні Вичівської сільради Зарічненського району Рівненської області.
Населений пункт знаходиться в північно-західній частині Рівненської області, у північно-східній частині Зарічненщини, в південній частині с. Бутове, околицями виходить до села Бродниця Зарічненського району, до дороги місцевого значення, котра веде до села Озерськ Дубровицького району та до села Бутове.
З півночі на південь населений пункт простягнувся на 500 – 700 м, а з заходу на схід – близько 400 – 500 м. Це, якщо вести мову про розміри післявоєнного часу, а якщо брати до часів панської Польщі, то разом з усіма наділами землі, якими володіли жителі поселення, мова може іти про 80 – 100 га. Кількість дворів – близько 20, жителів близько 70 – 80 чол.
Особливість даного поселення, надалі називатимемо його хутір, в тому, що перші поселенці вдало вибрали місцину на пагорбі, оскільки відомі поліські болота не часто це дозволяють зробити.
Десь біля 1916 року такий собі господар селянин Гаврилович Марко із синами прикупив собі в когось із жителів сусідньої Вичівки земельку, яка була в хорошій місцині, недалеко біля битого шляху, не в болоті, а на гарному підвищенні в обрамленні зеленого лісу.
Вирішив Марко поселитися із синами тут. Збудував хатину та й почав господарювати. За іменем першого поселенця хутір і назвали «Марки». Чому «Марки» в множині, а не «Марко»? Та тому, що в Марка було п’ятеро синів та донька.
Нині на місці Маркової хати непролазні хащі…
У Марка були сини: два Микити, Сергій, Яків, Гаврило та донька Павлина. Сини були нівроку, а от донька народилася сліпою і власної сім’ї не мала.
Із іменами синів вийшов справжній життєвий анекдот. Коли народився в Марка хлопчик, його повезли хрестити куми, сказали священнику, щоб похрестив Микитою, а коли повернулися додому, то з’ясувалося, що вдома вже є хлопчик з таким ім’ям. Чи то забули куми, чи не знали, як звати старшенького, про те вже невідомо, але залишився той факт, що брати мали однаковісінькі імена аж до самої смерті.
У першого Микити був син Іван та доньки Євгенія, Одарка, Ганна. У другого Микити – син Панас та дочка Віра, у Сергія Марковича – сини Данило та Василь, доньки Ярина, Огапка, Ганна, Гуля, Ольга, Надія. У Якова Марковича – сини Олексій та Михайло та дочки Олександра та Марія. А в п’ятого Маркового сина Гаврила було дві доньки - Просимка та Параска. Ось такий розлогий виявився рід Марка на одноіменному хуторі.
Збереглася донині колишня криниця, занедбана, заросла різнотрав’ям, подивившись на яку, щемить душа. Не можна сказати:
Жива вода у батьковій криниці
Через роки тече із джерела,
А я іду, іду її напитись,
Вона устами батька промовля.
Побачене викликає сум, жаль і є свідченням того, яке швидкоплинне життя людське. Віє пусткою, занедбаністю. Дивишся на цю криницю, з якої пило воду не одне Маркове покоління, і відчуваєш деякий острах…
Була іще одна гілка поселенців, але уже з прізвищем Бубнович. Як згадує жителька хутора Бубнович Ольга Петрівна, 1937 р. н., на Марках фактично було два прізвища: Гаврилович та Бубнович. І дійсно, ці прізвища не є бутівськими чи вичівськими, а саме бродницькими, бо й зараз зустрічаються там досить часто.
Брати Павло, Кирило та Олексій теж купили собі землі, але пізніше й поселилися через поле від хат синів Марка, яке називалося Синяківкою і простягалося в бік Бродниці.
У Павла були доньки Ганна, Оксана, Параска, Зінаїда та Надія і син Василь. В Олексія були сини Віліян, Федір, Василь доньки Ганна, Анастасія і Зінаїда. В Кирила були доньки Марія, Надія і Зінаїда, один син загинув на фронтах Другої світової, син Федір виїхав в Кіровоградську область, а син Адам одружився з уже відомою нам Ольгою Петрівною, яка прийшла на хутір в невістки в 1958 році і прожила там дуже довго - цілих 42 роки, аж до смерті свого чоловіка Бубновича Адама Кириловича.
Разом з ним вони народили й виховували восьмеро дітей, а в 2000 році, коли помер чоловік, Ольга Петрівна перебралася в село Бутове. На даний час вона мешкає одна, але нею опікується одна з її дочок – Лідія, часто навідується зять, онучка та правнучка, приносять їй воду, дрова та продукти.
Після від’їзду з хутора бабуся залишила свою хатину, яка була досить просторою, і придбала собі в Бутовому невеличку домівку. Сиротою стоїть її берегиня зараз, дивлячись на світ зіницями вікон, оголеними ребрами даху.
Здичавіли й декілька яблуньок, які радували дітлахів плодами, всохли груші-дички, заросли стежечки до клуні.
Саме діти Кирила та Павла прожили на хуторі найдовше. Їхні діти, і не тільки їхні, а всі діти шкільного віку - марчуки або марківські, як їх називали бутівські школярі, ходили до тамтешньої школи і в дощ, і в сніг, і в мороз за 3 км.
Останній учень Марків Бубнович Семен народився в 1980 році й ходив до Бутівської школи цілих 7 років разом зі старшою сестрою Марією, а останні 2 роки сам. Йому до школи було 4 км, бо він жив за Синяківкою.
До речі, нащадки Марка, звичайно ж, породичалися з Бубновичами: правнук Марка, син відомої нам Одарки, Федір одружився з донькою Бубновича Павла Зінаїдою, Зонею (саме так всі її кличуть) і разом з дітьми та сестрою Зоні Надією перебралися до Бродниці, де проживають і зараз.
Найстарішими з Маркових нащадків є Войтович (Гаврилович) Ольга Іванівна, 1930 р. н. (онука першого Микити), проживає в селі Бутове з донькою, яку бачимо на фото. Її брата Миколу забрали на фронт, як каже бабуся Оля «як стоїть», тобто без попередження, він загинув в Хотчі Дальній (сучасна Польща), саме звідти прийшла похоронка.
Сама ж бабуся залишилася з двома дітьми наприкінці 50 – х років, її чоловік пішов служити до війська і там завів собі нову сім’ю. На запитання «Чому, бабусю, заміж не вийшли вдруге?» махає рукою та відповідає : «Хватило мені і одного».
Онука Делідон (Гаврилович) Ольга Сергіївна, 1933 р.н., дочка Маркового сина Сергія, проживає в селі Бродниця. Чоловік у неї помер і вона мешкає з сином.
Є ще одна жителька Марків, про яку варто згадати. Вона не є родичкою Марка, однак довгий час там проживала. Це Драка Антоніна Степанівна, 1931 р. н., яка купила на цьому хуторі хату і разом з чоловіком проживала тут цілих 15 років, з 1965 по 1980 рр., спілкувалася з дітьми Сергія Марковича: Василем, Надією, Огапкою, які на той час працювали з нею в радгоспі «Вичівський». Зараз Антоніна Степанівна проживає в с. Бутове, куди переїхала в 1980 році разом з онуком.
Не дуже далеко, десь до 1 км від Марок, проходив битий шлях із села Вичівка до села Озерськ та із села Бродниця до села Городна (сучасна Білорусь). Приблизно в місцях їхнього перетину ще в часи царські стояла корчма.
До наших днів дійшов переказ, що дід Марко, хильнувши в корчмі чарчину, ішов додому. На шляху він прийняв вовка за собаку і схопив його за хвоста. Вовк з ляку здох. Чи правда це було, чи ні – невідомо, але переказ залишився. Довгий час на місці корчми стояв залізний стовпчик, якого вже в наші дні викопали на здачу металу.
У роки війни з німецькими загарбниками, у 1944 році, німці навідалися до околиць Бутова лише як розвідники. Вони їхали саме тим битим шляхом, про який мова ішла вище, і зупинились недалеко від Марок, біля хати Клімовича Андрія Степановича. Щоб вияснити обстановку на Марках, один із німців взяв бінокль і заліз на дуб, щоб поспостерігати.
Цей дуб стоїть і понині: високий, могутній, як називає його Бубнович Ольга Петрівна «на рала», що означає, що він росте не одним стовбуром, а має багато міцних, товстих гілок. Навіть і в негрибні роки під ним обов’язково знайдеться грибочок. Цю місцину так і називають: біля Клімовичів.
У цю ж війну, але трошки пізніше, коли поблизу проходив фронт «у городенському», як говорять у Бутові, на Марках дислокувавалися уже радянські військові. Жили вони у деяких порожніх хатах і ходили, або, як говорить Войтович Ольга Іванівна, «ганяли їх» на передову в городенський ліс.
Торкнулися хутора і репресії 1947 - 1949 років: за «зв'язок» із так званими «бандерівцями» тодішньою владою практично без суду і слідства були засуджені та відправлені до різних термінів ув’язнення чи виселення наступні жителі:
1. Гаврилович Одарка Микитівна, 1911р. н.
2. Гаврилович Євгенія Микитівна з донькою Оленою (Гелею).
3. Гаврилович Ольга Сергіївна, 1933 р.н.
4. Гаврилович Гуля Сергіївна, 1928 р. н.
5. Гаврилович Огапка Сергіївна, 1918 р. н.
6. Бубнович Зінаїда Кирилівна, 1927 р. н.
7. Бубнович Ганна Олексіївна, 1920 р. н.
8. Бубнович Анастасія Олексіївна, 1926 р. н.
9. Бубнович Василь Олексійович, 1929 р. н.
Деякі з них не повернулися, деякі виїхали в Ростовську область, перевізши за собою хати, деякі повернулись назад. Понівечені долі й життя…
Окремо хочеться відзначити, що Марки мали в післявоєнний час і власну школу. Існувала вона приблизно з 1949 по 1952роки, і відвідувало її, за словами Гаврилович Катерини Василівни, біля 20- ти дітей.
Виявляється, що коли в Бутові навчали учнів в «Теліній хаті», то на Марках – у хаті Гаврилович Анастасії, невістки меншого Микити. Унеї було 5 дітей, але школу відвідував лише найменший – Петро, а ті вже були старші. Учителя звали Сикало Юхим Карпович. Він був сам фронтовик, без руки, можливо, у нього була сім’я, але він «пристав» до дочки згадуваного нами Бубновича Кирила – Надії, вони народили ще двоє доньок, а потім він виїхав.
Збереглися й тодішні назви деяких «нивок» - полів частин лісу, адже, як вказують очевидці, у давні часи хутір зі всіма своїми володіннями міг займати територію до 100 га. Вієнське, Дубники, Мозолі, Чищича, Лужок, Синюківка, Борсуки, Пінька, Лукаш, Мисік – маленькі і великі, дальні і близькі топоніми, так чи інакше пов’язані з хутором.
Залишилися й прізвиська жителів. Маркового сина Якова прозивали «війт, бо він служив ще в царській армії. Прізвиська Михалко, Альошка, Сірожка пішли від від імен. «Палузинка» - так прозивали одного з братів Бубновичів Павла, батька останньої жительки хутора – Параски, скоріше всього, через рід занять. «Марфук» - так нарекли сина Бубновича Кирила Адама, бо його маму звали Марфа.
Є на Марках і понині дуже цікава і незвична для тих місць і часів рослина. Серед заростей дикої ожини, бузку, всюдисущих слив, велетенських диких груш, що нагадують дуби, переді мною раптом розкинувся дуже гарний, ошатний, оригінальний … волоський горіх. Аж подих захопило: гладенька кора, могутні віти. І морози його не взяли. От молодець ! А росте він на колишньому подвір’ї Войтовича Григорія Адамовича, який жив тут в приймах. І саме йому завдячує дерево своїм розкішним виглядом.
Було тут і багато хороших майстрів. Пряли і ткали практично всі жінки і дівчата, всі, плели постоли, коші - Гаврилович Сергій, бондарював Микита молодший, син Якова Михайло був ковалем, а ще один його син Олексій робив столярку, Бубнович Павло вирізував веретена, лопатки для садіння хліба в піч, майстрував колеса до воза. Так, веретено і «потесь» - вистругані з дерева дошки, до яких прив’язували льон, щоб прясти - віддала до Бутівської школи І-ІІ ст. в кімнату народознавства відома вже нам Бубнович Ольга Петрівна. Робили дерев’яні ліжка, «бодні» - спеціальні діжки на одяг, які закривалися кружком, потім прилаштовували замок і замикали як скриню. Сплавляли ліс по канавах до Серник, а тоді до Пінська.
Сіяли просо, льон, овес, жито, гречку, ячмінь, збирали чорниці і клюкву, рвали росичку, яку продавали. Неперевершеним бджолярем був Бубнович Адам Кирилович, декілька його вуликів зараз знаходиться у сина та онука. Син Олександр теж займається бджолярською справою.
У роки колгоспу та радгоспу землі на хуторі жителям обрізали, і тому вони згодом почали переселятися, бо ще влада не дуже то дозволяла будуватися на хуторах. А коли тут уже провели світло (наприкінці 80-х), навіть поставили трансформатор, то вже було пізно – більшість жителів хутора залишила його, переселившись до Бродниці і частина до Бутова. Дивним виглядає тут цей трансформатор та ряд високих бетонованих стовпів через широку просіку, які тягнуться від Бутово до однієї лишень хатини.
Варто зауважити, що багато інформації при роботі над даним дослідженням надали колишні жителі Марків, які проживають зараз в селі Бутово і мають досить таки поважний вік. Про них було сказано вище.
Однак варто відзначити жительку с. Бутово Гаврилович Катерину Василівну, 1943 р. н., яка, до речі, мала за свекруху ту саму Одарку, 1911 р. н., доньку першого Микити, маму Володимира Івановича, 1943 р. н., чоловіка Катерини Василівни і правнука Марка, яка повідомила надзвичайно цікаві факти, хронологічні події, конкретні дати.
Так ця Одарка, як говорить Катерина Василівна про свою свекруху: "Знал вона не тільки те, що відбувалося нині, а й сто років назад. А я дуже любила розпитувати все про ту старовину, от і зберегла в пам’яті багато про рід свого чоловіка.
Мені подобалося там жити, хоча й прожила я там недовго, всього шість місяців з весни до осені 1963 року. За цей же період на хуторі було 4 весілля. На Марках було весело (тітка Катя має на увазі період 60-х років), танці, музики грали на скрипці, гармошці, сходилася молодь з інших прилеглих хуторців, поодиноких хат, танцювали. Веселилися, а зранку бігли на радгоспну роботу».
Їду на Марки. Хвилююсь, адже була тут востаннє більше десяти років назад. Їду на зустріч з «останньою з могікан» бабусею Бубнович Параскою Павлівною. Мене зустріло чисте подвір’я, хистка загорожа, яка слугувала скоріш символічною перегородкою між навколишнім світом і бабусиним обійстям. Охайні рядки складених дров та ОСТАННЯ марківська хата – тиха, ще кріпенька, з пофарбованими вікнами та благенькими сінцями і бабусею, що пташечкою заглядала до вікна. Не сполохалась, бо разом зі мною в двір коником під’їхав її племінник, той самий «останній школяр» Семен.
Ось вона – нинішня єдина жителька Марок, які нині святкували б свій 100 - літній ювілей. Спілкуватись важко, бо бабуся майже не чує, але виглядає в свої 75 ще міцною, говорить від душі і радіє мені як дитина. Власної сім’ї не створила, в чужу хату іти не хоче, вирішила доживати на Марках.
Бабусина хата вже стара, зроблена «у вугли», як і всі давніші будівлі, які будували із випусками торців. Не виключенням є і бабусина хата, яка подекуди гнилими дошками «паціяту» та «козирка» демонструє свій вік. Однак вона всередині доволі простора й світла, хоча має не дуже великі віконця.
Заходжу до хати. У сінцях складені дрівця, а на кухні в кутку стоїть незвичайна піч: велика, приземкувата, зі всілякими виїмками, місцем для паління лучини. У минулому бабуся Параска, її сестри та мама клали на підмурочок – «заліза» тонко посічену лучину і при її світлі пряли. Така піч скоріше виняток, вона дуже давня, тепер таких не роблять.
Світлиця велика, чиста. На стінах прикріплені фото відомих співаків і політичних лідерів. Появу цих плакатів бабуся пояснює так: «А, то, коли вибори проходять, то мені таке привозять, хай висять, правда?» Під стіною стоїть ошатне ліжко з «пірначом» (периною) і чистими, охайними, двома пухнастими подушками. Далі - стіл, диванчик і довга лава, на покуті – ікона в рушнику.
Допомагають племінники з Бродниці. Семен, один з них, каже, що приїздять часто, коником, купують харчі, ліки і все, що треба. Прощаємося тепло, бабуся виходить на подвір’я і махає нам вслід рукою. Живіть ще довго, бо разом з вами завершить свій життєвий шлях і Ваш хутір.
З ювілеєм, Марки!
Скільки жити ще буду – не знаю,
Але поки топтатиму ряст
Некриклива краса мого краю
Зачерствіти мені вже не дасть.
По-буденному все тут і звично:
Сосняки, верболози, піски,
Болота, що, здається, правічні,
В островах з кознику й осоки.
Борис Боровець
Немає коментарів:
Дописати коментар