Своє рідне село Сергій Граховський відвідав через сім десятків літ. Першу таку спробу він зробив улітку 1961 року: «Із Пінська на кареті пізньої ночі приплив у Нобель.
Але через мілководдя судно здійснювало останній рейс, і мені довелося на світанку відпливти, так і не побачивши рідних місць.
Уночі пройшовся селом. У клубі, ще не оштукатуреному, грав гармоніст і танцювала молодь. Постояв, подивився й повернувся у свою каюту».
Другу поїздку в рідні місця, про які багато думав письменник, йому вдалося здійснити аж через два десятиліття. Ось як описав він цю подорож у своїх спогадах: «У вересні 1984 року прилетів у Пінськ. Пароплави у Нобель уже не ходили.
На людній автостанції відшукав невеличкий, посивілий від пилюки поліських доріг-путівців автобусик на Нобель. У ньому їхали миловидні дівчата з модними зачісками. Проходив повз заставлені пузаті сумки, сітки, целофанові мішки, напакованими пінськими гостинцями.
Майже всі їдять морозиво і, як добрі знайомі, ведуть загальну розмову особливою українсько-білоруською мовою. Початок вересня, а сонце смалить, як улітку. Ось і почалася Україна. Автобус загойдало по чорному гострому булижнику. Проїжджаємо села з такими знайомими з матусиних розповідей назвами: Невель, Локниця, Кутин…
За поворотом аж різонуло очі червоне золото освітленого сонцем величезного озера. Воно широкою підковою, кілометрів на 20, охопило довгий вузький півострів. У села й озера одне ім’я – Нобель. А що воно означає, уже не відає ніхто.
Автобус розвернувся біля двоповерхової колгоспної контори. Я вийшов останнім і несподівано потрапив у міцні обійми доброго приятеля, поета Петра Красюка. Відомий на Україні гуморист, автор багатьох книжок приїхав із сусіднього району, щоб, як він сказав, «зустріти й зустрітися». А я й не розраховував на таку увагу, коли повідомив, що днями збираюся в Нобель».
У другий приїзд Сергія Граховського щиро зустріли нобляни, організували зустріч із школярами. Збереглося кілька світлин цієї зустрічі. А потім у поета з’явиться вірш «Мястеки», у якому він згадуватиме побачене в рідних містечках Ноблі та Глуську.
Під час зустрічі Сергій Іванович подарує нобельським школярам кілька своїх книг, віршів з автографами. А потім майже щороку вітатиме своїх земляків із різними святами, проситиме їх «любіть і шанаваць родную, такую пригожую і шчадрую землю».
У музеї «Берегиня» зберігається вірш з автографом рівненського письменника Івана Пащука, написаний після смерті Сергія Граховського. Там є пророчі слова: «Вмирає поет, залишається слово, що скрониться в душах багатим врожаєм…»
І дійсно, і в Білорусі, і в Україні бережуть талановите слово Сергія Івановича Граховського. Завдяки його творам ми можемо відчути ту атмосферу, яка панувала до середини ХХ століття в єдиній тоді для нас країні.
Про глибоку пошану до особистості автора можуть свідчити заходи, які проводилися в 2013 році, коли святкували 100-річчя з дня народження Граховського. Дуже гучно це відбувалося в Білорусі. Про це я прочитала на багатьох білоруських сайтах. Особливо зацікавила мене афіша театрально-концертного проекту «Час і постаті».
25 вересня 2013 року було людно й у Ноблі. Сюди приїхали рівненські літератори, любителі поетичного слова Зарічненського району, представники влади. Відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки Сергію Граховському.
Ми теж у себе в школі щорічно вшановуємо відомого білоруського письменника, проводимо музейні уроки поезії Граховського
"Із Пінська на кареті пізньої ночі приплив у Нобель" - може, "на катері"?
ВідповістиВидалити