Історія села Бродниця

Село Бродниця розташоване за 25 км від районного центру. Тут є школа І – ІІ ступенів, клуб, бібліотека, ФАП, відділення зв’язку.

Назва села Бродниця походить від гідрореалії «брід». У тлумачному словнику записано, що брід – мілке місце річки, озера, де можна було перейти чи переїхати на протилежний берег.

Перші згадки про село Бродницю датовані 1322 роком. Ці дані подані Ярославом Пурою на основі документів, які зберігаються в Архівах Південно-Західної Росії. У переліку сіл Пінського повіту ХVІ століття є і село Бродниця, але білоруські краєзнавці стверджують, що це згадка про нинішнє білоруське село Бродниця. 

Дане питання ще потребує вивчення. Але стає зрозумілим, що якби взяти датою заснування села Бродниця 1322 рік, як це подається в деяких дослідженнях, то це село мало б значитися на давніх картах нашого краю, а воно там відсутнє. 

На військово-топографічній карті Волинської губернії, датованій 1855 роком, теж позначено село Бродниця. На початку ХХ століття село відносилося до гміни Вичівка. 

Особлива сторінка з минулого села – діяльніть Бродницького повстанського загону.

У червні 1941 року для 9 бродничан вручили повістки до лав Червоної армії. Жоден із них не повернувся із фронтових доріг.

Під час Великої Вітчизняної війни, 2 травня 1943 року, група поліцаїв під керівництвом Іванечка здійснила каральну операцію, яка забрала життя 9 жителів села. Свідками цього страшного злочину стали діти, які дивом врятувалися, а потім розповіли всім цю криваву й страшну історію.

Коли лінія фронту підійшла до села, відступаючі фашисти спалили село. Проте жителям вдалося врятуватися, заховавшись у лісах та болотах. У той день від куль загинув дід Чугай і заживо згоріла у вогні баба Явдоха. 

У 1944 році радянські війська гнали фашистів на захід, близько 50 воїнів різних національностей залишилося лежати в бродницькій землі. В центрі села, на місці братської могили, сьогодні височить обеліск.

Селу Бродниці у вирі післявоєнних подій була уготована особлива роль. У кінці 1951 року до села прибув уповноважений по переселенню Лазарєв. На сході села він розмальовував багате життя в донських степах. 

Громада вирішила для початку відрядити посланців у далекий Ростовський край. Визвалися їхати двоє: Герасим Бубнович та Микита Гаврилович. Те, що вони побачили, вразило: у широкому степу, під відкритим небом, - гори пшениці. 

По приїзді в село вони розповіли жителям про побачене. Герасим із сім’єю вирішив їхати, а Микита сказав: «Старий я уже по світах скитатися, мені однаково час помирати. Нікуди не поїду».

Відтак у селі зчинився бунт. Одні хотіли їхати, інші воліли залишитися. Щоденно Бродницю відвідували різні комісії, бо затримувався звіт про повне переселення. Уже розбиралися під вивіз клуні, хати, навіть школа. 

У Дубровицю на станцію завозився господарський реманент. Розпродувалися лишки зерна з колгоспної комори. Але частина бродничан затялася на своєму: не поїдемо нікуди. Відгомін тих подій докотився до Москви. 

У лютому 1952 року приїхала звідти вродлива чорнява жінка. Вислухавши обидві сторони, сказала: «Заспокойтеся, вгамуйтеся. Це ж не висилка. Це добровільне переселення. Хто не хоче їхати – хай зостається. Бо ж однаково, яке рішення ви не приймете, на цій землі вовки гуляти не будуть. На зміну вам приїдуть жителі інші. Село не залишиться пусткою».

У березні Бродницю залишила остання партія переселенців. Родичі проводжали їх до Дубровиці. Станція була завалена розібраною деревиною, ревли воли та корови. 

А на місцях приїжджих поліщуків чекало розчарування: холодні степи, брак житла. Усе нажите за вік добро так і посіло в залізничних вагонах. Отож по донських хуторах і станціях – Грачики, Потапів, Романовська - стали наспіх зводити хатки-мазанки. 

А в Бродниці на все село залишилося чотири жилих двори. Згодом село приєднують до Сварицевицької сільради. Через рік чимало бродничан повернулося з ростовських станиць назад на Полісся.

У 1957 році Бродниця стала підпорядковуватися вже Вичівській сільраді. Село відроджувалося, розбудовувалося.