З історії села Комори

Село Комори підпорядковується Неньковицькій сільській раді, лежить за 20 км від районного центру. Етимологію села Комори пояснює білоруський краєзнавець Олексій Дубровський: «Нині це вимираюче село, де наймолодшому жителю далеко за шістдесят.

А колись воно відігравало стратегічне значення в житті Полісся. Село Комори знаходилося на зливі рік Прип’ять і Стир і контролювало весь рух торгових суден, які прямували до Пінська.

Тут збиралася чимала плата за проїзд, зосереджувалися дуже великі кошти, звідси і оригінальна назва цього села – Комора (так назване воно в давніх хроніках)».

Найдавніші згадки про Комори сягають ХVІ століття, зокрема 1523 року. «Писцовая книга бывшего Пинского староства, составленная Пинским Старостою Станиславомъ Хвальчевскимъ въ 1552- 1566 гг.», видана у Вильно в типографії Сиркіна в 1884 році, подає такі дані: 24 травня 1523 року боярину Сеньку Домановичу грамотою королеви Бони було дано у власність два чоловіки із села Комори на ім’я Василя Байчакова та Семена Дідовича із синами їхніми, «и землями пашными и бортными и сеножатьми и со всемъ съ тымъ, какъ ся тыи люди здавна въ собе мели».

За часів правління Бони місцевість навколо села Комори пустувала, і королева заселяла їх. «Билъ намъ челомъ судья нашъ Пинский Сенько Домановичъ о томъ, што перво сего дали есмо ему зъ ласки нашое господарское две дворища пустых въ селе Коморы, на имя Ивановщину а Батыевщину до воле нашое», - пише Бона в одній із своїх грамот.

А звертається пінський суддя Сенько Доманович до королеви, щоб та підтвердила право на ті дворища, що і зробила Бона 11 квітня 1536 року: «Маеть тотъ судья Пинский Сенько и жона его и сын его Иван тые дворища держати зъ данью грошовою и медовою и куничною, со всими иншими доходы и пожытки…».

За переказами старожилів, що сюди поселяли каторжан. Село стояло серед боліт, тому тікати їм було нікуди. Навіть музиканти із далекої Німеччини (Германії) відбували тут покарання, тому  в селі з’явилося прізвище Герман . 

На початку ХХ століття село належало до гміни Морочно.

Віддаленість від траси спонукала мати в селі умільців різного гатунку. Антон Савич Байчук партизанив, на фронті воював, за що одержав два ордени Вітчизняної війни, медалі «За відвагу» та «За бойові заслуги». А потім став шевцем на всю округу. Спочатку пройшов добру школу в єврея Берка в Морочному. Пізніше шив шинелі офіцерам, а коли повернувся в село, обшивав жителів Комор піджаками, кожухами й штанами.

Йосип Трохимович був відомим столярем. Двері, вікна з візерунками, столи – все вмів змайструвати. А ще вмів гарно малювати.

Дід Онуфрій славився ковальством. Своє ремесло передав Іллі Дейнеко. Їхні копаниці славилися на все село. Комори мали й власного чоботаря – діда Торжка.

Під час Великої Вітчизняної війни у селі був розквартирований німецький гарнізон. У ніч перед Благовіщенням 1944 року тут відбувся великий бій. Загинуло більше 30 німецьких солдатів, п'ятеро коморян, двоє радянських бійців.

А через декілька днів село було майже дощенту спалене карателями. Тих, хто не встиг сховатися чи втекти, відправили до Німеччини. Оті події й стали причиною того, що більше півтора десятка коморян опинилися в далекій Канаді.

Уродженець села Доронін Олександр Васильович загинув в Афганістані в 1980 році. 

Наймолодші коморяни народилися ще в 1966 році і 1952 році. Загалом середній вік мешканців села – 74 роки. До війни в селі Комори було близько дев’яти сотень дворів.

Бруківку до цього села проклали в 1985 році, а до цього коморяни діставалися до сусіднього села Ненькович по Прип’яті човнами.

У 1957 році тут було 780 жителів, а зараз у селі проживає 54 особи.