Зарічненське городище - унікальний археологічний об’єкт, "Святиня Вогню"

Багато років пошуків присвятив наш відомий краєзнавець Володимир Іванович Перунін дослідженню зарічненського городища.

Під час опрацювання історичних праць та різних документів і нам часто зустрічалися матеріали, присвячені цьому об'єкту. Ось ці знахідки.

У Постанові Кабінету Міністрів України №928 від 03.09.2009 «Про занесення об’єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України» зазначено: «Відповідно до статей 4 і 14 Закону України «Про охорону культурної спадщини» Кабінет Міністрів України постановляє: занести до Державного реєстру нерухомих пам'яток України під №170007-Н архітектурний об'єкт культурної спадщини національного значення - городище смт. Зарічного. Місцезнаходження – східна околиця селища, правий берег Стиру. Датування: ІХ – ХІІІ століття». Ось на якому високому рівні йде мова про зарічненське городище. 

Під охорону городище взято згідно рішення виконкому Ровенської обласної ради депутатів трудящих №102 від 17 лютого 1970 року (охоронне зобов’язання від 13 жовтня 1966 року). 29 серпня 1976 року заступником директора Рівненського краєзнавчого музею Нікольченко Ю.М. було складено паспорт цієї унікальної поліської пам’ятки.

План накреслено зарічненським архітектором Ляшуком. Наводяться такі історичні відомості: «На місці Зарічненського городища в ХІ – ХІІ століттях знаходилося давньоруське укріплення, дюнне поселення, зв’язане з існуванням Турово-Пінського князівства. Городище було відкрите в 1957 році Поліським загоном Волинської археологічної експедиції Інституту археології АН СРСР. Матеріали з городища знаходяться у фондах інституту археології АН УРСР». 

А ось сам опис об’єкта: «Зарічненське городище знаходиться на правому березі річки Стир, проти селища Зарічне в урочищі «Погост Зарічненський» безпосередньо на лузі, в заплавині ріки. Воно має форму, наближену до кола, його розміри 80 на 90м. Городище обнесено концентричним земляним валом висотою до 2 м. Площадка городища піднята в центральній частині і знижується ближче до валу. 

У 1957 році проведена розвідка культурного шару городища. При зачистці оголення встановлено, що культурний шар на площадці виражений слабо і потужність його не перевищує 0,3 м. У шарі зустрічаються фрагменти гончарної кераміки з рифленою поверхнею та уламки глиняних лепних посудин. Весь матеріал укладається в хронологічні рамки ХІ – ХІІ століть».

У паспорті вказується загальна оцінка суспільної, науково-історичної значимості пам’ятника: «Зарічненське городище являє собою певний інтерес для вивчення соціально-економічних зв’язків південних укріплених поселень Турово-Пінського князівства Стародавньої Русі». Відзначено також, що реставраційні роботи тут не проводилися. Часткові зміни на городищі відбулися під впливом часу. Охоронна зона не встановлена. Балансова належність та конкретне використання належали колгоспу імені ХХІІ партз’їзду. Основна бібліографія – праця «Средневековые памятники Полесья» Ю. В. Кухаренка (сторінка 34)». 

Довідка. Юрій Володимирович Кухаренко – відомий радянський археолог, доктор історичних наук. Народився в селі Чапля Хмельницької області. Основний напрямок його наукових досліджень – археологія раннього залізного віку та раннього середньовіччя Полісся. Із 1951 року по 1980 він працював старшим науковим співробітником Інституту археології АН СРСР. Обстежував археологічні пам’ятки населених пунктів Рівненщини. 

У фондах Рівненської обласної бібліотеки ми відшукали книгу «Средневековые памятники Полесья» із серії «Археологія СРСР. Звід археологічних джерел». Серед обстежених Юрієм Володимировичем Кухаренком городищ зарічненське значиться під №268: «Зарічне, село. На правому березі річки Стир, навпроти села Зарічне (друга назва Погост Зарічанський) є невелике кругловиде городище. Розміщене на лузі, у заплаві ріки, і під час повеней заливається водою. Обнесено концентричним валом висотою до 2 м. Площадка городища злегка піднята в центральній частині і понижається до валу. Культурний шар на площадці виявлений слабо і потужність його не перевищує 0,3м. 

З північного заходу до городища прилягає болото, а з півдня та південного сходу – невелике піщане підвищення, оточене болотистим лугом. На цьому підвищенні знаходиться селище із культурним шаром потужністю до 1м. Воно насичене обломками глиняного гончарного посуду із рифленою поверхнею. У шарі знайдено також невеликі та мало виражені обломки глиняного ліпного посуду. Городище та селище обстежені І. П. Русановою в 1957 році, Р.Горошкевичем». 

Отже, у своїй праці Кухаренко спирається на дослідження історика Романа Горошкевича. Ознайомитися із надбаннями цього вченого можна в Пінській районній бібліотеці. Серед довоєнних польських краєзнавчих видань тут є кілька досліджень про Полісся й Горошкевича. 

Довідка. Роман Горошкевич народився в місті Салуєвка Чартківського повіту Тернопільської губернії. Закінчив Ягеллонський університет у Кракові, з 1924 по 1936 рік працював на Поліссі. Видавав журнал «Пінська земля», у якому публікувалося чимало матеріалів з історії поліського краю.

Ось уривок із цього видання за листопад 1926 року: «Погост Зарічний. Там знайдено перед війною урну. За одну версту від містечка лежить городище. Про нього традиція говорить, що там знаходилася «Святиня Вогню». Городище схоже на овал, лежить над річкою та болотами».

Таке ж повідомлення подає історик і в своїх «Нотатках археологічних з Пінщини», опублікованих у брошурі «Традиції землі пінської». Автор розповідає, що в 1923 – 1927 роках він мав можливість здійснити кілька археологічних виїздів у Лунінецький, Пінський та Столінський повіти. Занотував досліджене із 17 місцевостей, не вважав їх вичерпними, тому подавав лише короткі відомості. Крім Зарічного, тут згадуються й інші села нашого району: Борова, Іванчиці, Нобель. 

Тоді, майже 100 років назад, людська пам’ять ще берегла спомини про язичницькі обряди. І якщо згадати, що поруч із городищем виявлено сліди селища І тисячоліття, то версія існування Погосту за язичницьких часів стає зовсім вірогідною. Адже як пояснити походження переказів та легенд про Шматів дуб, про відьом, які збиралися там...

Наслідком роботи Поліського музею міста Пінськ у 1916 – 1939 роках стала археологічна колекція, яку до цих пір високо оцінюють спеціалісти. На місця стоянок, виявлених співробітниками музею, прийшли згодом інші вчені. Про археологічні розкопки на Поліссі писав у журналі «Земля» за 1928 рік і археолог Антонович.

Вислів «святиня вогню», стверджував у спілкуванні з нами наш земляк Валерій Войтович, свідчить про те, що на місці цього городища було язичницьке капище. Такі малі городища-святилища відомі на Смоленщині, Псковщині, на Прип’ятському Поліссі, в Українському Прикарпатті, на теренах Польщі, Німеччини.

Їм притаманна ідея кола, а в центрі на площадках-капищах стояли ідоли. На Смоленщині вони розміщені серед боліт, на Прип’ятському Поліссі – на піщаних дюнах серед болотистих низин, на Прикарпатті – на високих курганах. Ознаки таких святилищ: мала площадка, немає культурного шару, городище оточене низьким валом, широким ровом, по кругу вздовж валу горіли вогні.

Із городищем пов’язана і давня назва селища – Погост. Давні слов’яни збиралися в язичницьких капищах, які знаходилися в особливо шанованих місцях: біля священного дуба, біля величезного каменя чи на вершині пагорба. Такі місця отримали назву «погости»

Але язичницькі часи минули. Русь прийняла хрещення, і на місці капищ були побудовані дерев’яні церкви та дзвіниці. Слово «погост» набуло нового значення: «постоялий двір, де зупинялися князь, духовні особи» та інші «гості». А гостями в давнину називали торговців. Їхати в чужі краї було небезпечно, тому торгівлю вели купці-воїни – варяги (так слов’яни називали людей із Скандинавії).

Гості намагалися отримати повагу від господарів, вручаючи їм «гостинці»: невеличкі прикраси, солодощі, різні дрібниці. Варяги, зупиняючись на Поліссі для торгівлі, із часом заснували серед місцевих племен оселі, почали жити з данини, яку платили місцеві жителі. А потім стали найманцями війська, яке тримала княгиня Ольга після смерті чоловіка Ігоря.

Про те, що наш Погост у ІХ - ХІ століттях теж був місцем жвавої торгівлі, свідчать знайдені на городищі експонати. Художнє оздоблення окремих виробів підказує, що ці прикраси були привезені з далеких країв. 

Історичний документ, який засвідчує найдавнішу дату існування городища, - це «Словник географічний Королівства Польського»: «Поблизу Погосту Зарічного є старовинне городище, яке походить із Х століття, часів князів варязьких». 

Згадує зарічненське городище і Раппопорт П. А. у своїй монографії "Военное зодчество западно-русских земель Х – ХІVвв.»: «Тут по периметру проходить вал висотою до 2 м. Археологічних знахідок не знайдено, але в прилеглому селищі виявлено велику кількість ліпної кераміки".

Довідка. Раппопорт Павло Олександрович – доктор історичних наук, працював у Ленінградському відділенні Інституту археології АН СРСР. Склав каталог відомих археологічних пам’ятників Давньої Русі.

Інформацію про дослідження городища знаходимо й у рукописах Героніма Тукальського-Нелюбовича. Описуючи подорож від Мутвиці до іншого свого маєтку Вєшні, він згадує: «Села Іванчиці та Старі Коні дуже цікавлять археологів, бо там під час розкопок знайдено свідчення про старослов’янське кладовище. І з того часу всякі самовільні розкопки в цій місцевості заборонені».

Донині тут не можна проводити розкопки. Ми знаємо, що тих, хто намагається це зробити, називають «чорними археологами», але гуртківці Мутвицької ЗОШ дозволили собі зробити це публічно, бо мали для цього благородну мету – описати археологічний об’єкт для численного загалу. 

Знайшли багато решток глиняного посуду, каміння від оборонних валів. Усе це привезли до шкільного музею, аби використовувати під час екскурсій у музеї. І, звісно, чимало фотографій для того, аби створити мультимедійну презентацію про городище. 

Подібні городища існували й у інших селах району. Вони чекають своїх дослідників.