Бій у селі Кухче 1915 року (спогади Героніма Тукальського-Нелюбовича)

Досить детально розповідає у своїх рукописах поляк Геронім Тукальський-Нелюбович про події Першої світової війни на Поліссі. Ось уривки його спогадів. 

Коли німці взяли Варшаву, фронт все ближче підходив до Пінського повіту. Поширювалися чутки про пожежі маєтків, про спалене на корені збіжжя. На дорогах з’явилися біженці.
Поліськими шляхами їхали фургони, брички, карети, ішли коні, корови, вівці. Прибувало їх щоразу більше. Не була ця худоба сита, бо не вистачало паші, їжі, грошей у її господарів. Відсутність лікарів приводила до виникнення епідемій серед людей.

До Мутвиці прибули родичі Тукальських-Нелюбовичів: бабка Гелена Корсакова та дядько Мар’ян Дзіконський. Вони вирішили перечекати війну тут, за Пінськими болотами, бо вірили, що німці сюди не прийдуть, а додому їм буде повертатися ближче.

У Мутвиці стало стільки худоби, що майдан біля стодоли не вміщав її. Тварини були голодні, їх давно не поїли, не доїли. Вони ревли цілу ніч, так що ніхто у дворі не спав. Коли ранком табун погнали, земля на майдані була ніби скопана ратицями. Потім у маєтку ще довго чули рев худоби на болоті.

Від селян часто можна було чути: «Паничі – дармоїди, їм то чогось бракує. Як сир у маслі… А як там у них зараз? Як приймають бідних біженців?»

Цікаво, що саме в ті часи з якимось табором прибула в Мутвицю пані Плейпатус, вдова, власниця якогось фільварку. У тому таборі був її довірений поляк Станіслав Лозовський. Цей Лозовський залишився в Мутвиці, вступив тут на службу й одружився з покоївкою Франею Жолондієвською. У сина, що народиться у них через деякий час, буде нещаслива доля.

У селі готувалися до найгіршого. Якось надвечір на панському дворі з’явився оркестр гусарів на білих конях. Керівник його, поручик Єленів, попросив організувати відпочинок для своїх підлеглих.

Хвиля біженців все меншала. Зате почали надходити відступаючі війська. У Мутвиці квартирував ескадрон новоросійських драгунів під керівництвом ротмістра Данішевського. Це була людина старша, солідна.

Його заступник корнет Розінський був різким жовніром, солдати його боялися, як вогню. Сердечних стосунків у них із двором не склалося. Зате дуже швидко в домі з усіма подружився поляк з Ковінського Ксаверій Юцевич.

Німці підходили до Пінська. Небувала посуха майже перекреслила стратегічне значення пінських боліт, яким в штабі надавали великого значення. Це була одна із причин, чому осушення цих боліт не здійснювалося. Вийшло так, що там, де раніше не можна було проїхати, тепер це можна було зробити. Лише ріки були натуральною перешкодою.

Біля села Сенчиці річка Прип’ять на лінії головного тракту робила петлю. Гребля в тому місці вила зигзаги й була перетята декількома древніми мостами. Це давало можливість утримувати позиції.

Виконував цю функцію ескадрон, який був розквартирований у Мутвиці. У військових операція біля Сенчиць брав участь і Юцевич. Він ходив по пояс у воді. Згодом був нагороджений відзнакою - «Золотою шаблею».

Затримка фронту забрала у людей надію на швидке повернення додому. Слід було пристосуватися до такого стану. Якось до Мутвиці приїхали польські улани. Були прийняті з великим почтом. За святково налаштований стіл була посаджена ціла рота. Серед них були Суцін, Йокіш, Новицький.

Після битви під Сенчицями фронт застиг, і в Морочному був розквартирований штаб корпусу генерала Гелленшмідта. У Мутвиці й надалі квартирували драгуни. Вони допомагали й у зборі врожаю.

Якось у небі з’явилися німецькі літаки. Це були перші в житті літаки, яких побачили поліщуки. Паніки не було, хоча літаки навіть кидали бомби. Одна з них була націлена на маєток Мутвиця. Вона впала за метр від підмурівки будинку. Так Мутвиця відчула перший удар Першої світової війни.

У Морочному стосунки двору й штабу були люб’язні. Дві пані Зелінські мали партнерів для тенісу, офіцери з ними відверто фліртували. Серед офіцерів було два брати Шуринові, поляк-артилерист Амброцевич, шеф штабу, донський козак за походженням Черечукін.

Перша світова війна – це селянська війна. Але й на ній лилася кров і розгорталися трагедії. Однією з таких військових трагедій було вторгнення росіян в німецький тил, а конкретніше - у село Кухче.

Неодноразово російський штаб організовував вилазки в тил противника. Залучав до цього спеціальні мисливські відділи, у які набиралися солдати з мисливців різних родів військ. Такі відділи зимою, у глибокий сніг, у ніч, у сніжну завірюху й сильний мороз під керівництвом провідників із місцевих селян проходили непоміченими біля німецьких вартових.

Такі походи не могли обійтися без такого офіцера, як Юцевич. Він був серед тих, хто пішов уночі в Кухче, а потім розповідав про те, що там трапилося.

Темно, хоч очі виколи; сніг прямо валив, вітер бушував, аж дух запирало. Снігу – по коліна. І якби ж один сніг, солдати не раз по пояс загрузали у багнюці, що не замерзла.

Німцям навіть у голову не прийшло, що така «собача» погода не буде перешкодою для вилазки. Німецькі вартові в той вечір знайшли собі затишні місця. Відділ російського війська пройшов тихо вглиб аж до самого Кухча. Ніхто їх не помітив. Німецькі вартові в Кухчі теж не били на сполох, бо побачили, що дорогою маршем іде колона, і вирішили, що вона німецька.

За декілька кроків від себе вартовий закричав: «Руки вгору! Хто йде?». Вперед вийшов корнет Владислав Андерс і сказав по-німецьки: «Заспокойся». Вартовий дозволив до себе підійти. За кілька секунд він був убитий. Мисливський відділ пройшов у село без єдиного пострілу. Далі частина з них рушила до села, частина почала швидко бігти до двору, де квартирувало німецьке керівництво. Дім оточили, почалася стрілянина.

Вона розбудила німецьких офіцерів із глибокого, спокійного сну. Вони зривалися й вискакували в одній білизні. Мало хто хватався за зброю. Виловлювали їх, як рибу в сачку, брали в полон. Декілька молодих офіцерів билися до останку. Один високий та товстий заховався під ліжко, не хотів виходити. Там він і був розстріляний.

Для нападників було несподіванкою те, що вони надіялися взяти в полон штаб полку, а дістався їм штаб дивізії. Виявилося, що штаб дивізії об’їжджав з інспекцією цю частину фронту і в зв’язку з поганою погодою вирішив заночувати в Кухчі. 

Тим часом у селі розпочалося пекло. Безладна стрілянина розбудила сусідні відділи. З усіх сторін на небі почали з’являтися червоні ракети, з усіх сторін стріляли. Німці звідусіль поспішали на допомогу.

Росіян було тут кількасот, тому вони не дуже хвилювалися. Взявши німців у полон, вирішили відступати. І тут наступила трагедія: кілька чоловік, що супроводжували полонених, були оточені німцями. Без обдумування хтось дав команду: «Руби німців». Майже всі полонені були порубані. Під гучним «Ура!» росіяни прорвали оточення німців. Уціліло тільки 3 полонені німці, бо були вони в іншій групі. 

За бій у Кухче Юцевич отримав якийсь високий орден, а Андерс - «Золоту шаблю». Про відвагу та холодність Андерса потім багато розповідали. Був він усім відомий як бойовий, справжній офіцер.

Про те, якою незвичайною була ця війна на Поліссі, розповідає і другий епізод. У Мутвиці стало відомо, що одна із родичок Тукальських-Нелюбовичів Стенія Брежова арештована військовим патрулем і доставлена у Морочне. Жила вона у маєтку Хвійно, яке було під німецькою окупацією. У товаристві свого гостя М’ячинського вибралася на об’їзд лук. Поїхали без фурмана, однокінною повозкою. Там їх затримав російський патруль. Виявляється, вона виїхала із тилу німців, а приїхала в тил російський. Отакий-то був фронт на Поліссі в 1915 році.

Біля штабу Стенія наробила крику. Її хотіли звинуватити в шпигунстві, але за неї заступилися тутешні знайомі панни. Отак мирно закінчилася історія арештованих.

Вечори у Мутвиці офіцери проводили біля коминку. Якось увечері почули незвичайний шум. Це привезли пораненого поручика Єленіва. Його відправляли до госпіталю, але він побажав, аби ніч провести у Мутвиці. Поранення в руку було важке, можна було чекати ампутації. Його всі заспокоювали, співчували. Коли вранці від’їжджав, обіцяв писати. Із ним сім’я мутвицьких поміщиків зустрілася пізніше в Києві. Руку йому, на щастя, не ампутували.

Так як фронт застиг надовго, корпус генерала Гелленшмідта замінив 31-й корпус піхоти генерала Міщенка. Новоросійські драгуни прощалися з господарями маєтку й обіцяли відвідати Мутвицю після війни.

Генерал Міщенко переніс штаб із Морочного до Мутвиці, мотивуючи тим, що це далі від фронту. Вони зайняли півбудинку. Стосунки із штабом склалися дуже хороші. Генерал Міщенко був у літах, брав участь у російсько-японській війні.

При штабі був Багратіон Мухромський, прапорщик, але він мав родинні зв’язки із російською родиною Романових. Був він уже в роках, але при цьому залишався старим кавалером. Жив у великому наметі, поставленому спеціально для нього недалеко від дому.

Багато розповідає пан Геронім про прапорщика Багратіона. Хоч мав «душу на розпашку», але ніяких функцій у штабі не виконував. Був просто присутнім на війні, зате одержав високу нагороду. Якось їхав конем поблизу німецьких позицій і кулею вбило його коня… А нагороду отримав він.

Уперше в Мутвиці офіцери возили юного Героніма мотоциклом, який був при штабі. Дуже часто офіцери брали панича із собою до лінії фронту. Якось йому довелося бачити, як Бозолуський полк піхоти пробував атакою прорвати фронт.

Здалеку це виглядало приблизно так: ледве видно, як бігли солдати, падали, знову бігли. Видно дим, чути постріли. Часом з вітром доходило далеке «Ура!». Пункт спостереження був на високому піщаному підвищенні, де стояла давня вишка. Піднімався на неї Геронім по драбині й звідти спостерігав за атакою.

Через деякий час корпус генерала Міщенка був відправлений у тил. На його місце прибула дивізія кавалерії під керівництвом генерала Ерделліма. Із ними стосунки були набагато холоднішими, бо солдати були більш розпущені, а ще гордовиті, бо ж вони гвардійці.

До штабу приїжджало багато сестер милосердя. Серед них були, звичайно, і ті, хто надавав медичну допомогу. Але пан Геронім розповідає не зовсім пристойну історію, як офіцери розважалися із цими дівчатами.

Якось до двору прибули жандарми, аби вияснити за пані Плейнатус, яка раніше була з табором у Мутвиці. Поводили себе жандарми з пані Анною грубо. Тоді за неї заступився ад’ютант Ерделліма, а потім і сам генерал.

Гвардійці робили шкоду на кожному кроці: і в маєтку, і в лісі. Для отоплення будинку їх просили брати сухостій, але солдати різали дерево з пенька, де їм заманеться. Біля 50 га лісу від фронту було звалено для того, щоб очистити вид на тил ворога. Була то цінна вільхова деревина, що росла коло села. Дерева лежали покотом, але гвардійці не брали і його на опалювання, а рубали ліс в інших кварталах. 

Розташування в наших селах військ Південно-Західного фронту сприяло революційному впливові на населення Полісся. Геронім Нелюбович-Тукальський розповідає, що коли у Морочне дійшли чутки про революцію 1917 року, тут було проведено мітинг, на який зійшлися і фронтовики, і жителі села. Виступаючі говорили про припинення війни з німцями, про виявлення непокори своїм командирам.

Зважаючи на те, що в жодному науковому виданні ми не знайдемо детальної розповіді про те, що відбувалося на Поліссі в роки Першої світової війни, ці свідчення автора рукописів є справжнім відкриттям.