Польське повстання 1863 року на теренах Зарічненщини

Владислава Тукальського-Нелюбовича в родині називали повстанцем, бо був він учасником польського повстання 1863 року.

У 1863 - 1864 роках це повстання проти Росії охопило територію Королівства Польського, Литви й частково Білорусії та Правобережної України. Повстанці поділилися на два політичні табори: «білих» та «червоних».

«Білі» представляли переважно помірковані шляхетські й буржуазні кола, виступали за ведення тактики пасивної опозиції, яка б дозволила здобути політичну автономію Королівства та приєднати литовські, білоруські та українські землі згідно кордонів 1772 року.

«Червоні» включали різні соціально-політичні елементи (міщанство, інтелігенцію, частково селян), їх об’єднувало прагнення здобути збройним шляхом повну незалежність Польщі й відновити державу в межах 1772 року. Тільки частина «червоних» визнавала право литовців, білорусів та українців на самовизначення.

10 січня 1863 року Центральний національний комітет проголосив початок національного повстання. На його заклик загони повстанців напали на царські гарнізони. ЦНК видав Маніфест до польського народу й декрети про скасування панщини та проголошення селян власниками своїх наділів з наступною компенсацією поліщукам за втрачені землі.

У лютому 1863 року ЦНК звернувся до українських селян із закликом приєднатися до повстання. Однак селяни не підтримали виступ, не поділяючи зазіхань польської шляхти на українські землі.

Саме на Поліссі розгорнулися найтрагічніші військові бої повстанців із військами російської армії, які були кинуті на придушення повстання. Озброєні загони поліських повстанців очолив підполковник російської армії, інженер у відставці, Рамуальд Траугутт, уродженець Брестщини.

Під Кобрином організовував повстанські відділи стрільців і вирушив із ними вглиб Полісся, щоб розташувати свій табір у важкодоступних для царських військ лісах. Такою місцевістю було обрано глухе урочище неподалік села Горки сучасного Любешівського району Волинської області. Там було дано бій і розбито царські війська.

Місцеве населення не симпатизувало повстанцям, всіляко доносило на них. І коли загін Траугутта вирушив на південь до Дубровиці, біля села Колодне змушений був знову приймати бій. Із 88 повстанців, що брали участь у цьому бою, 30 загинули, інші розсіялися по Поліссю. У переважний більшості вони пішли на південний захід за Стир. Російські війська продовжували переслідувати розрізнені групи повстанців.

У рукописі Героніма розповідається про сутичку повстанців із російською армією в урочищі Глинне, яке розкинулося в Морочненському лісі, на південь між селами Морочне і Мутвиця.

Основу цієї групи становили вихідці з місцевих поміщицьких родів та дрібної шляхти, яка примкнула до повстанців. Серед них був і представник роду Тукальських-Нелюбовичів Владислав.

Геронім одержав відомості про повстанців від одного з його учасників – лісника Фелька Жолондієвського. Той розповідав, що кілька сот повстанців було вбито у Глинному. Сам Фелько та поранений Владислав врятувалися лише завдяки тому, що лісник добре знав усі стежки в лісі, адже походив із сусіднього села Черніни, де була польська колонія селян-католиків, званих в околицях «мазурами». 

Фелько виніс пораненого Владислава із бою, здолав із ним багато кілометрів лісових доріг. Потім переховував панича від козаків.

Вбиті повстанці були поховані в одній могилі, а над нею насипали курган. На карті доріг Пінського повіту позначено місце поховання повстанців. Ескіз доріг Пінського повіту зберігається в Інституті географії Варшавського університету. Геронім отримав його ксерокопію 20 лютого 1971 року.

Після повстання лісник Фелько уникнув підозри, а от Владиславу Тукальському-Нелюбовичу довелося переховуватися деякий час на хуторах поблизу Невеля. Пізніше він повернувся в маєток батьків, а згодом став господарювати у власному маєтку Мутвиця.

Список учасників повстання в урочищі Глинному на території маєтку Уголець Фелько Жолондієвський передав для пана Героніма. Зберігався він у маєтку й згорів під час пожежі. Фелько дожив спокійно свої дні в мутвицькому лісі Свідно за 2 - 3 км від урочища Глинне.

Владислав Тукальський-Нелюбович помер у Мутвиці в 1907 році й похований на старому цвинтарі для католиків.

Царська влада прагнула, щоб пам’ять про м’ятежників зникла серед місцевого населення. І мети своєї досягла: могила та була на місцевості, покритій багном. Вона швидко поросла вільхою, і вже в 1912 році була ледве видна.

Це поховання Геронім вперше побачив у 1910 році. Привів його туди Фелько. За часів російського царату поставити хрест на могилі повстанців не можна було. Пізніше, в міжвоєнний період, було заплановано спорудити там дубовий хрест. Але і це виявилося неможливим: ліс в урочищі Глинне був вирубаний, а земля розпарцельована між селянами. А там прийшов 1939 рік…

Пан Геронім згадує, що до Мутвиці із Польщі приїздила поважні пані, щоб відшукати могилу свого сина. Але не пам’ятає, чи був він захований у тій лісній могилі.

Нам відома доля ще одного учасника цього повстання - Лук’яна Ридзевського, власника маєтку в Храпині. Але, як стверджує пан Геронім, він належав до іншої партії, ніж Владислав. Лук’яну не вдалося уникнути заслання, і він на довгі роки був засланий до Сибіру.

Ці дані – унікальна інформація для вивчення історії Зарічненського району.